1. Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами. 1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами. 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.). 3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.). 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.). 5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).

2. Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.^[1]

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою...». У пункті 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська»

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

o індоєвропейської сім "і мов(час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);

o слов'янської групи мов(праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської(польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південно слов 'янської, болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східна" слов'янської (українська, російська, білоруська мови);

в східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше - з білоруською мовою (16 %).

3. Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками: •    унормованість; •    стандартність; •    наддіалектність; •    поліфункціональність; •    стилістична диференціація; •    наявність усної і писемної форм вираження.

4. Мо́вна но́рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: [молод'ба́]

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо́дити- ви́ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Культу́ра мо́ви — рівень володіння нор­мами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майс­терне використання мовно-виражальних засо­бів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мо­ви, граматики, лексикології, стилістики, сло­вотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов­них явищ.

5. Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.

В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

6. Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю[ред. • ред. код]

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту

7. фразеологія (від гр. phrasis — вираз, спосіб вираження, зворот і logos — слово, вчення) в сучасній українській мові вживається принаймні в чотирьох значеннях: 1) Розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови; 2) сукупність фразеологізмів у мові;

У текстах службових документів виділено дві групи фразеологічних одиниць:  1) власне ділові фразеологізми;  2) фразеологізовані утворення суспільно-політичного дискурсу.  За сферою свого вжитку фразеологічні одиниці першої групи є неоднорідними, що дозволяє поділити їх на термінологічні (вузького вжитку) й загальновживані (широкого вжитку). Термінологічна фразеологія в офіційно-діловому стилі не є продуктивною й охоплює в основному сферу державно-ділового урядування. Українська ділова мова першої половини ХХ ст. послуговується переважно складеними термінами та найменуваннями на позначення органів державної влади, установ, політичних та громадських організацій, посадових осіб тощо. 8. ЛЕКСИЧНІ НОРМИ — це норми слововживання, прийняті в сучасній українській літературній мові. Вони регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлення. 

Абсолютні синоніми: аргумент - доказ, кредит - позика, діловодство - справочинство.

9.Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж багатьох віків. У лексиці знаходять відображення зміни, що відбуваються в житті нашого суспільства, багата і славна історія українського народу, величезні досягнення в економіці і культурному житті сучасної України. Лексика (від грецького lexis - слово) - це сукупність слів, уживаних у будь-якій мові. Паралельно з терміном "лексика" вживається також рівнозначний термін "словниковий склад".

10. За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

11. 1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

12. До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

13. 2.Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах:білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

14. 3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

10. ПАРОНІМИ В ДІЛОВОМУ МОВЛЕННІ Пароніми - слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся. Порівняймо значення паронімів: Адрес. Адреса. Адрес - письмове привітання на честь ювілею тощо. Адреса - напис на конверті, бандеролі, поштовому переказі, місце проживання чи перебування особи або місце знаходження установи. Виборний. Виборчий. Виборний вживається, коли йдеться про виборну посаду Виборчий - пов'язаний з виборами, з місцем, де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів. Н.: виборча кампанія, виборче право. Виключно. 

Дипломат. Дипломант. Дипломник. Дипломат - посадова особа, яка займається дипломатичною діяльністю. Дипломант - особа, відзначена почесним дипломом за видатні успіхи в якій-небудь галузі. Дипломник - автор дипломної роботи, підготовленої в училищі, технікумі чи вузі. 

Омоніми

Омоніми потрібно відрізняти від багатозначних слів.

Омоніми ( від грец. однаковий та ім'я) - слова, що однаково звучать, але мають різні значення. 

 

Повні, або абсолютні, омоніми: апарат (прилад) - апарат (установа); блок (механізм) - блок (об'єднання).

До неповних, або часткових, омонімів належать такі, які частково збігаються звуковим складом у деяких формах слів, - це омоформи: плачу (від платити) - плачу (від платити). Слова, які однаково звучать, але пишуться по-різному, - це омофони: проте - про те. Омографи - це слова, які пишуться однаково, але мають різний наголос: замок - замок.

11. Мова і мовлення Мова — суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова — це витвір історії суспільства. Поза суспільством немає мови. Разом із загибеллю народу гине і його мова. Мовлення — це форма існування мови, це мовна діяльність, конкретне говоріння, що проходить у часі і виявляється у звуковій (включно з внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Отже, мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Саме через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу. Функції мови З-поміж багатьох функцій мови в житті людини та суспільства основними називають такі: комунікативна, номінативна, мислетворча, пізнавальна, експресивна, естетична, культурологічна, ідентифікаційна, міфологічна. Комунікативна функція є найважливішою, адже мовою ми спілкуємося, досягаємо порозуміння, обмінюємося досвідом тощо. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства, і для мови. Номінативна функція або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси тощо) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і свідомості мовців. Завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки, а й засобом творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Експресивна або виражальна функція. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови в процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвитку високого естетичного смаку. Культурологічна функція. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, легенди, перекази, історію, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації. Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти. Цю функцію можна назвати об’єднуючою. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сила знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорій біологічного поля людини, позитивної та негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

12.Спілкування – сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями, навичками та результатами діяльності. Це комплексне поняття, що охоплює всі можливі типи процесів взаємозв’язку й взаємодії людей: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний(зв’язки і вплив учасників) та перцептивний (сприйняття органами чуття). Схематичну структуру спілкування зображено на рис. 1. ^ Рис. 1. Структура спілкування. Спілкування – одна з необхідних умов формування й розвитку суспільства та особистості. Комунікація ж, як правило, пов’язана лише з інформаційним зв’язком. Комунікація – смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування. У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями тощо, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. У широкому розумінні слова, вважає сучасний німецький лінгвіст Е. Гроссе, «комунікація є акцією спілкування за допомогою знаків (мовних і немовних), що слугує меті передавання інформації незалежно від способу та намірів». Термін «комунікація» можна вживати синонімом терміна «спілкування» для наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні.

13.Функції комунікації визначають її роль у суспільстві:

1. Комунікація як міжособистісний (соціальний) процес і вид соціальної діяльності є одним із найважливіших чинників формування суспільства. У ньому вона виконує «цементуючу» роль.

2. Комунікація – найважливіший «механізм» формування індивіда як соціалізованої особистості, пов’язаної з конкретним етносом, його культурою, історією, психологією тощо, тобто специфікою світосприйняття, світобачення.

3. Комунікація загалом сформувала людину як вид homo sapiens (мисляча людина), виокремила його зі світу тварин, «прив’язавши» засобами референції (повідомлення), тобто виділення, позначення всього того, що її оточує, саме «до цього світу», зорієнтувала в ньому, сприяла розвитку як одного з найважливіших центрів сприйняття та осмислення світу.

4. Комунікація є засобом корекції соціального вияву індивіда або групи.

5. Комунікація забезпечує існування соціальної пам’яті, зберігання й передавання інформації між генераціями і в межах однієї генерації.

6. Комунікація сприяє синхронізації життя суспільства у часі й просторі.

Отже, поняття «спілкування» та «комунікація» не тотожні. Охоплюючи перцептивну, інтерактивну і комунікативну складові, комунікація постає найважливішим чинником соціальної організації суспільства, неуникною складовою щоденного життя кожної людини.

14. Словни́к — упорядкований в алфавітному чи тематичному порядку список заголовних слів, лексикографічноопрацьованих.^[1] Бувають діалектні словники, етимологічні словники, зворотні словники, історичні словники (різновид тлумачного словника), ономастичний словник, орфоепічний словник, орфографічний словник, перекладний словник, словник антонімів, словник епітетів, словник іншомовних слів, словник мови письменника, словник омонімів, словник паронімів, словник синонімів, словник скорочень, словник сполучуваності, словник топонімів, словотвірний словник, термінологічний словник, тлумачний словник.^[1]

Окремими різновидами перелічених вище словників є: політичні словники,^[2] словники соціологічних і політологічних термінів,^[3] словник античної міфології,^[4][5] кінословники,^[6] сленгові словники,^[7] словники наголосів,^[8] словники церковно-обрядової термінології,^[9] фінансові словники,^[10] словники імен,^[11] [12] словники фразеологізмів,^[13] і інші.

15.Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським говорам. Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виділяються фонематичні та фонологічні. Фонематичні помилки — це порушення правильної вимови звуків, заміна однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з] везти — вести. Такі помилки спотворюють зміст слова. Фонетичні помилки — це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків: вимова [ш*] замість [с] у словах усюди, сяду. Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, плай, жити. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості: 1. Голосні [а], [і], [у] — в усіх позиціях вимовляються виразно: [в'ір'а], [знати], [куди]. 2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: [гоулубка]. 3. Звуки [є], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко: [є] — з наближенням до [и], [и] — з наближенням до [є]: [меита], [жиста]. Пам'ятайте: українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [мажоритарна]. Грубо порушує вимовну норму той, хто говорить: [диере'ктар], [харавиїі]. Вимова приголосних звуків. 1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко: [народ], [хліб], [три'дцат'р. П р и м і т к а. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [ле'хко], [во'хкий], [д'о'хт'у] (орфографічно: легко, вогкий, дьогтю). 2. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними: [стобо'йу], [списса'ти]. 3. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу вимови): [розпи'ска] І [роспи'ска], [розказа'ти] і [рос-каза'ти]. 4. Губні, шиплячі (крім подовжених) та задньоязикові в кінці словата складу вимовляються твердо: [знов], [ве'лич], [сім], [л'убо'йу],[обчи'сле"н':а]. Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [б'іл'], [щ'і 'с'т'], [к'іно ]. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [зб'і'ж':а], [р'і'ч':у]. 5. Африкати [дз], [дж] вимовляються як неподільні звуки: [дзп]вінок;прису[джп]увати, відря[джп]епня, нагородження. Звукосполучення [д] і [з], [д] і [ж] вимовляються як два окремі звуки: ві[дз]ивати, пі[дз]вітпий, пере[дз]'їздівський, пі[дж]ену. 6. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [п] перед м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко: [майбутн'е], [нат'ак], [с'іл']. 7. Звук [ґ] слід вимовляти у словах: ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт,ґанок, ґрунтовний, ґрати (рос. решетка), ґрасувати (розчищати) Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як[с':а], [ц':а]: [зв'іту'йес':а], [у'чиец':а], [лиесту'йец':а] (орфографічно: . звІтуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с'а], [ц'с'а]: не [ур'і'з'с'а], не [моро'ц'с'а] (орфографічно:не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїзд + н(ий) [пройізии'п]. Таку вимову . приголосних закріпляє український правопис: злісний, тижневий, ¦ якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існа'дц-ат'], ]ш'іс:о'т], [ш'іздеис'а'т]. До особливостей наголошування слів української мови належать: – наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла); – наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (квартал, кілометр, аристократія); – подвійне наголошування слів (завжди, помилка); – наголошування складних слів (приватнорабовласницький, работоргівля); – наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (феномен, догмат, генезис); – наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кидати, новий, випадок, віднести,); – наголошування слів з метою розрізнення їх значень (виходити і виходити, забігати і забігати). В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів: – дієслова вести, нести і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (буде, будуть, була, були тощо); – іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’язання, планування тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо); – абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина, новина тощо); – географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Київщина, Донеччина); – відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (захід, розстріл, затишок, перебіг, приповідка тощо); винятки розгром, зачин, набір; – переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки, сторінки тощо); – однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристократія, демократія; діалог, каталог тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимикач, шукач і винищувач, випростувач; міліметр, кілометр і барометр, термометр тощо.

16.Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.

Морфологічні норми "передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови"⁶.

Увага! Морфологічна компетенція

Слід пам'ятати, що іменники - назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто водо називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради України Володимир Литвин

До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації:уповноважений з прав людини Ніна Карпачова; адвокат Антоніна Дубчак.

В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.

За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м'якої та мішаної групи - -ею:працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.

У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, велс, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн. Проте, в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, статей, ескадрилей.

Вузлики на пам'ять!

Запам'ятайте паралельні словоформи: баб - бабів, губ - губів, легень - легенів.

секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир - бригадира, комісар - комісара, командир - командира, касир - касира, семінар - семінару. Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.

Усім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.

Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім'ям - іменем, плем'ям - племенем, тім'ям -тіменем. У літературній мові переважають форми із закінченням -ам (орфографічне -ям).

Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:

^ закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;

^ закінчення -ей: дверей, дітей, людей;

нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.

Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомоги суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю. Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв'язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови⁷.

Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу - подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.

18.Види вербальної комунікації[ред. • ред. Код]

• Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.

• Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те чи інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікації. Наприклад: формальна ввічливість, ритуальне спілкування.

• Формально-рольове спілкування — це такий вид спілкування, при якому його зміст, засоби регламентовані соціальними ролями партнерів по спілкуванню: вчитель і учень, лицар і дівчина, співробітник міліції і порушник, стюардеса і пасажири літака тощо..

• Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні враховують особливості особистості, характеру, настрою співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особисті розбіжності.

• Духовне міжособистісне спілкування (інтимно-особистісне) — розкриваються глибинні структури особистості.

Умови здійснення комунікації[ред. • ред. код]

Для здійснення процесу комунікації необхідні, принаймні, 4 умови:

• наявність щонайменше двох осіб: відправника – особи, яка генерує інформацію, що призначена для передачі; та одержувача – особи, для якої призначена інформація, що передається.

• наявність повідомлення, тобто закодованої за допомогою будь-яких символів інформації, призначеної для передачі;

• наявність каналу комунікації, тобто засобу, за допомогою якого передається інформація;

• наявність зворотного зв’язку, тобто процесу передачі повідомлення у зворотному напрямку: від одержувача до відправника. Таке повідомлення містить інформацію про ступінь сприйняття й зрозумілості отриманого повідомлення.^[2]

Жести, міміка, інтонації - найважливіша частина спілкування. Інколи з допомогою цих засобів (їх називають невербальними) можна сказати набагато більше, ніж за допомогою слів. Напевно, кожен може згадати, як він сам вдавався до красномовних поглядів і жестів або "читав" відповідь на обличчі співрозмовника. Такаінформація користується великою довірою. Якщо між двома джерелами інформації (вербальним і невербальним) виникає суперечність: говорить людина одне, а на обличчі в нього написано зовсім інше, то, очевидно, більшої довіри заслуговує невербальна інформація. Австралійський фахівець А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається 7% інформації, звукових засобів - 38%, міміки, жестів, пози - 55%. Іншими словами, не настільки значуща, що йдеться, а як це робиться. Ефективність спілкування визначається не тільки ступенем розуміння слів співрозмовника, а й умінням правильно оцінити поведінку учасників спілкування, їх міміку, жести, рухи, позу, спрямованість погляду, тобто зрозуміти мову невербального (вербальний - "словесний, усний") спілкування. Ця мова дозволяє мовцеві повніше висловити свої почуття, показує, наскільки учасники діалогу володіють собою, як вони насправді ставляться один до одного. Зустрінеш, приміром, гордовитий і глузливий погляд, відразу осечешься, слово застрягне в горлі. А якщо на обличчі співрозмовника ще й презирлива посмішка, то вже ніяк не захочеш виливати душу, ділитися найпотаємнішим. Інша справа - погляд співчуваючий, заохочує, зацікавлений. Він вселяє довіру, розташовує до відвертої розмови. Ваш співрозмовник безнадійно махнув рукою, відвів погляд убік, і ви розумієте без слів, що він не вірить вам, вважає становище безнадійним. І як не намагаються окремі люди контролювати свою поведінку, стежити за мімікою і жестами, вдається це не завжди. Невербальне спілкування "видає" співрозмовників, ставить часом під сумнів те, що було сказано, оголює їх справжнє обличчя. Тому треба вчитися розуміти цю мову. На які ж невербальні елементи слід звертати увагу під час спілкування? 1. Міміка 2. Жести 3. Ритмічні жести 4. Емоційні жести 5. Вказівні жести 6. Образотворчі жести 7. Символічні жести