1. Початок «санації».

Деякі зміни в відношенні польського уряду до українців можна побачити в 1926 році, після державного перевороту, здійсненого Юзефом Пілсудським. Режим, введений Юзефом і його прибічниками, мав назву режим «санації» - режим лікування економіки і політичної сфери Другої Речі Посполитої. У національному плані, режим санації мав досить недолугу концепцію, якщо її, в принципі можна було б так назвати. Але не буду вдаватися до термінологічних диспутів з самим собою. Режим продовжував практику державної асиміляції непольських народів:  декларував повагу прав національних меншин взамін на їхнє лояльне ставлення до держави. У політичній практиці Санація проявлялася у посиленні функцій війська, школи та адміністрації як інструментів тиску на національні меншості.

2. «Пацифікація»

Логічним продовженням мілітаристсько-шовіністичного режиму санації є акція під назвою «пацифікація». Не дивлячись на свою мирну назву («пацифікація» буквально перекладається, як «заспокоєння») акція була насильницькою. Пацифіка́ція у Галичині, репресивна акція, була проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини. Пацифікація була проведена у відповідь на «саботажну акцію» ОУН і супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях. Важливо відзначити, що в цей же час зачинялися місцеві відділи «Просвіти», «Пласту», «Соколу», проводилися локальні розправи землевласниками.

3. «Нормалізація»

Важливо відзначити, що крім ОУН та лівих організацій, на західноукраїнських землях діяла ще й УНДО – легальна організація, яка представляла інтереси українців перед офіційним польським урядом. Одною з їхніх найуспішніших дій можна вважати початок «Нормалізації» - політики врегулювання українсько-польських відносин здійснювана шляхом порозуміння між проводом Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО) і польським урядом протягом 1935-38. Її початок можливо пов’язати зі смертю Юзефа Пілсудського, але треба відзначити, що в той же час, коли українські депутати були представлені в парламенті, нормалізація локалізувалася лише на території Галичини. Перетворення у соціально-політичному житті були несуттєвими, а через час, у зв’язку зі зміною політичних векторів, вони були звернуті. УНДО розкололося, а на території Західної Україну все більшу популярність набирає ОУН.

Таким чином, політичному керівництву Польської Республіки не завжди вдавалося перемогти власні шовіністичні переконання заради стабільної політичної ситуації. Помітно, що багато хто з найвищих урядовців усвідомлював весь масштаб проблеми, але, на жаль, зміни і перетворення були несуттєвими, а методи – тоталітарними і варварськими. Повне усвідомлення своїх помилок прийшло лише під час Волинської Різні 1943 року, а також каральних акцій ОУН-УПА, які під час Другої Світової Війни сторицею відплатили за пригнічення українців все тими ж страшними і варварсьми методами.

30.

Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського: старе вино у нових міхах?

Перед тим, як перейти до розкриття питання, хотілося б зазначити, що на це питання немає однозначної відповіді. На мій погляд, найкраще – розбити цей період на відрізки і оцінити локально. Саме такий, оглядовий характер і буде мати моя робота.

Перший період. 1340-1362(1363) pp. Так звана "Тиха експансія" або «оксамитове» проникнення литовців на українські землі.

Литовські племена довгий час не мали власного державного устрою і лише з середини XIIIсторіччя починається процес утворення литовської держави і об’єдння племен. Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII ст. під своєю владою литовські племена та оволодів частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні, який був князем з 1316 по 1341рр. Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян і на представників усіх народів. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були наступні:

— Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням;

— Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар;

— Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного визнавали їхню владу;

— Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

Другий період. 1362(1363)-1385рр. "Ослов'янення" литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі.

Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга. Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою. Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною". Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.