- •Філософське вчення Платона.
- •Філософія Арістотеля.
- •Філософське вчення Фоми Аквінського.
- •Філософія Відродження
- •Философия Нового времен. Ф.Бэкон, т.Гоббс
- •Философия б. Спинозы.
- •Французький матеріалізм, його тлумачення людини та суспільства
- •Філософське вчення Канта.
- •Філософська система г. Гегеля і його діалектичний метод.
- •Антропологічна філософія л. Фейєрбаха.
- •Основні ідеї марксистської філософії. Проблема відчуження людини.
- •Філософська думка Київської Русі.
- •Проблема людини в філософських вченнях в. Соловйова та м.Бердяєва.
- •Філософія екзистенціалізму.
- •"Буття" як філософська категорія. Форми буття та їх діалектична єдність.
- •Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про основні форми й структурність матерії.
- •Рух як спосіб існування матерії та його основні форми. Рух і розвиток. Специфіка соціального руху.
- •Простір і час — форми існування матерії. Соціальний простір і соціальний час як буття людини в культурі.
- •Постановка проблеми свідомості в історії філософії.
- •Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість.
- •Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об'єкт і суб'єкт пізнання.
- •Буденне та наукове пізнання. Форми і методи наукового пізнання.
- •Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.
- •Категорії діалектики
- •Основні терміни
- •Поняття і сутність антропосоціогенезу. Філософія й наука про походження людини.
- •Специфіка буття суспільства як співбуття людей. Суспільне буття та суспільна свідомість.
- •Культура як символічний світ людського життя. Співвідношення культури й цивілізації.
- •Глобальні проблеми сучасності та майбутнє людства.
Філософія екзистенціалізму.
Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
Девизом экзистенциализма может служить название книги Жана Поля Сартра «Экзистенциализм — это гуманизм». Экзистенциализм исходит из единичности человеческого существования, которое характеризуется комплексом отрицательных эмоций — озабоченностью, страхом, сознанием конечности бытия. Различают два направления экзистенциализма — атеистическое и религиозное.Единственная подлинная действительность для экзистенциалистов — это бытие человеческой личности. Исходя из своего существования, человек может так или иначе определять себя. Одна из основных категорий экзистенциализма — свобода человека. Но свобода эта вынужденная, это бремя, на которое осужден человек, ибо его окружает чуждый, бессмысленный мир. Он живет рядом с другими людьми, в социуме, он общается с окружающими, либо подчиняясь, либо подчиняя — но он одинок в своих чувствах.
Основателем экзистенциализма считается датский философ Сьорен Кьеркегор (1813 – 1855).
Философом были выделены понятия:
неподлинное существование – полная подчиненность человека обществу, «жизнь как у всех», без осознания своего «Я».
подлинное существование – выход из состояния подавленности обществом, сознательный выбор, нахождения себя, превращение в хозяина своей судьбы.
В своем восхождении к подлинному существованию человек проходит три стадии:
На эстетической стадии жизнь человека определяется внешним миром. Человек «плывет по течению» и стремится только к удовольствию.
На этической стадии человек делает сознательный выбор, осознанно выбирает себя.
На религиозной стадии человек глубоко осознает свое призвание, полностью обретает до такой степени, что внешний мир не может стать препятствием на пути человека.
Мартин Хайдеггер (1889 – 1976) занимался разработкой самих основ экзистенционалистического понимания предмета и задач философии.
Экзистенция, по Хайдеггеру, - бытие, к которому человек сам себя относит, наполненность бытия человека конкретикой; его жизнь в том, что ему принадлежит и что есть для него сущее.
Бытие человека происходит в окружающем мире. В свою очередь, «бытие в мире» состоит из:
«Бытие с другими» засасывает человека, направлено на его полную ассимиляцию, обезличивание, превращение в «такого, как все».
«Бытие самого себя» одновременно с «бытием с другими» возможно только при отличии «Я» от других.
Отстоять свою идентичность в поглощающем человека окружающем мире – главная проблема и забота человека. Только в этом случае он будет свободен.
Альберт Камю (1913 – 1960) сделал главной проблемой своей экзистенциональной философии проблему смысла жизни.
Главный тезис философа – жизнь человека в сущности бессмысленна.
Люди живут своими мелкими заботами, радостями и не придает своей жизни целенаправленного смысла. Те же, кто наполняют жизнь смыслом, мчатся вперед, рано или поздно понимают, что впереди – смерть, Ничто. Смертны все. Жизнь человека – абсурд.
Камю приводит два главных доказательства абсурдности, безосновательности жизни:
соприкосновение со смертью – при соприкосновении со смертью многое, ранее казавшееся важным для человека – теряет свою актуальность и кажется бессмысленным, не стоящим самого бытия;
соприкосновение с окружающим миром, природой – человек беспомощен перед существующей миллионы лет природой.
В итоге смысл жизни, по Камю, находится не во внешнем мире, а в самом существовании человека.
30.
Дуже складну, але теж чималу роль відіграє міфологічне бачення історичної дійсності й на стадії постмодерну, яка розпочинається в межах тієї чи тієї локальної історичної культури з крахом ілюзій про можливість Великої та Єдино Достовірної Теорії — в духовній сфері й Ідеального, Справедливого, Гармонійного Суспільства Рівних і Щасливих людей — в реальній історії. Якщо епоха Модерну — моністична, то Постмодерну — плюралістична, тобто характеризується взаємотерпимістю й співіснуванням багатьох позицій, а не домінуванням однієї, як за Модерну. Тому для етапу Постмодерну властиве чітко виражене ігрове, іронічне начало. Культура Постмодерну, з одного боку, розглядає всі та кожну з можливих версій осягнення історії як не тільки прийнятну, а й «навантажену» унікальним смислом, незамінну, цінну. З іншого — не віддає переваги жодній з них, рівною мірою дистанціюючись від будь-якої, постаючи в певному розумінні як безстороння й самодостатня комбінаторика історичних сенсів, тлумачених як рівнозначні.
31. 32.
