18. Державно-правові вчення у Франції

Французькі філософи Нового часу, спираючись на досягнення переважно нідерландських та англійських вчених, рішуче заперечили майже всі попередні традиційні уявлення про особистість, суспільство і державу як "нерозумні" і започаткували, на їх думку, "вічну істину", "вічну справедливість", "царство розуму". Попередники й ідеологи Великої французької революції завдали нищівного удару по консервативних підвалинах феодального світогляду, обґрунтували передові для свого часу ідеї, захищали права людини на вільне підприємництво, недоторканність, життя, безпеку, справедливість, відстоювали ідею про пріоритет соціального середовища у творенні особистості, важливу роль її освіти і виховання тощо.

Поряд з ліберальними, авторитарними, демократичними доктринами у Франції ХУШ ст. еволюціонувала ідеологія найбідніших верств населення, тобто вчення, які сягали корінням у творчість Платона, Сенеки, ранніх християн, численні легенди про "золотий вік", вірування про "тисячолітнє царство" Бога та праведників на землі і пропагували соціальну справедливість, повну соціальну рівність, революційне оздоровлення суспільства, скасування приватної власності, усуспільнення майна, його зрівняльного розподілу і користування, споживацького комунізму й казарменого соціалізму. Ідеться про утопічно-соціалістичну думку.

Французькі просвітителі й утопісти здійснили прорив у світовій державно-правовій думці. Декларація прав людини і Громадянина 1789 р. та Конституція Франції 1791 р., Декларація прав людини і громадянина 1793 р. та Конституція Франції 1793 р., Декларація прав і обов'язків людини і громадянина 1795 р. та Конституція Франції 1795 р., Конституція Франції 1799 р., сенатус-консульти 1802 і 1804 рр. тощо - це наслідок розвитку державно-правової теорії і водночас теоретична основа, що дала могутній поштовх світовій суспільній думці XIX-XX ст.

В епоху Великої французької революції набули популярності ідеї соціалізму. їх ідеологами були Ж. Мельє, Г.-Б. де Маблі і абат Мореллі.

19. Державно-правові вчення в Німеччині

Німецькі філософи XVII ст. відверто захищали сучасні їм поліцейські держави, пригнічення ними індивіда, заперечували радикальні та ліберальні доктрини. Однак уже в першій половині ХУШ ст. з'явилася тенденція до заперечення необмеженого свавілля абсолютизму, обстоювання прагнення людини до щастя як першого природного права. Водночас під виглядом турботи про добробут громадян визнавалося право держави найсуворішим чином регламентувати всі без винятку сфери життєдіяльності особи, у т. ч. й суто приватні. У другій половині XVIII ст. на політичну арену Німеччини вийшли просвітителі-гуманісти, які заперечували релігійну і національну нетерпимість, захищали ідеї справедливості, рівності людей, співчували кріпакам, бідним, проповідували необхідність політичної активності вільної особи, що скинула із себе тягар середньовіччя. На межі XVIII-XIX ст. німецька державно-правова думка збагатилась оригінальними ідеями представників німецької класичної філософії, які утвердили бачення політичної історії людства у тісному взаємозв'язку з історією Всесвіту, Сонячної системи, Землі, природи, тваринного світу тощо. У трактуванні історичного процесу вони зважали на те, що кожен народ є природним явищем і не може бути поневолений іншим народом, що насильство поступається миролюбству, що індивідуальна душа людини безмежно вдосконалюється, а людство загалом рухається до гуманності, розуму і справедливості. Самуель Пуфендорф