ВСТУП

Одним із найдавніших ремесел слов’ян є плетіння з різноманітних рослинних матеріалів. Археологи переконливо доводять, що його витоки сягають епохи неоліту. Деякі літературні джерела повідомляють про зародження плетіння у країнах Сходу та широке розповсюдження цього ремесла у І тисячолітті до н.е. під назвою "Макраме”. Спочатку технологія плетіння використовувалася лише при виготовленні речей суто утилітарного призначення, але з часом технікою плетіння почали створювати і різноманітні прикраси.

Українські науковці виводять усі відомі нині технології плетіння з прадавнього сакрального мистецтва в’язання вузлів – "наузів”, "навузів”, за допомогою яких фіксувалась і передавалася важлива інформація, а також виконувалися певні ритуальні дійства оберегового характеру.

Метою роботи є дослідження, висвітлення та обґрунтування, що плетіння з рослинних матеріалів є своєрідним художнім явищем, складовою частиною національної мистецької спадщини України.

Зміст поставлених завдань:

• з’ясувати генезис й основні історичні етапи розвитку художнього плетіння;

• визначити естетичні показники матеріалів, технологічні прийоми і засоби художньої виразності;

• здійснити типологічний аналіз творів, охарактеризувати типові для різних регіонів форми та локальні художні особливості;

• висвітлити стан художнього плетіння у провідних осередках і регіонах, розкрити творчість народних майстрів;

• з’ясувати перспективи розвитку художнього плетіння у ХХІ столітті.

Предметом дослідження виступає українське художнє плетіння ХІХ–ХХ ст. та його розвиток.

РОЗДІЛ 1

Історіографія, методика ТА джерела

Як в усіх землеробних народів, у слов’ян солома була важливим матеріалом у селянському господарстві. Нею покривали дахи будинків, хлівів, годували тварин. Із соломи робили зображення язичницьких богів, з якими навесні зустрічали, а восени проводжали Ярила – сонце.

Язичницькі обряди давно забуті, але вміння робити фігурки із соломи збереглося. Як і в будь-яких інших народних іграшках, у солом’яній також цінуються пластика та краса природного матеріалу .

У мистецтвознавстві немає чітко визначеного ступеня дослідження цієї теми. Окремі згадки про експонування і продаж плетених виробів на виставках-ярмарках, на етнографічних і промислово-господарських виставках містять каталоги та інші видання, зокрема: Чугуїв (1851), Херсон (1853), Львів (1877), Коломия (1880), Тернопіль (1887), Львів (1894), Стрий (1909), Коломия (1912). У статистичних довідниках дана стисла інформація про поширення плетіння у Яворові Львівської області (1896, 1897), Полтаві (1912), Поліссі (1914), Поділлі (1916), Бойківщині (1939). Технологічні процеси й організація виробництва меблів з лози й рогози стисло викладені Г.Чернишовим (1946). У 1960–1970 рр. В узагальнюючих працях з історії українського мистецтва не знайшлося місця для плетених виробів. Конкретні відомості про вироби з лози, рогози та соломи вперше підготовлені М.Козакевичем (1956) для довідника про фонди Українського музею етнографії. Проте до альбому того ж музею (1976) внесено тільки інформацію про плетіння солом’яних капелюхів.

Проблему художніх особливостей локальних плетених виробів уперше окреслили А.Будзан (1979), Р.Чугай (1979), Т.Чаговець (1979). У 1980–1990-х роках з’являються спроби узагальнення досвіду дослідження художнього плетіння укранців у статтях таких дослідників: М.Селівачова (1982, 1987), Л.Орла (1985), Т.Горинь (1986), П.Дацуна (1986), М.Станкевича (1992, 1994). У 1990-х роках виходять статті П.Дацуна в путівнику Музею етнографії (1996), каталог творів плетіння (1998), публікації про окремих майстрів плетіння: Л.Венгер (1981, 1984), Ю.Лащук (1983), Т.Чаговця (1990), М.Станкевича (1991), Б.Бойчука (2000), М.Селівачов (2001) та інші.

Історіографічний аналіз праць дає право ствердити, що означена тема ніколи не була предметом комплексного вивчення, а тому не існує цілісної картини про художнє плетіння як своєрідне мистецьке явище.

У дослідженнях були застосовані такі наукові методи: порівняльно-історичний як у синхронному, так і в діахронному вимірах, історико-генетичний, системний, мистецтвознавчий аналіз, картографування.

У загальнотеоретичному мистецькому аспекті автор спирався на концептуальні дослідження українських і зарубіжних учених М.Драгана, П.Жолтовського, В.Свєнціцької, В.Січинського, О.Боднара, Я.Запаска, Р.Захарчук-Чугай, М.Селівачова, М.Станкевича, Г.Стельмащук, О.Федорука, Й.Грабовського, М.Нєкрасової, Є.Сахути та ін.

Виконання намічених завдань здійснювалось на основі різноманітних фактологічних джерел, передовсім архівних, літературних і польових матеріалів. Вивчалися твори художнього плетіння у Державному музеї українського народного декоративного мистецтва, Музеї етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України, Національному музеї у Львові, у музеях Вінниці, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Житомира, Луцька, Канева, Кам’янець-Подільського, Коломиї, Кременця, Полтави, Рівного, Сум, Тернополя, Ужгорода, Харкова, Хмельницького, Черкас, Чернігова, Чернівців, у музеях Кракова, Сянока, Бардієва, Свидника та інших.

РОЗДІЛ 2

До історії художнього плетіння

2.1. Плетіння з найдавніших часів до XVIII ст..

Соломоплетіння виникло ще в первісному суспільстві. Воно було попередником ткацтва, а саме розпочиналось із виготовлення ниток і шнурків у добу палеоліту та плетіння сіток у добу мезоліту. Збереглися археологічні свідчення про плетіння у неоліті. Знайдено залишки плетених виробів у Єгипті, Месопотамії, Палестині, Перу і Європі (Британія, Швейцарія, Балкани, Україна). Про генезис плетіння стверджують етнографічні свідчення техніки і типології первісних плетених виробів. Наявні плетені вироби епохи бронзи і заліза (античний світ, ранні слов’яни). Відомі приклади плетіння у слов’ян середньовіччя та технологія і типологія плетених виробів періоду Київської Русі. Висвітлено художні особливості плетіння з лози, рогози та соломи в XVI – XVIII ст., а також появу солом’яних капелюхів у комплексі українського одягу XVI ст.

2.2. Українське плетіння кін. XVIII – поч. Хх ст..

У всі часи, починаючи з первісних, у багатьох країнах і на всіх континентах людям потрібні предмети для збору, транспортування та зберігання продуктів, одягу, приготування їжі ... «Першопрохідцями» серед усіх подібних побутових предметів, винайдених людиною за час свого розвитку, були плетені вироби. До появи землеробства люди використовували для плетіння рослини, які знаходили в місцях свого проживання. Це були трави, очерет, гнучкі гілки чагарників, кора дерев, коріння, хвоя і листя. З виникненням землеробства їх замінила солома. Її стали використовувати замість трав і очерету для плетіння побутових ємностей, призначених для зберігання сухих сипучих продуктів, одягу. З неї ж плели вулики для бджіл, будиночки для домашньої птиці, меблі та інші необхідні в побуті речі. Іноді поєднували солому з більш міцними матеріалами: лозою, деревом, коренем. 

Найпоширенішою технікою плетіння у древніх людей було плетіння по спіралі: роботу починали виконувати з центральної частини дна і продовжували рух до країв. Із соломи формувалася спіральна основа у вигляді джгута. Він зшивався смужкою кори, або розщепленою лозою, або коренем. Стібки укладалися з проміжками. На обох поверхнях виробу утворювався невигадливий, але симпатичний малюнок зі спіральних ліній. Особливий внесок у цю техніку плетіння внесли ірландські селяни. Вони замість джгутів брали попередньо сплетені з пучків соломи коси, які зшивали між собою. З таких кіс майстрували і господарське начиння, і курники для птахів, і деталі меблів. 

Якщо в давнину солом'яні вироби використовувалися селянами тільки для господарських потреб, то в середині століття ситуація змінилася. Із соломи стали робити різноманітні шкатулки, скриньки, сумки для зберігання дамського рукоділля, парфумерії, прикрас. Перші солом'яні майстерні з'явилися в Італії, а потім стали відкриватися і в інших країнах Європи. До кінця XVIII - початку XIX століття солом'яні вироби органічно прижилися в побуті городян. Прийшла черга сільських умільців переймати досвід міських майстрів, повторюючи багато стилів плетіння і типи виробів. 

На території Росії, Білорусі, України до середини XX століття не існувало промислового виготовлення побутових солом'яних виробів. Проте було чимало умільців, які майстрували солом'яні шкатулки, сумки для продажу на ярмарках. У другій половині XX століття в Європі солом'яний промисел повсюдно згас. У той же час в Росії, Білорусі, в Україні почали організовувати спеціалізовані фабрики солом'яного виробництва. На них стали випускати побутові художні вироби із соломки. Соломоплетіння отримало шанс для свого відродження і продовження розвитку. 

У кін. XVIII – поч. XX ст. переважають вироби для власних потреб. Вони виготовлялись у кріпацьких майстернях. Серед них широкий асортимент жіночих ярмаркових кошиків з лози та рогози, що з'явилися в середині XIX ст. У цей же час виготовлялися плетені меблі для заміських будинків. Із другої половини ХІХ ст. земства відкривають навчальні майстерні з лозоплетіння (Остерський повіт Чернігівської губернії). З 1894 р. - плетільні майстерні на Полтавщині. Відома робота Київського кустарного товариства (1906–1916) по запровадженню центрів плетіння, засновано навчальні виробничі майстерні на Буковині, Покутті, Опіллі, Розточчі та Закарпатті. Організовані центральні курси плетіння при вищій промисловій школі у Львові.