Філософія елліністичного періоду античної філософії.

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

Особливості італійського Відродження та ідеологія Реформації.

Значною мірою Відродження в Італії було підготоване затяжною комплексною кризою, що охопила католицьку церкву в XIV ст. у зв´язку з "Авіньйонським полоненням" та "Великим розколом". Характерно, що багато хто з італійців, серед яких був і Франческо Петрарка, протягом довгого часу безрезультатно намагалися переконати авіньйонських пап у необхідності повернення до Риму. Оскільки папська опіка і керівництво, особливо в період "Великого розколу", майже втратили свій вплив на характер культурного розвитку, необхідно було шукати інші незаперечні культурні константи. Схолдстич-не богослів´я - основна культурно-інтелектуальна сила пізнього Середньовіччя - ніколи не мала великого впливу в Італії, вихідці з якої (Фома Аквінський, Григорій Римінійський та ін.) здобували богословську славу поза її межами (у Франції, Німеччині та інших країнах). Ідейний вакуум неодмінно мусив бути чимось заповнений.Заповнити цей вакуум допомогла сукупність попередніх контактів з початкове більш розвиненими культурами - ісламською та візантійською, які ґрунтовніше, ніж західноєвропейська, спиралися на античність. В Італії з її розвиненими торговельними й культурно-історичними зв´язками це відчували значно гостріше, ніж в інших країнах Європи. До XI ст. деякі італійські міста (південні та північно-східні) перебували під прямим правлінням або протекцією Візантії, але й у XI-XIV ст. у цих містах було багато корінних або заїзжих греків. Коли у XV ст. намітилося остаточне падіння Візантійської держави, то численні грецькі емігранти на Захід традиційно надавали перевагу саме італійським містам. Візантійські вчені-емігранти принесли з собою й традиції грецької освіченості. Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола та інші італійські гуманісти захоплено відгукувалися про своїх грецьких викладачів і гостей з Візантії, серед яких були й такі колоритні постаті, як Никифор Влеммід або філософ-неоязичник Геміст Пліфон. Дослідники питання відзначають, що завдяки грекам у Венеції та Флоренції акценти зацікавлень італійських гуманістів змістилися від риторики до неоплатонічної філософії. Завдяки активній перекладацькій діяльності візантійців діячі Відродження вперше познайомилися з грецькою філософією стоїцизму та епікурейством, творчістю Гомера, класичних трагіків і коміка Арістофана, ліричною поезією Піндара і Феокріта, візантійськими істориками і риторами. Не меншу роль відігравали іпереклади античних джерел з арабської, перської ("халдейської"), єврейської мов. Східні впливи заторкнули усі форми мистецтва - від декоративно-ужиткового (кераміка в техніці майоліки) до архітектури (див. на мал. Собор Сан Марко у Венеції X-XVII ст., в якому візантійські та ісламські архітектурні традиції поєдналися з ледь помітними елементами готики).З іншого боку, серед усіх католицьких країн Італія найбільше насичена цілком наочними нагадуваннями про велич античної давнини. Руїни давньоримських споруд розкидано по всій країні. Протягом XIV-XVII ст. Італію спеціально з метою огляду руїн відвідували численні діячі культури багатьох країн Європи. Для них, як і для італійців, ці руїни являли собою показовий докір "варварській" культурі середньовічного Заходу, породжуючи бажання її подолати.