27Політика “нейтралізму” часів Холодної війни. Країни Третього світу.

Третий мир[1] — географический термин второй половины XX века, обозначавший страны, не участвующие прямо в холодной войне и сопутствующей ей гонке вооружений.

Страны третьего мира- развивающиеся страны.

К развивающимся странам принято относить большинство стран мира, за исключением развитых индустриальных стран.Несмотря на огромное разнообразие хозяйственной жизни, страны Третьего мира имеют и сходные характеристики, позволяющие объединить их в данную категорию. Основная из них – колониальное прошлое, последствия которого можно обнаружить в экономике, политике, культуре этих стран.

Экономика всех стран Третьего мира характеризуется негармоничностью в развитии отраслей народного хозяйства, которая объясняется и тем, что они не прошли в полном объеме последовательные фазы экономического развития, как лидирующие страны.

Наблюдается удивительный парадокс: в числе стран, где люди страдают от голода, – давние поставщики сельхозпродукции на Запад. Будучи лишены собственной пищевой промышленности, они вынуждены за бесценок отдавать собранный урожай.

Полный список.

Афганистан;Албания;Алжир;Ангола;Антигуа и Барбуда;Аргентина;Армения;Азербайджан;Багамы;Бахрейн;Бангладеш;Барбадос;Белоруссия;Белиз;Бенин;Бутан;Боливия;Ботсвана;Босния и Герцеговина;БразилияБруней;Буркина Фасо;Бурунди;Камбоджа;Камерун;Кабо-Верде;Чад;Чили;КНР;Колумбия;Коморские Острова;Конго;Коста-Рика;Кот-д’Ивуар;Хорватия;Джибути;Доминика;Доминиканская Республика;Эквадор;Египет;Сальвадор;Экваториальная Гвинея;Эстония;Эритрея;Эфиопия;Фиджи;Габон;Гамбия;Грузия;Гана;Гренада;Гватемала;Гвинея;Гвинея-Бисау;Гайана;Гаити;Гондурас;Венгрия;Индонезия;Индия;Иран;Ирак;

Ямайка;Иордания;Казахстан;Кения;Кирибати;Кувейт;Киргизия;Латвия;Ливан;Лесото;Либерия;Ливия;Литва;Македония;Мадагаскар;Малави;Малайзия;Мальдивы;Мали;Мавритания;Маврикий;Мексика;Молдавия;Монголия;Черногория;Марокко;Мозамбик;Мьянма;Намибия;Непал;Никарагуа;Нигерия;Оман;Пакистан;Панама;Папуа — Новая Гвинея;Парагвай;Перу;Филиппины;Польша;Катар;Руанда;

Самоа;Сан-Томе и Принсипи;Саудовская Аравия;Сенегал;

Сербия;Сейшельские Острова;Сьерра-Леоне;Соломоновы Острова;Сомали;Южная Африка;Шри-Ланка;Сент-Киттс и Невис;Сент-Люсия;Сент-Винсент и Гренадины;СуданСуринам;Свазиленд;

Сирия;Таджикистан;Танзания;Таиланд;Восточный Тимор;Того;Тринидад и Тобаго;Тунис;Турция;Туркмения;Уганда;Украина;ОАЭ;Уругвай;

Узбекистан;Вануату;Венесуэла;Вьетнам;Йемен;Замбия;Зимбабве.

28 Рух неприєдна́ння — міжнародне об'єднання країн світу, що визнають неприєднання до воєнних союзів великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

Виникнення Руху є закономірним наслідком успішного розвитку національно-визвольного руху, ліквідації колоніальних імперій і утворення великої кількості нових держав. У Русі неприєднання відбивається прагнення народів, що звільнилися, до рівноправного співробітництва держав, визнання іншими їхніх законних прав та інтересів, усунення з міжнародного життя будь-яких виявів панування і диктату, претензій на гегемонію.

Аналіз післявоєнних міждержавних стосунків засвідчує, що вони розвивалися стрибкоподібно, були ідеологічно заангажованими і привели до стану «холодної війни» — особливої системи міжнародних відносин, що характеризувалася активним ідеологічним, політичним, економічним, дипломатичним, культурним протистоянням наддержав та їх союзників.

З другого боку, кінець 50-х — початок 60-х років минулого століття — це період піднесення національно-визвольного руху в країнах Азії та Африки. Уже в середині 50-х років незалежність отримали 12 афро-азіатських держав, а в 1960 році 17 країн Африки стали самостійними.

Отже, за 60-ті — першу половину 70-х років XX століття у національно-визвольному русі відбулися якісні зміни історичного значення. Визвольні війни народів завершилися ліквідацією колоніальних режимів і утворенням суверенних суб'єктів міжнародного права.

У таких складних міжнародних відносинах керівники молодих країн Азії, Африки та Латинської Америки намагалися використати еволюційні процеси і нові тенденції у міждержавних зв'язках другої половини XX століття на власну користь. Виходячи з цього, незалежні держави, їх нова політична еліта розпочали пошук інших шляхів у міждержавних стосунках. За їх уявою — це мали бути неординарні, ще не опробувані форми політичних зв'язків, без зверхності і тиску. Лідери афро-азіатських та латиноамериканських країн були переконані, що це і буде «третій шлях» розвитку у біполярному світі. Названа теза з особливою гостротою прозвучала на Бандунзькій конференції країн Азії та Африки (1955 р.). Скликана з ініціативи прем'єр-міністрів Бірми, Індії, Індонезії, Пакистану та Шрі-Ланки вона заклала основу концепції позаблоковості. Її головні положення були закріплені у підсумковому документі «Декларації про сприяння загальному миру і співробітництву». У ній керівники афро-азіатських держав відзначили, що визнають неприєднання до військово-політичних блоків наддержав одним із пріоритетних напрямків своєї зовнішньої політики. Вони вважали, що колоніальна система не тільки дискредитувала самі імперії-метрополії, але і підтримувану ними систему політичних й міжнародних відносин. «Колоніалізм, — підкреслювали учасники Бандунзької конференції країн Азії та Африки, — у всіх його проявах являє собою зло, яке необхідно швидко викорінити…»'.

Концепція позаблоковості передбачала захист прав народів на самовизначення і державну незалежність на підставі спільних зусиль зацікавлених країн та захисту миру і відмови від участі у збройних конфліктах. Такі ідеї були покладені в основу Руху неприєднання, який явився наслідком поділу світу на три складові: «перший», «другий» і «третій» світ. Останній асоціюється з Рухом неприєднання, який можна вважати одним з важливих складових Ялтинської системи міжнародних відносин, що започаткувала біполярне протистояння колишніх союзників по антигітлерівській коаліції — СРСР і США, і привела світ до так званої «холодної війни», тобто протиборства двох систем. Отже, поділ на три світи був пов'язаний з конкуренцією різних ідеологій, під час котрої країни Азії, Африки та Латинської Америки намагалися відстоювати свої національні інтереси на ґрунті системного суперництва двох наддержав.

Організаційно Рух неприєднання сформувався на Першій конференції голів держав і урядів (Белград, 1-6 вересня 1961 р.) у роботі якої взяли участь делегації 25 країн світу.

Ініціаторами проведення Белградського саміту стали Індія, Єгипет, Індонезія, Гана та Югославія. Керівники перелічених країн відстоювали принципи демократії, рівності та виключення з міжнародних відносин будь-яких проявів диктату, зверхності та претензій на гегемонію. У виступі на Белградській конференції позаблокових країн Дж. Неру відзначив, що "…ми називаємо себе конференцією позаблокових країн. Слово «неприєднані» можливо трактувати по різному, але по суті воно означає «неприєднані до блоків великих держав».

Цілі й принципи Руху неприєднання, які сформульовано в програмних документах його форумів, побудовано на загальнодемократичних засадах. Це — боротьба проти колоніалізму і неоколоніалізму, апартеїду, расизму і усіх форм гегемонізму й експансіонізму, за мирне співіснування держав, забезпечення миру і безпеки, розрядку міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, особливо ядерних, досягнення загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем, прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин на справедливих і демократичних засадах, встановлення нового міжнародного інформаційного порядку.