3)Теорія політичного реалізму.

Існує 2 напрями теорії МВ:

Традиційне

1)Політичний ідеалізм

2)Політичний реалізм

3)Марксизм

Модерновий

1. Неолібералізм

2. Неореалізм

3. Неомарсизм

І. Політичний реалізм – (Ганс Морген 1948р. Політика між націями боротьба за владу і мир)

1. МВ-це між. держ. відносини. Арена гострого проти сталими держ.

2. основою міжнародної діяльності є прагнення до збільшення своєї сили і зменшення інших (power)

3. результатом прагнення кожної держ. до максимального задоволення є утворення певної рівноваги, що є єдиним засобом зберігання миру.

4. мир – це стан рівноваги між державами

1948 Морген прогнозував МВ

Марксизький підхід – це сума принципів.

Декрет про мир – мир без анексій та контрибуцій.

МВ розглядаються як продовження класової боротьби на між. Держ. рівні.

Марксизм тратує МВ як класову держ. кінцевою метою є перемога соціалізму у всьому світі.

4Неомарксистська теорія міжнародних відносин.

МВ – це глобальна імперія. Північ (країни центру) – потужні економічно держави залежать від ринку сировини (країн півдня)

Одні збагачуються інші банкрутують.

Необхідно запровадити новий економічний порядок.

Ф. Фукуяма – Кінець історії.

Неомарксистська теорія (Ім. Валлерстайн, П. Суізі,П. Баран) розглядає світову політику у системно всеосяжному контексті капіталістичної світ-економіки. Неомарксисти стверджують, що пануюча в капіталістичній світовій системі ідеологія гіперлібералізму модифікує уявлення про державний суверенітет, який, у термінах неомарксистської школи постає чимось вторинним, похідним від глобального тріадного поділу світової спільноти на світсистемне ядро, напівпериферію і периферію. Відповідно саме належність до одного з цих трьох глобальних сегментів, а не обсяг формальних суверенних прав і визначає ступінь реальної державної незалежності. Таким чином, прихильникам цього підходу, цілком у марксистських традиціях, властивий світ-системний економічний детермінізм.

Представників неомарксизму, як і транснаціоналізму, також об'єднує ідея про цілісність світового співтовариства та деяка утопічність в оцінці його майбутнього. Основою концептуальних побудов неомарксистської традиції, яка особливо активно розвивається в слаборозвинутих країн від індустріальних держав, про експлуатацію та пограбування перших другими.

Ґрунтуючись на деяких положеннях класичного марксизму, неомарксисти, зокрема П. Суізі та І. Валлерстайн, зображують простір міжнародних відносин у вигляді глобальної імперії, периферія якої залишається під домінуванням центру навіть після здобуття колоніальними державами незалежності. Це знаходить прояв у нерівномірності економічних обмінів і нерівномірності розвитку. Так, «центр» залежить у своєму розвитку від сировини й ресурсів «периферії». У свою чергу, периферійні країни є споживачами промислової та іншої продукції, що виробляють більш потужні держави, і потрапляють у залежність від останніх шляхом нерівномірного економічного розвитку, коливання світових цін на сировину та економічної допомоги з боку розвинутих держав. У 70-і рр. таке розуміння змісту міжнародних відносин стало для країн «третього світу» основою ідеї про необхідність запровадження нового світового економічного порядку. Саме під тиском цих країн Генеральна Асамблея ООН у квітні 1974 p. прийняла відповідну декларацій і програму дій, а в грудні того ж року - Хартію про економічні права та обов'язки держав.

У рамках неомарксизму розвиваються такі парадигми як «світ-системна теорія», а також «теорія залежності». Відповідно до першої світ ділиться не тільки на держави, але й на три частини залежно від економічних показників: центр(ядро), периферію, напівпериферію. Ті, країни, які опинилися в центрі мають значно більш високий життєвий рівень і домінують над іншими, використовуючи дешеву робочу силу, ресурси й ринки збуту останніх. Таким чином, розвиток ядра відбувається за рахунок інших країн. Цілком природно, що перифирія й напівпериферія намагаються піднімати повстання проти такої політики. Цікаво, що незважаючи на боротьбу між центрами ядра за світову гегемонію, у їхніх відносинах з периферією домінують загальні цілі, обумовлені приналежністю до тому самому «клубу». У цілому «світ-системна» теорія підкреслює поляризацію світу по лінії «багата Північ – бідний Південь», що веде до потенційних конфліктів.

Міркуючи про «теорію залежності» не можна забувати про те, що згідно з нею економічна розвиненість або відсталість не є природними етапами розвитку людства, які властиві всім державам, а виникли в результаті нерівноправних міждержавних відносин. Досить довгий перерозподіл прибавочного продукту походив від периферії (колоній і напівколоній) на користь центру – метрополій. Як підсумок ми можемо спостерігати «залежну відсталість» периферію («Півдня»), яка могла б успішно функціонувати, будь вона орієнтована на власний розвиток. По суті, те, що відбувається можна позначити як «неоколоніалізм», що базується не на силовому, а на економічному примусі. Також у цьому випадку має місце феномен «дворівневої економіки», який породжується взаємодією розвинених країн з, тими, що розвиваються, у результаті чого в останніх відбувається супересучасний розвиток одних галузей і в той же час збереження інших – традиційних з відсталими способами виробництва.

Характерною для неомарксизму є концепція «мирного співіснування», яка набула неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці. Вона вперше була запропонована ще на початку 20-х рр. на Генуезькій конференції Радянською Росією і мала своїм вираженням Раппальський мирний договір більшовиків з Веймарською Німеччиною від 16 квітня 1921 p. Щодо нових умов ядерної єри та «холодної війни» концепція «мирного співіснування держав з різним соціально-політичним устроєм» була обгрунтована радянським керівництвом на XX з'їзді КПРС в 1956 p. Вона проголошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи.

Проте мирне співіснування розглядалося як специфічна форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних відносин. Звідси, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Таке тлумачення мирного співіснування мало своїм наслідком посилення конфронтації у міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувалася на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Зрештою це суперництво завершилося поразкою світу «реального соціалізму», але неомарксистська концепція мирного співіснування і сьогодні залишається однією з провідних парадигм, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах. На її основі було сформульоване і поставлене в практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне і політичне перетворення людського суспільства.

Концепція нового міжнародного порядку пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами й народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції, - а серед них виразники не тільки неомарксизму, але й інших напрямів міжнародних відносин, - розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних зусиль держав, але й як об'єктивно необхідний процес суспільного розвитку в цілому. Він одержав назву процесу формування глобальної політичної діяльності. Під нею слід розуміти діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства - сукупну міжнародну діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів і партій на світовій арені, яка спрямована на збереження життя на землі, визначення форм, завдань, змісту та напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.

Таким чином, незважаючи на певну обмеженість, важливі положення концепції неомарксизму знайшли своє втілення в сучасній теорії та практиці міжнародних відносин. Вони збагатили інші модерні теорії міжнародних відносин і науку про міжнародні відносини в цілому, але аж ніяк не привели до їх синтезу.