Перелік питань для підготовки до письмового іспиту з навчальної дисципліни

1. Поняття суверенітету.

Суверенітет - це політико-правова характеристика державної влади, що визначає її політичний характер та закріплюється шляхом прийняття Конституційного закону.

Три поняття суверенітету:

- національний суверенітет

- народний суверенітет, це можливість народу приймати участь в вирішенні загальнодержавних прав.

- державний суверенітет.

Зміст державного суверенітету розкривається в його 4 компонентах:

а) верховенство влади, тобто її універсальність, що характеризує неможливість існування на території держави більш ніж однієї державної влади, а також можливість держави визнати незаконними рішення будь-якої іншої з суспільних влад.

б) єдність тобто наявність єдиного змісту влади (державної, політичної, публічної) з одночасним розподілом влади відповідно до функціонального призначення органів, що її здійснюють.

в) незалежність тобто можливість держави самостійно вирішувати проблему внутрішнього та зовнішнього характеру, засновуючись на принципах національної та міжнародної системи права.

г) неподільність тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в міждержавних утвореннях, визначати принципи поділу території та статус адмінстративних одиниць.

2. Форма держави і її елементи.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення держ влади. Скл. з 3-ох елементів:

1) форма держ. правління президентська, парламентська республіка, змішана президентсько-парламентська респуб, монархія (парламентська, дуалістична);

2) форма держ. устрою - порядок територіального поділу держ: унітарна (територ, одиниці не володіють озна-ками суверенітету, єдина конст, законодавство,громадянство...), федерація (держ, до яких входять декілька утворень на основі договору, або автономії), конфедерація (союз держав, для досягнення спільних цілей, вихід вільний), імперія (заснована на об'єднанні завойованих держав)

3) форма політичного режиму - сукупність методів здійснення держ. влади (демокр, авторитар, тотал)

Форма держави має три елементи: 1) форма державного правління; 2) форма державного (територіального) устрою; 3) вид (форма) державного режиму.

Форма державного правління – це юридична характеристика за допомогою якої визначається структура і компетенція вищих органів влади, процедура їх утворення і порядок взаємодії.

Два види форми державного правління – монархія і республіка.

Монархія – це форма державного правління, при якій одноособовий носій влади ( монарх) створює структуру органів по управлінню країною, призначає чиновників і організовує їх діяльність.

Монархія має два різновиди – абсолютна, обмежена: дуалістична, парламентарна.

Абсолютна монархія – форма державного правління, при якій носій влади здійснює одноособове правління, самостійно розподіляє казну.

Дуалістична монархія – така форма державного управління при якій створюється вищий орган законодавчої влади з двопалатною структурою. Дуал. Монархія – перехід від феодалізму до капіталізму.

Парламентська монархія – форма державного правління, при якій монарх царствує, але не править, тобто жоден орган влади не залежить від думки монарха.

Республіка – це така форма державного правління, при якій функціонують виборні органи влади і реально забезпечується незалежність, об’єктивність і гуманність правосуддя.

Парламентська республіка – така форма державного правління, при якій пріоритетним в управління справами суспільства і держави має вищий орган законодавчої влади – парламент.

Президентська республіка – така форма державного управління при якій функції голови держави , голови уряду і головнокомандуючого збройних сил концентрується в руках одної посадової особи – Президента.

Форма державного устрою – це характеристика яка визначає процедуру донесення владних приписів, розпоряджень від вищих органів влади через регіональні і місцеві до громадян країни.

Унітарна держава – це така форма державного устрою, при якій владні приписи розповсюджуються по вертикалі без будь-яких можливостей регіональних і місцевих органів втручатися в зміст вимог.

Федерація – це така форма державного устрою при якій центральні регіональні і місцеві органи влади мають певні владні повноваження, чітко визначені Федеральною Конституцією.

Конфедерація – це добровільний союз незалежних держав, який діє тимчасово і утворюється з метою спільного вирішення чітко визначених в угодах державних функцій.

Державний режим – це сукупність методів і засобів реалізації державної влади, визначеною чинним законодавством і трактовкою суспільного життя.

Дві групи державного режиму – демократичний і антидемократичний.

В основі цього поділу лежить критерій: положення громадянина і особистості, реальний рівень забезпечення його прав і свобод.

3. Поняття правової держави.

Правова держава – це така держава, в якій створені умови для управління справами суспільства всім народом, засобами і методами демократії, держава в якій владні повноваження здійснюються в рамках і на основі закону, нею ж прийнятого.

Ознаки правової держави:

1. верховенство права, в системі нормативно-правових актів закону і над інтересами народу.

2. законодавче регулювання найважливіших сфер життєдіяльності суспільства.

3. здійснення влади на основі принципу її розподілу (зак., вик.,суд.).

4. взаємна відповідальність держави та особи.

5. висока якість законодавства, що виключає прогалини та юридичні неточності.

6. висока ступінь захищенності особи.

7. наявність спеціальних органів, що здійснюють нагляд за конституційністю законодавства, конституційного суду.

8. розвинуте громадянське суспільство, високий рівень правової культури та правосвідомості громадян.

4. Поняття соціальної держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5.  Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6.  Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7.  Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8.  Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9.  Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10.  Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11.  Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12.   Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13.  Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

5. Правова система суспільства, система права і система законодавства.

5. Система права і система законодавства. Систематизація законодавства.

Структура системи права: Галузь права – це система правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини.

Інститут права – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини одного виду.

Підгалузь права – це сукупність правових інститутів, які регулюють споріднені суспільні відносини.

Норма права – це першооснова всіх інших структурних елементів системи права, визначена компетентними органами модель можливої або обов’язкової поведінки.

Система законодавства і система права співвідносяться як зміст і форма.

Система законодавства – це сукупність нпа, за допомогою яких регулюються однорідні суспільні відносини.

Системи права та законодавства є взаємодіючими, але різними явищами.

Спільні риси:

1. Система права і законодавства будується на єдиних принципах.

2. Вони залежать від особливостей устрою держави.

3. Відображають національні особливості держави.

4. Охороняються державою рівною мірою.

Відмінні риси:

Система права	Система законодавства
1. Є внутрішньою структурою права.	1. Є зовнішньою формою права.
2. Визначає зміст права.	2. Визначає систему форм права та належність держави до певної правової системи.
3. На формування та розвиток впливають суспільні відносини, що мають об’єктивний характер та залежать від рівня розвитку суспільства.	3. На формування та розвиток впливають фактори суб”єктивного значення, що визначають рівень свідомості та культури конкретних суб’єктів
4. Визначає ефективність системи законодавства, оскільки його змістом є правовий припис, що вміщає правову норму як елемент системи права	4.Є способом виразу правової норми та надання їй рис системності, обов”язковості та формальної визначеності.
5. Основним елементом є норма права.	5. Основним елементом є нпа

Система законодавства характеризується певним рівнем узгодженості нормативних актів, що постійно потребує свого вдосконалення. Це вдосконалення здійснюється шляхом систематизації.

Систематизація - це діяльність державних та недержавних структур по забезпеченню системності законодавства шляхом приведення діючих нормативних актів в єдину узгоджену систему.

Систематизація законодавства досягається двома основними і якісно-різноманітними по юридичній природі способами:

- кодифікацією;

- інкорпорацією діючих нормативних актів.

Кодифікація - це різновид систематизації, що вміщує елементи правотворчості, який забезпечує системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного юридично узгодженого нормативного акту.

В результаті кодифікації створюються наступні акти:

1. Кодекси, що є результатом кодифікації галузей права;

2. Положення та Статути, що регламентують певні питання в рамках сфери суспільних відносин.

Кодифікація характеризується наступними рисами:

- це діяльність виключно органів держави;

- це діяльність, яка не може бути делегованою чи санкціонованою;

- це діяльність, що вміщує елементи правотворчості;

- це нормативно регламентована діяльність, що здійснюється в особливо процесуальних формах;

- це діяльність, що завершується прийняттям єдиного нормативного акту.

Ці акти мають вищу юридичну силу в рамках галузі.

Розрізняють наступні різновиди кодифікації:

1. Галузева, що характеризується упорядкуванням норм виключно однієї галузі (Кодекс законів про працю).

2. Міжгалузева, що систематизує норми двох і більше галузей (Повітряний Кодекс).

3. Загальна кодифікація, що надає можливість впорядкувати норми, що регламентують однотипні відносини. (Основи про охорону здоров’я, звід законів).

Кодифікація завжди має офіційний характер.

Інкорпорація - це різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів, відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках. Акти, що об”єднуються розміщаються по такій системі, що забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання

6. Норми права: поняття, структура норми, класифікація норм.

Норма права – це формально обов’язкові правила фіз поведінки, які мають заг характер, встановлюються або санкціоновуються державою з метою регулювання сусп відносин і забезпечуються її організаційною, виховною та примусовою діяльністю. Ознаки правових норм:

1) виникають разом із виникненням держ;

2)встановлюються чи санкціонуються держ;

3)виражають волю керівної частини с-ва;

4)утворюють єність (систему права);

5)формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов’язків;

6) формально визначені за змістом; мають певні форми зовн. виразу і точно визн. межі дії.

Норма права – сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Класифікація на види за певним критерієм (ознакою).

- Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, цивільного, екологічного права тощо поділяються на :

Імперативні – прямо наказують правила поведінки і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів.

Диспозитивні – надають свободу вибору поведінки; т.т норми, у яких держава вказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права і обов’язки в окремих випадках.

- Норми права за характером впливу на особу:

Заохочувальні – встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб’єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (премія).

Рекомендаційні – норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб’єктів.

- Норми права по субординації в правовому регулюванні:

Норма матеріального права – є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов’язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по сутті (напр., не можна вчиняти убивство). Регулюють фактичні зв’язки.

Норма процесуального права – встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті (напр., порядок розслідування злочину). Регулюють юридичні зв’язки.

- Норми права за суб’єктом правотворчості: норми органів представницької влади;норми глави держави; норми ОВВ; норми громадських об’єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств.

- Норми права за дією у просторі: загальні, місцеві. - Норми права за дією у часі: постійні, тимчасові.

- Норми права за дією за колом осіб: загальні – поширюються на все населення; спеціальні – поширюються на певне коло осіб; виняткові – роблять винятки із загальних і спеціальних.

- Норми права за функціональною спрямованістю (за ф-ми права):

регулятивні (правила поведінки) – встановлюють пава і обов’язки суб’єктів;

охоронні (сторожі порядку) встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, закріплених у регулятивних нормах (напр., норма Кримін. Кодексу про відповідальність за вбивство).

- Регулятивні норми права за характером розпоряджень, що місяться в них:

дозвільні (що дають правомочності) – норми, що вказують на можливість здійснювати певні дії, наділяють суб’єкта певними правами;

що зобов’язують – норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії, наділяти суб’єктів певними обов’язками;

заборонні – норми, що вказують на необхідність утримуватися від здійснення дій певного роду, встановлюють заборони.

7. Правовий інститут, підгалузь права, галузь права.

Система права — це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні нормативні утворення.

Ознаки (риси) системи права:

1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб'єктивний розсуд людей існує об'єктивно;

2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв'язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;

3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об'єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

-  норми права;

-  інститути права;

-  під галузі права;

-  галузі права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.

Система права – це сукупність правових норм, яка хар-ся єдністю і узгод-тю чинних правових норм та їх розподілом на відносно самост.структ.елементи.

Система права-це сукупність загальнообов»язкових формально визначених встановлених чи санкціонованих державою правил поведінки,які забезп-ся в разі необхідності примусовою силою держави.

Форм-ння системи права відбувається на основі 2-х критеріїв-предмета і метода прав-го регул-ння.

Предмет прав-го регул-ння – це ті сусп.відносини, які врегульовані за доп.правових норм. Відпоавідно до предмета прав-го регул-ння правові норми підрозділ-ся на :

Галузь права-сукупність правових норм, яка складає самостійну частину системи права, що регулює сусп-ні відносини одного роду (в залежності від хар-ру правової норми діляться на матеріальні і процесуальні)

Галузями права є конституційне право, кримінальне право, сімейне право, трудове право, цивільне процесуальне право, міжнародне і т.д. Галузь права у свою чергу також має внутрішню структуру (систему), оскільки складається з норм права, у визначеному порядку об’єднаних у правові інститути, а іноді й у підгалузі права. Одна галузь від іншої відрізняється предметом і методом правового регулювання.

Інститут права-це сукупність правових норм,які утворюють самост-ну частину галузі права та регулюють суспільні відносини одного виду

Підгалузь права-це система споріднених інститутів права у складі певної гілузі права

Правова норма-це загальнообов’язкове,формально визначене, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Метод правового регул-ння-сукупність юрид.засобів, за доп.яких зд-ся регул-ння якісно неоднорідних сусп-х відносин. Є 4 методи:

Імперативний-метод владних приписів підпорядкування одного суб»єкта іншому, в основі якого лежить зобов»язання, заборона,покарання

Диспозитивний-в основі метода лежить рівноправність сторін при визначенні прав і обов»язків в процесі їх правовідносин (в межах чинного закон-ва)

Заохочувальний-метод отримання винагород за певну завчасно визначену поведінку

Рекомендаційний-надання рекомендацій, порад з метою досягнення конкретного рез-ту, який є бажаним для людини, сусп-ва, держави.

В зал-ті від хар-ру правових норм право є:

1.публічне (це сук-сть правових норм, за доп. яких закріплюється порядок діяльностіорганів держ.влади і управління (сфера влади і підпорядкування))

2.приватне(це сук-сть правових норм,яка охороняє і регулює відносини приватних осіб(сфера свободи і приватної ініціативи))

8. Правовідносини, їх структура.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб'єкти суспільних відносин, між якими виникають права і обов'язки з приводу задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством. Правовідносини — це такі суспільні відносини, які мають вольовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства. Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень. Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними. Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато: 1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини. 2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо. 3) В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів. 4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні). 5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин. 6) По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій). 7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності). 8) По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору). 9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

Правовідносини — це такі суспільні відносини, які мають вольовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства. Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень. Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними. Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності.

Для виникнення, зміни чи припинення правовідносин необхідна не тільки зацікавленість у цьому суб'єктів права, а й певні життєві обставини, факти. Останні можуть бути різноманітними. Не всі з них справляють вплив на правовідносини, а лише ті, що зазначені у нормативно-правових актах, з якими законодавець пов'язує можливість здійснення учасниками правовідносин їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

У різних нормах права, а точніше — у їх гіпотезах, держава визначає вид тих життєвих умов, обставин і фактів, які визнаються значимими в юридичних відносинах і які в обов'язковому порядку тягнуть за собою юридичні наслідки. Такі життєві обставини, умови і факти у правовій теорії і практиці називають юридичними фактами.

З такими юридичними фактами норми права безпосередньо пов'язують виникнення, зміну і припинення правовідносин. У юридичній літературі існує різне визначення юридичних фактів.

Широко визнаним визначенням юридичних фактів є наступне: юридичні факти — це такі сформульовані у гіпотезах правових норм життєві обставини, з якими закон пов'язує виникнення, існування, зміну чи припинення правових відносин. Основні ознаки юридичних фактів полягають у тому, що юридичні факти: а) являють собою різні життєві обставини, умови і факти; б) визначаються у нормах права, точніше у їх гіпотезах; в) слугують неодмінною умовою виникнення, зміни чи припинення правовідносин; г) тягнуть за собою суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників правовідносин; д) забезпечуються державним примусом.

9. Форми реалізації права.

Поняття та форми реалізацїї права

реалізація норм права - це втілення положень правових норм у фактичній поведінці ( діяльності ) субєктів права

Своєчасна і точна реалізація правових норм - це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку

Обєктивний бік реалізації норм права - виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права

Субєктивний бік - виявляє ставлення субєкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом.

Форми реалізації норм права :

1. У правовідносинах та поза ними

2. З участю державних органів та без них

Форми реалізації н.п.

• Додержання

• Виконання

• Використання

• Застосування

Додержання п.н. – суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах

Характерна риса - пасивна поведінка суб’єктів: вони не чинять дій, що заборонені н.п. ( утримання громадян від спроби вивести за кордон речі )

Виконання норм права - форма реалізації н.п. що знаходить свій вираз у діях субєктів щодо здійснення зобовязуючого припису права

Характ.риса- активна поведінка субєкта: він чинить дії , відповідні до юрид.норм, тобто виконують покладені на них активні обовязки( батьки і неповнолітні діти)

Використання норм права- здійснення тими чи іншими субєктами повноважень , наданих їм нормами права

Осбливість- субект сам вирішує: використовувати чи утриматись від використання субєктивного права що йому належить, може бути тільки добровільним.

Особливості правозастосування

1. Це діяльність, яка здійснюється лише відповіднимидерж.органамичи за їх громадськими структурами

Правозастосовуючу діяльність здійснюють держ.органи, посадові особи, громадські організації

2. застосуванню норм права притаманний державно-владний характер

Здійснюється від імені держави або уповноважених нею субєктів і тому є обовязковим для всіх адресатів

3. застосування норм права завжди має активний творчий хар-р, про що свідчить багатостадійність цього процесу

4. здійснюється у певних процесуальних формах

В одних випадках утворюють самостійні процесуальні галузі права (к-п право)

В інших- лише встановлюється певна процедура вирішення справ( прийом на роботу)

5. процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акту, в якому фінансуються індивідуально-конкретні правові приписи

Отже, застосування норм права- спрямоване на реалізацію норм права здійснювана в спеціально встановлених формах державновладна , творчо-організуюча діяльність д. Органів щодо прийняття індивід.-конкретн. Правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Необхідність застосув. Н.п. зумовлена :

1. коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням держ.органу( зарахування на навчання, призив на службу)

2. коли правовідносини , що виникають між сторонами , настільки важливі для сусп.,що їх слід контролювати з точки зору законності(реєстр орг. заповіту)

3. коли потрібне офіційне підтв. Конкретних фактів( визнання батьківства, визнан.померлим)

4. Коли виникає суперечка, і сторони не можуть дійти узгодж.рішення( поділ майна)

5. Коли слід вдаватися до мір д.примусу( конфіскація майна)

Отже в процесі заст.н.п. д. Орган вирішує 2 завдання:

1. організація виконання приписів норм права

2. забезпечення відповідної реакції на порушення

Застосування н.п. вірне лише тоді, коли процес:

1. законний

2. обгрунтований

10. Правові акти: ознаки та класифікація.

11. Інститут громадянства, підстави набуття і втрати громадянства. Правовий статус громадянина.

Преамбулі Закону “Про громадянство України” зазначається, що “право на громадянство є невід’ємним правом людини”. Це положення повністю відповідає Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. Громадянство, як суб’єктивне право людини, визнається в Україні невід’ємним правом людини. І в цьому плані законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав та свобод людини.

Набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:

відмовитись від іноземного громадянства;

постійно проживати на території України протягом останніх п’яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

мати законні джерела існування;

визнавати і виконувати Конституцію України та закони України.

Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у виняткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймаються особи, які:

“1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України;

засудженні до позбавлення волі до зняття судимості;

перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;

перебувають на військовій службі, у службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави”.

Отже, громадянство України припиняється:

внаслідок виходу з громадянства України;

внаслідок втрати громадянства України;

за підставами, передбаченими міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України, - так проголошує ст. 19 Закону.

Вихід з громадянства (експатріація – від лат. ех – колишній, раtrіа – батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей можуть діяти їхні законні представники). Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).

12. Права громадянина і людини як безпосередньо діюче право.

Розділ ІІ, статті 21-68. + Декларація прав людини

Всі права, свободи та обов’язки можна поділ. на: політичні, соціальні,економічні, науково-культурні та екологічні.

Політичні – встановлюють участь громадян в управлінні державою та суспільством. (право обирати і бути обраним, право участі в референдумах, право на об’єднання в різні суспільні і політ. орг-ції, свобода слова, преси, демонстрацій)

Соціальні – соціальних захист громадян (право на працю, на освіту, медичне забезпеч., захист сім’ї).

Науково-культурні – захищають і виражають участь громад. в наук-техна. діяльності, культури (право на освіту, на користув. досягненнями науки і культури, прао творчості).

Економічні (свобода підприємн діяльності, наявність різних форм власності, свобода само-управління комерц. підприємствати тощо).

Екологічні – забеспечення громадян чистим навкол. середов., водою, повітрям, забезпеч. безпеки від різних видів техн. діяльності тощо.

Щодо конституційних обов’язків людини й громадянина, то, згідно з постулатами загальної теорії права – це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України акцентує на правах і свободах, але фіксує і конституційні обов’язки.

13. Звернення громадян: поняття та види.

Питання практичної реалізації громадянами свого права на звернення регулюються Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян" та Указом Президента України від 13 серпня 2002 р. № 150-2002 "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення".

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

14. Ознаки органу державного органу, органу державної влади, органу державного управління.

Орган держави - це основна структурна одиниця механізму держави, що визначається як колектив службовців створений державою з метою реалізації державних функцій.

1. виконують функції по управлінню суспільством.

2. передбачені законодавчо.

3. приймають рішення нормативного характеру, що вразі протиріччя конституції можуть бути певним чином скасовані.

4. мають нормативно-закріплену компетенцію.

5. діють в чітко визначеній сфері.

6. формуються в установленому законом порядку.

7. функціонують на основі принципу розподілу повноважень.

Органи держави:

1. формуються шляхом виборів, призначення / чи затвердження,

2. рішення поштрюється на всю територію

3. складаються з службовців, що виконують повноваження на професійній основі,

4. діють за принципом розподілу влади, що закріплюється конституційно,

5. порядок прийняття рішень є колегіальним / чи одноособовим,

6. реалізують повноваження безпосередньо

7. фінансуються за рахунок держбюджету

8. діють від імені держави,

9.Виконавчі органи складають самостійну частину державного апарату

10. мають можливість делегувати окремі виконавчі повноваження органам

Апарат держави- система всіх держ. Органів, які здійснюють її завдання і реалізують функції в межах їх компетенції.

Принципи і риси апарату держави-

1. виражає і виконує волю більшості населення( демократизм)

2. суверенність держ.влади

3. неухильне додержання принципу законності

4. діяльність направлена на інтереси людини і охорону прав громадянина ( Гуманізм)

5. згоду, консенсус між різними частинами суспільства ( Принцип соціальної справедливості)

6. організація здійснення держ. Влади згідно з принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову

7. залучення до виконання держ. Функцій гром. об`єднань

8. забезпечення пріоритету у механізмі реаліз. Влади методів переконання і виховання

Державний апарат є системою держ. Органів.

15. Компетенція органу влади.

Компетенція являє собою юридично встановлену «систему координат», за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до «сфери володарювання» певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про «належність», правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. Ані функції, ані завдання зробити такий висновок можливості не дають. «Належність» органу визначається іншими двома чинниками: підві­домчістю і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елемен­тами компетенції органів публічної влади. Адже, аналізуючи законність дій органів влади, завжди виходять саме з двох критеріїв: чи входить дана справа у сферу «володарювання» цього органу та чи мав він право діяти саме таким чином.

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повно­важень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Ти­хомиров, «орган є «правозобов’язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином», що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На наш погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість – це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Терито­ріальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах.

16. Законодавчий процес.

Конституція України 1996 р. зафіксувала основні вимоги щодо організації законодавчої діяльності, зокрема встановила законодавчий суверенітет парламенту (ст.75), віднесла до виключно законодавчого регулювання найважливіші сфери суспільного життя (ст.92), закріпила вичерпний перелік суб’єктів права законодавчої ініціативи (ст.93), визначила порядок підписання та оприлюднення законів, а також порядок набуття ними чинності (ст.94). Проте політико-правова практика останніх років виявила низку недоліків і прогалин в організації законодавчої діяльності, особливо в умовах політичних і парламентських криз, і гостро поставила проблему оптимізації законодавчого процесу в Україні. Нормативно-правові акти, що регламентували діяльність парламенту України, постійно змінювались, і в теперішній час цей процес не завершено. Рішеннями Конституційного Суду України Регламент Верховної Ради України (від 3 березня 2006 р.) та Тимчасовий Регламент Верховної Ради України (від 8 квітня 2008 р.) були визнані неконституційними, оскільки документ, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України. Проте й чинний Регламент Верховної Ради України (від 19 вересня 2008 р.) ухвалений у формі підзаконного акту, а не закону, що ставить під сумнів його легітимність.

Саме законодавчий процес є концентрованим виявленням усіх інших чинників (політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, культурних, міжнародних тощо), від яких залежить якість правотворчості. Якщо в кінцевому підсумку вдосконалення законодавчої бази потребує підвищення рівня одночасно всіх таких чинників, то при цьому законодавчий процес відіграє узагальнювальну, орієнтуючу роль, бо щодо нього інші чинники мають значення передумов. Тільки системно змінюючи політичні, управлінські, економічні та інші відносини в контексті законодавчого процесу, реформуючи водночас цей процес, можна досягти цілеспрямованого впливу на поліпшення якості законів як продукту законодавчого процесу. Сучасний законодавчий процес в Україні відбувається у формі конституційного та ординарного (парламентського) процесів. Внесення змін до Конституції у грудні 2004 року – лише незавершений фрагмент конституційного процесу, що триває.

17. Верховна Рада України: статус, обрання, повноваження, акти, дострокове припинення повноважень.

Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні і вона є загальнонаціональним представницьким органом державної влади і виступає від імені всього народу..

ВР носить колегіальних характер. Складається з 450 нар депутатів, які обираються на основі загально-го, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на 4 роки. Рішення приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Закони та ін. акти ВР приймає більшістю від її конст. складу (2/3), крім випадків, передбач. Конституцією. Формується шляхом виборів народних депутатів. Є однопалатним парламентом.

Повноваження ВРУ:

- внесення змін до Конст Ук

- призначення всеук реф-му;

- прийняття законів;

- визначення засад внутр та зовнї політики;

- призначеня виборів президента Ук

- заслуховування щорічних і позачергових послань през-та про внутр і зовн становище Ук;

- усунення президента з поста в порядку імпічменту;

- надання згоди про признач през-том Прем’єр-міністра Ук;

- здійснення контролю за діяльністю КМУ

ВРУ працює сесійно. Вона є повноваженою за умови обрання не менш як 2/3 від її конст. складу. ВРУ збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання ВРУ відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії ВРУ починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Засідання ВРУ проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конст складу ВРУ. Закони підписуються Головою ВРУ і невідкладно надсилаються Президентові України. Статті 75-94

Апарат ВРУ – діє на основі положення про Апарат ВРУ затвердженого розпорядженням Голови ВРУ від 14.03.06 № 217. Апарат Верховної Ради України є органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України. Структура Апарату Верховної Ради України, його гранична чисельність відповідно до пункту 35 статті 85 Конституції України затверджуються Верховною Радою України. Штатний розпис Апарату та чисельність працівників структурних підрозділів затверджує в установленому порядку Голова Верховної Ради України.

Стратегія НБ 7. Реформування інститутів сектору безпеки - Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань оборони держави, підвищення ефективності діяльності із захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення національної безпеки, боротьби з корупцією та злочинністю, особливо в її організованих формах.

18. Президент України: статус, обрання, повноваження, акти, дострокове припинення повноважень.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Обирається громадянами таємним голосуванням на 5 років не більше, ніж два строки поспіль, новообраний Президент вступає на пост не пізніше як через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, із моменту складення присяги народові на урочистому засіданні ВРУ. За законом „Про вибори през-та Ук” та Конституцією України

Повноваження:

- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

- звертається з посланням до народу та із щорічними й позачер посланнями до ВРУ про внутр і зовн станов Ук;

- приймає рішення про визнання іноземних держав;

- призначає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені Конст; припиняє повноваження ВРУ, якщо про-тягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

- призначає, за згодою ВРУ, Прем’єр-міністра Ук;

- припиняє повноваження Прем’єр-міністра Ук,

- приймає указ про його відставку та ін.

- користується правом недоторканості на час викон пов-жнь. - очолює Раду нац безпеки і оборони Ук

- президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента

Достроково повноваження припиняються

в разі його відставки,

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я,

усунення з поста в порядку імпічмента та смерті.

19. Кабінет Міністрів України: статус, формування, повноваження, акти відповідальність.

Конст.статус КМУ: порядок формування, по­вноваження та від-сть.

Уряд України - Кабінет Міністрів України - є центральним колегіальний органом державної виконавчої влади.

підпорядкова­ний - Президентові України

підзвітний - ВРУ

керується Конституцією, законами України, поста­новами ВР України, указами і розпоря­дженнями Президента України, Програмою діяльності Уряду, схваленою ВР.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. (Конституція України. Ст. 113) За поданням Прем'єр-міністра персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України. До складу Кабінету Мініс­трів України входять:

• Прем'єр-міністр України (призначається Президентом України за згодою більше, ніж половини від конституційно­го складу ВР);

• Перший віце-прем'єр-мінісгр,

• три віце-прем'єр-міністри,

• міністри України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Пре­м'єр-міністр України входіль із поданням до Президента України про угворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передба­чених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Одержавши згоду Верховної Ради, Президент України видає Указ про призначення Прем'єр-міністра.

Прем'єр-міністр представляє пропозиції щодо структури та складу Уряду на затвердження Президентові України. Президент видає Указ про призначення до складу Кабінету Міністрів, з пере­ліченням посад усіх його членів.

Новоутворений уряд не пізніше 30 днів подає ВР України для схвалення проіраму своєї діяльності на весь термін повноважень. Програма вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від Конституційного складу ВР України.

Кабінет Міністрів утворюється на строк повноважень Прези­дента України. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право за­явити Президентові України про свою відставку.

Члени Кабінету Міністрів України

• не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової і творчої у позаробочий час,

• не можуть входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку (ст. 120)

Кабінет Міністрів України на підставі Конституції та законів України, постанов ВР України, указів і розпоряджень Президента України видає у межах своїх повноважень постанови і розпоря­дження, які є обов'язковими для виконання на всій території України.

Компетенція Кабінету Міністрів України:

*/ забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики, вико­нання Конституції і законів України, актів Президента України;

*/ вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина,

*/економічного і культурного розвитку України; забезпечує про­ведення фінансової, грошової, цінової, податкової політики держави та оплати праці; здійснює державну політику в галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я; відповідає за стан навколишнього природного середовища, екологічну безпеку і раціональне природокористування;

*/ організовує і забезпечує здійснення зовнішньополітичної та зо­внішньоекономічної діяльності України, митної справи;

*/розробляє проект закону про Державний бюджет України і за­безпечує виконання затвердженого ВР Державного бюджету;

*/здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і націо­нальної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю;

*/здійснює управління майном, яке перебуває у загальнодержав­ній власності; створює загальнодержавні та інші фонди розвит­ку, фонди ліквідації наслідків стихійного лиха та катастроф;

*/спрямовує і координує роботу міністерств, інших підпорядко­ваних йому центральних та місцевих органів державної вико­навчої влади. Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Мінісірів України визначаються не тільки Конституцією України, а й іншими законами України.

Структурно-функціональна характеристика Кабінету Міністрів України

-вищий колегіальний орган виконавчої влади, забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України

-очолює сис-му органів ВВ, здійснює ВВ як безпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів

- орган ВВ, який володіє вищими повноваженнями в сис-мі нагляду за виконанням положень КУ і законів України, актів ПУ органами ВВ усіх рівней і прийняттям постанов (рішень) з усунення їх порушень. Формування КМУ: Призначення Прем'єра - це розгляд у ВР пропозиції ПУ щодо кандидатури на пост; Кандидатура обговорюється комітетах і (фракціях); Кандидат на посаду П-м-ра виступає з доповіддю про програму майбутньої діяльності уряду; Формування складу КМУ здійснюється ПУ за поданням П-міністра Укр.

Принципи діяльності КМУ: поділ державної влади, який означає, що КМУ здійснює ВВ у встановлених КУ межах; верховенство права – КМУ у своїй діяльності дотримується гарантування прав і свобод людини; законність - КМУ здійснює свої повноваження на основі КУ та законів У, указів ПУ; колегіальність - КМУ приймає рішення після обговорення питань на своїх засіданнях; науковість – КМУ спирається на наук-е і соціологічне обгрун-я здійснюваної ним держ. політики; гласність - КМУ регулярно інформує громадськість про свою діяльність.

Функції Кабінету Міністрів України

Загальні: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує КУ і закони, акти ПУ

Внутрішньополітичні: забезпечує дотримання прав і свобод людини; здійснює заходи щодо боротьби зі злочинністю; підтримує належний стан обороноздатності і нацбез. Країни

Економічні: забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці й зайнятості, соціального захисту; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України та митної справи; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності здійснює управління об'єктами державної власності

Бюджетні: розробляє проект ЗУ про Державний бюджет Укр.; забезпечує виконання затвердженого ВРУ Держбюджету та подає звіт про його виконання

Гуманітарні та екологічні: забезпечує проведення політики у сфері науки, освіти, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування

Адміністративно-організаційні: спрямовує і координує роботу міністерств, інших овв

Організаційну характеристику КМУ здійснюється за трьома складовими функції організації:

- організація органу, тобто визначення його структури; - організація окремих процедур, тобто визначення оптимальних способів підготовки та прийняття управлінських рішень; - організація діяльності органу, тобто здійснення забезпечувальних, допоміжних функцій

Станом на січень 2003 р. КМУ складається з Прем’єр-міністра, першого віце-прем’єр-міністра, 3 віце-прем’єр-міністрів та 15 міністрів.

Для здійснення цих функціональних повноважень за Прем’єр-міністром, першим віце-пре­м’є­ром та віце-прем’єрами закріплюються ЦОВВ та держ. організації, які вони координують, контролюють та спрямовують їх діяльність

Міністри як члени КМУ відповідно до своїх функціональних повноважень: беруть участь у розробці та реалізують Програму діяльності КМУ; узгоджують рішення з питань спільного відання; реалізують рішення КМУ, представляють Україну у міжнар. відносинах та ін.

У структурі КМ утворено п’ять Уряд. комітетів: 1) з питань нац.без. і оборони, оборонно-про­ми­сло­вого комплексу та правоохоронної діяльності; 2) з питань промислової політики, паливно-енер­ге­тичного комплексу, екології та надзвичайних ситуацій; 3) економ. розвитку та з питань європейської інтеграції; 4) соц., наук.-техніч. та гуманіт. розвитку; 5) з реформування аграрного сектору. Урядовий комітет - це робочий орган КМ, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно із стратегією, визначеною КМ.

Друга складова організації КМ пов’язана з окресленням процедур його діяльності.

На засіданнях КМУ основна робота зводиться до прийняття актів уряду. Акти КМУ мають назву постанови та розпорядження. Постанова КМ - це підзаконний правовий акт, який видається на основі і на виконання КУ, законів, нормативних актів ПУ. (коло питань у ст.116 Конс.).

Розпорядження КМ - це правовий акт, який, як правило носить організаційний характер і стосується внутрішньої організації КМ, ЦОВВ та інших державних установ.

КМ може давати доручення органам виконавчої влади, які оформляються як витяги з протоколу та прийняти рішення про доведення до відповідних органів вик. влади доповідної записки щодо стану виконання Конс. Укр., законів Укр., актів През. чи Каб.Мін., діяльності державних органів та інших матеріалів з питань, що розглядалися на засіданнях.

Третя складова в організації Кабінету Міністрів України пов’язана з діяльністю структур, які здійснюють допоміжні функції. До них відносяться Секретаріат КМУ, Служба Прем’єр-міністра, консультативно-дорадчі органи при КМ.

20. Центральні органи виконавчої влади в Україні: види, статусні характеристики, порядок призначення і особливості відповідальності керівників, визначення структури і чисельності працівників, повноваження, акти.

ЦОВВ самостійні складові ланки держ. апарату, які беруть участь у здійсненні ф-цій держави і наділені владними повноваженнями з можливостями застосування примушування.

Ознаки ОВВ: створений і діє на основі правових актів; виконує властиві тільки йому ф-ції і зав­дання; має відповідну структуру і матеріальну базу, що потрібні для здійснення його повноважень.

ЦОВВ: м-ва, держ. комітети та інші ЦОВВ (головні упр., націон. агентства, комісії тощо), які безпосередньо підвідомчі КМУ (щодо яких ключові, установчі та кадрові питання вирішуються ПУ відповідно до його повноважень); створюються, реорганізуються та ліквідуються ПУ за поданням Прем'єр-міністра у межах коштів, передбачених Держ. бюдж. Укр. на утримання ЦОВВ; є єдиноначальними, керівник персонально несе всю відповідальність за результати роботи центрального органу безпосередньо перед ПУ та КМУ. Станом налічується 16 мін-тв, 25 державні комітети та прирівняні до них за статусом й 17 - ЦОВВ зі спеціальним статусом.

ЦОВВ як і всі інші органи держ. влади мають статус юрид. особи.

Характеристика цих видів органів закріплена в Указі ПУ “Про систему центральних органів виконавчої влади”. З нього випливає, що:

М-во України - це єдиноначальний ЦОВВ, підпорядкований КМУ, який реалізує державну політику у відповідній сфері (економіки, фінансів, соц. захисту та ін.), керівник якого будучи членом КМУ, особисто відповідає за розроблення і реалізацію держ. політики та призначається на посаду ПУ за поданням КМУ.

Держ. комітет Укр. - це єдиноначальний ЦОВВ, підпорядкований КМ, діяльність якого спрямовується КМ чи відповідним м-вом, який реалізує держ. політ. у частині відповідної галузі чи міжгалузеву політику, керівник якого не є членом уряду і призначається През. за поданням КМ.

ЦОВВ зі спец. статусом - це єдиноначальний ЦОВВ, підпорядкований КМ Укр., діяльність якого спрямовується КМ України, який здійснює міжгалузеву координацію та контроль, керівник якого не є членом КМ, призначається на посаду ПУ одноособово, або за його поданням ВРУ.

Спрямування і координація ЦОВВ реалізується шляхом видання спец. директивних наказів, у яких визначаються: стратегічні цілі діяльності ЦОВВ у відповідній сфері відп. до Програми діяльності КМ.

Організаційна структура ЦОВВ будується, виходячи із завдань, які на ці органи покладаються. До завдань ЦОВВ належить: формування та реалізація держ. політики у цілому та за відповідними напрямами, розробка механізму її реалізації; прогнозування розвитку економіки у виробничій, наук.-техніч., Бюджет.

ЦОВВ є єдиноначальними держ. органами. Однак, відповідно до ч. 2 п. 12 Указу През. Укр. “Про примірне положення про держ. секретаря м-ва” 2001 р. до числа керівників у м-ві входять - міністр, держ. секретар, його перший заступник та заступники.

У структурі ЦОВВ виділяються урядові органи держ. упр. (М-ві освіти і науки діють два Урядові органи: Держ. департамент інтелектуальної власності та Держ. інспекція навч. закладів). У цілому нараховується близько 20 таких органів.

У складі ЦОВВ можуть утворюватися дорадчі органи - колегія ЦОВВ, наук.-техн. (наукова) рада та інші органи.

Актами ЦОВВ є накази. Наказ - це акт ЦОВВ, який видається одноособово керівником ЦОВВ, має нормативний (регулює питання регулювання в сферах економіки, освіти, податків, тощо) чи індивідуальний (стосується питань призначення, звільнення, штатного розпису та ін. внутрішніх питань ЦОВВ) характер. У положеннях про ЦОВВ передбачено видання ними спільних актів (з іншими ЦОВВ, МДА та органами МС).

21. Місцеві державні адміністрації: статус, порядок призначення і особливості відповідальності керівників, визначення структури і чисельності працівників, повноваження, акти.

Державні адміністрації - це колегіальні органи виконавчої влади, які формуються їх головами. З метою забезпечення цент­ралізації виконавчої влади голови цих адміністрацій призначаю­ться на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. При здійсненні своїх повноважень

Відповідальні - перед Президентом і Кабінетом Міністрів

підзвітні і під­контрольні - органам виконавчої влади вищого рівня

Діяльність голів місцевих державних адміністрацій підлягає також контролю з боку районних та обласних рад, які пред­ставляють спільні інтереси територіальних громад.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що супере­чать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президен-Іом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня

Може висловити недовіру голові відповідної місцевої держав­ної адміністрації обласна чи районна рада (дві третини депутатів від складу відповідної ради)

Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь (приймає рішення про відставку голови місцевої державної адмінісграції.)

Основні напрями діяльності місцевих державних адміністрацій:

• виконання Конституції та законів України, актів Президента України Кабінегу Міністрів, інших органів виконавчої влади;

• законність і правопорядок:

• додержання прав і свобод громадян;

• виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони дов­кілля, а також програм соціально-економічного та культурного розвитку корінних народів і національних меншин в місцях їх компактного проживання;

• підготовка, виконання та звіт про виконання відповідних обла­сних та районних бюджетів;

• взаємодію з органами місцевого самоврядування;

• реалізація інших, наданих державою, а також делегованих від­повідними радами повноважень.

Правовий статус та обсяг повноважень вказаних органів держа­вної виконавчої влади, крім Конституції України, в даний час ви­значаються «Положенням про обласну, Київську, Севастопольсь­ку міську державну адміністрацію» та «Положенням про район­ну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію», які затверджені указом Президента України від 21.08.1995р.

Голова державної адміністрації несе персональну відповідаль­ність за виконання покладених на державну адміністрацію за­вдань і здійснення нею своїх функцій. Голова обласної державної адміністрації має наступні повноваження:

• формує державну адміністрацію;

• організовує складання бюджету та програм соціально-економічного розвитку області;

• інформує Президента України, Кабінет Міністрів України та населення про суспільно-політичне, соціально-економічне, еко­логічне становище;

• укладає та розриває контракти з керівниками підприємств, що належать до сфери управління державної адміністрації або упо­вноважує на це інших осіб;

• виступає розпорядником коштів державної адміністрації;

• ряд інших

До місцевих органів виконавчої влади належать також виконав­чі комітети рад депутатів, місцеві органи міністерств та відомств: відповідні відділи, управління (внутрішніх справ, юстиції, фінан­сів, культури, освіти тощо), а також адміністрації державних під­приємств та установ, посадові особи яких виконують функції ор­ганізаційно-розпорядчого характеру, спрямовані на забезпечення координації і взаємодії; управління в процесі трудової діяльності.

МДА - місцеві органи виконавчої влади, які входять до сис-ми органів виконавчої влади в країні і в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідних областей і регіонів, а також реалізують делеговані їм відповідною радою повноваження. Вони є юридичними особами. Сучасний зміст ін-ту місцевих держадміністрацій визначається КУ 1996 р., Законом про місцеві державні адміністрації, іншими нормативно-правовими актами.

Склад і структура МДА: склад МДА формують їх голови; у межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних МДА, їх голови визначають структуру МДА; примірні переліки управлінь, відділів та інш. структурних підрозділів МДА, а також типові положення про них затверджуються КМУ.

Голови МДА: призначаються та звільняються з посади ПУ за поданням КМУ на строк повноважень ПУ; відповідальні перед ПУ і КМУ; підзвітні і підконтрольні ЦОВВ, а також органам МС в тих повноваженнях, які їм були делеговані відповідними радами

Голови МДА: очолюють відповідні МДА, здійснюють керівництво їх діяльністю, несуть відпо­відальність за виконання покладених на МДА завдань і за здійснення ними своїх повноважень; представляють відповідні МДА у відносинах з різними держ. органами, організаціями і під­приємствами як в Україні, так і за її межами; призначають на посаду та звільнюють з посад своїх заступників, керів. управлінь, відділів та інш. структурних підрозділів апарату МДА; ук­ла­­дають та розривають контракти з керівниками підприємств, установ та організацій, що належать до сфери упр. відповідної МДА; погоджують у встановленому порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління ОВВ вищого рівня; в межах затверджених бюджетів виступають розпорядни­ками коштів відповідних держ. адміністраці; інформують населення про стан виконання повноважень, покладених на МДА; утворюють для сприяння здійсненню повноважень МДА кон­­су­льтативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби.

Функції і структура МДА у м.Києві та його районах має певну специфіку. Особливістю здійснення виконавчої влади в м. Києві відповідно до Закону про столицю України - місто-герой Київ є те, що Київ. міська та районні в м. Києві держадміністрації є одночасно виконавчими органами Київської міської та районних в м. Києві рад. Відповідно, Київс. міськ. голова та голови райрад є одночасно головами адміністрацій. Як керівники самоврядних органів, вони обираються, а як голови МДА призначаються на посади і звільняються з них ПУ в порядку, передбаченому КУ і ЗУ.

Специфічним є також статус райдержадміністрацій в Автономній Республіці Крим (АРК).

У змісті ф-цій, виконання яких покладається на МДА, простежується помітно виражений дуалізм.

Загалом проведення у здійснюваних МДА функціях межі між загальнодержавною складовою, зумовленою роллю МДА як інструменту представництва та забезпечення загальнодерж. інтересів, і місцево-самоврядною складовою, спрямованою на задоволення виключно місцевих потреб, об'єктивно є складним завданням

Важливими ф-ми МДА є здійснення держ. контролю, зокрема, за додержанням КУ і ЗУ, інших актів законодавства органами МС та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій та їх філій і відділень;

Основними структурними підрозділами МДА є управління і відділи. В структурі МДА є також служби, інспекції та архіви. Перелік структурних підрозділів МДА визначає голова держадміністрації на основі примірного переліку, затвердженого КМУ.

При формуванні структур МДА мають дотримуватися наступні вимоги: до складу головного управління повинні входити не менше як два управління; чисельність працівників: управління - не менше 9, відділів у складі управлінь - не менше 4, самостійних відділів - не менше 6.

22. Особливості формування та функціонування місцевих державних адміністрацій в Києві, Севастополі та АР Крим.

Стаття 118.Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні орга­нам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що супере­чать Конституції та законам України, іншим актам законодав­ства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Прези­дентом України або головою місцевої державної адміністрації ви­щого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відпо­відної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.

Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адмініст­рації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Діяльність місцевих державних адміністрацій — значної лан­ки єдиної системи органів виконавчої влади (див. коментар до ст. 113 Конституції) — відіграє важливу роль в управлінні відповід­ною адміністративно-територіальною одиницею та вирішенні про­блем не тільки конкретної території, а всієї держави. Конституція України встановлює, що виконавчу владу в областях, районах, рай­онах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Конституційні положення щодо органі­зації, повноважень та порядку діяльності місцевих державних адміністрацій деталізовано у Законі України від 10 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації». До цього Закону вносилися зміни. Питання відповідності деяких положень цього Законі Конституції України висвітлено в Рішенні Конституційного С г України від 4 грудня 2001 р. № 16-рп/2001.

Місцеві державні адміністрації є юридичними особами зі своїми атрибутами. їх склад формують голови місцевих Державин: адміністрацій, які у межах бюджетних асигнувань, виділених ні утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, визна­чають їх структуру. Примірні переліки управлінь, відділів та інша. структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а такс > типові положення про них затверджуються Кабінетом Міністр л України. Так, було прийнято постанови Кабінету Міністрів Украї­ни від 27 квітня 2000 р. «Про примірний перелік управлінь, відділів., інших структурних підрозділів Київської міської та районної у міст Києві державних адміністрацій», від 18 травня 2000 р. «Про упоряд­кування структури місцевих державних адміністрацій», від 22 чер­вня 1999 р. «Про примірний перелік управлінь, відділів, інших структурних підрозділів обласних, Севастопольської міської, рай­онних державних адміністрацій».

23. Конституційний Суд України: статус, формування, повноваження, акти.

1. Конституційний Суд України - самостійний суб'єкт судової влади, єдиний орган конституційної юрисдикції в державі, рішення є остаточними.

1. Значення КСУ - здійснення конституційного контролю (в Україні - наступний).

2. Юрисдикція КСУ - Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність

законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне

тлумачення Конституції України та законів України.