30 Трагедія Астрова в п'єсі а. П Чехова «Дядя Ваня».

Пасмурный осенний день. В саду, на аллее под старым тополем, сервирован для чая стол. У самовара — старая нянька Марина. «Кушай, батюшка», — предлагает она чаю доктору Астрову. «Что-то не хочется», — отвечает тот.

Появляется Телегин, обедневший помещик по прозвищу Вафля, живущий в имении на положении приживала: «Погода очаровательная, птички поют, живем мы все в мире и согласии — чего еще нам?» Но как раз согласия-то и мира и нет в усадьбе. «Неблагополучно в этом доме», — дважды произнесет Елена Андреевна, жена профессора Серебрякова, приехавшего в имение.

Эти отрывочные, внешне не адресованные друг другу реплики, вступают, перекликаясь, в диалогический спор и высвечивают смысл напряженной драмы, переживаемой действующими лицами пьесы.

Заработался за десять лет, прожитых в уезде, Астров. «Ничего я не хочу, ничего мне не нужно, никого не люблю», — жалуется он няньке. Изменился, надломился Войницкий. Раньше он, управляя имением, не знал свободной минуты. А теперь? «Я […] стал хуже, так как обленился, ничего не делаю и только ворчу, как старый хрен…»

Войницкий не скрывает своей зависти к профессору в отставке, особенно его успеху у женщин. Мать Войницкого, Мария Васильевна, просто обожает своего зятя, мужа её покойной дочери. Войницкий презирает ученые занятия Серебрякова: «Человек […] читает и пишет об искусстве, ровно ничего не понимая в искусстве». Наконец, он ненавидит Серебрякова, хотя его ненависть может показаться весьма пристрастной: ведь он влюбился в его красавицу жену. И Елена Андреевна резонно выговаривает Войницкому: «Ненавидеть Александра не за что, он такой же, как все».

Тогда Войницкий выставляет более глубокие и, как ему представляется, неотразимые основания своего нетерпимого, непримиримого отношения к экс-профессору — он считает себя жестоко обманутым: «Я обожал этого профессора… я работал на него как вол… Я гордился им и его наукой, я жил и дышал им! Боже, а теперь? …он ничто! Мыльный пузырь!»

Вокруг Серебрякова сгущается атмосфера нетерпимости, ненависти, вражды. Он раздражает Астрова, и даже жена с трудом его выносит. Все как-то прослушали высказанный диагноз болезни, поразившей и героев пьесы, да и всех их современников: «…мир погибает не от разбойников, не от пожаров, а от ненависти, вражды, от всех этих мелких дрязг». Они, включая и саму Елену Андреевну, как-то забыли, что Серебряков — «такой же, как все» и, как все, может рассчитывать на снисхождение, на милосердное к себе отношение, тем более что он страдает подагрой, мучается бессонницей, боится смерти. «Неужели же, — спрашивает он свою жену, — я не имею права на покойную старость, на внимание к себе людей?» Да, надо быть милосердным, твердит Соня, дочь Серебрякова от первого брака. Но услышит этот призыв и проявит к Серебрякову неподдельное, задушевное участие только старая нянька: «Что, батюшка? Больно? […] Старые, что малые, хочется, чтобы пожалел кто, а старых-то никому не жалко. (Целует Серебрякова в плечо.) Пойдем, батюшка, в постель… Пойдем, светик… Я тебя липовым чаем напою, ножки твои согрею… Богу за тебя помолюсь…

Но одна старая нянька не могла и не смогла, конечно, разрядить гнетущую, чреватую бедой атмосферу. Конфликтный узел так туго завязан, что происходит кульминационный взрыв. Серебряков собирает всех в гостиной, чтобы предложить для обсуждения придуманную им «меру»: малодоходное имение продать, вырученные деньги обратить в процентные бумаги, что позволило бы приобрести в Финляндии дачу.

Войницкий в негодовании: Серебряков позволяет себе распорядиться имением, которое фактически и юридически принадлежит Соне; он не подумал о судьбе Войницкого, который двадцать лет управлял имением, получая за то нищенские деньги; не задумался и о судьбе Марии Васильевны, столь беззаветно преданной профессору!

Возмущенный, взбешенный Войницкий стреляет в Серебрякова, стреляет дважды и оба раза промахивается.

Напуганный смертельной опасностью, лишь случайно его миновавшей, Серебряков решает вернуться в Харьков. Уезжает в свое небольшое именьице Астров, чтобы, как прежде, лечить мужиков, заниматься садом и лесным питомником. Затухают любовные интриги. Елене Андреевне не хватает смелости ответить на страстное увлечение ею Астрова. При расставании она, правда, признается, что увлеклась доктором, но «немножко». Она обнимает его «порывисто», но с оглядкой. А Соня окончательно убеждается, что её, такую некрасивую, Астров полюбить не сможет.

Жизнь в усадьбе возвращается на круги своя. «Опять заживем, как было, по-старому», — мечтает нянька. Без последствий остается и конфликт между Войницким и Серебряковым. «Ты будешь аккуратно получать то же, что и получал, — обнадеживает профессор Войницкого. — Все будет по-старому». И не успели отбыть Астров, Серебряковы, как Соня торопит Войницкого: «Ну, дядя Ваня, давай делать что-нибудь». Зажигается лампа, наполняется чернильница, Соня перелистывает конторскую книгу, дядя Ваня пишет один счет, другой: «Второго февраля масла постного двадцать фунтов…» Нянька садится в кресло и вяжет, Мария Васильевна погружается в чтение очередной брошюры…

Казалось бы, сбылись ожидания старой няньки: все стало по-старому. Но пьеса так строится, что она постоянно — и в большом и в малом — обманывает ожидания и её героев, и читателей. Ждешь, к примеру, музыки от Елены Андреевны, выпускницы консерватории («Мне хочется играть… Давно уже я не играла. Буду играть и плакать…»), а играет на гитаре Вафля… Действующие лица расставлены так, ход сюжетных событий принимает такое направление, диалоги и реплики спаяны такими смысловыми, часто подтекстовыми перекличками, что с авансцены оттесняется на периферию традиционный вопрос «Кто виноват?», уступая её вопросу «Что виновато?». Это Войницкому кажется, что его жизнь погубил Серебряков. Он надеется начать «новую жизнь». Но Астров рассеивает этот «возвышающий обман»: «Наше положение, твое и мое, безнадежно. […] Во всем уезде было только два порядочных, интеллигентных человека: я да ты. На какие-нибудь десять лет жизнь обывательская, жизнь презренная затянула нас; она своими гнилыми испарениями отравила нашу кровь, и мы стали такими же пошляками, как все».

В финале пьесы, правда, Войницкий и Соня мечтают о будущем, но от заключительного монолога Сони веет безысходной печалью и ощущением бесцельно прожитой жизни: «Мы, дядя Ваня, будем жить, […] будем терпеливо сносить испытания, какие пошлет нам судьба; […] мы покорно умрем и там, за гробом, мы скажем, что мы страдали, что мы плакали, что нам было горько, и Бог сжалится над нами. […] Мы услышим ангелов, мы увидим все небо в алмазах… Мы отдохнем! (Стучит сторож. Телегин тихо наигрывает; Мария Васильевна пишет на полях брошюры; Марина вяжет чулок.) Мы отдохнем! (Занавес медленно опускается.)»

31 Чи є щасливі в п'єсі А. П. Чехова «Дядя Ваня»⁹ Роздум

32 Трагедія збіднення душі в творчості А. П Чехова.

33

Роман «Портрет Доріана Грея».

а) філософсько-естетичні та моральні проблеми твору;

б) особливості стилю;

в) місце роману у світовій літературі;

а) Філософсько-естетичні та моральні проблеми твору. Свій єдиний роман Вайльд написав на замовлення американського журналу «Ліппінктос Манслі Мегезін». Над письменник працював усього декілька тижнів. Для окремого видання (1891) дописав деякі розділи, оскільки англійська романна частина «солідних» форм.

У романі найповніше втілився естетичний ідеал Вайльда: абсолютизація творчості та творчої особистості, протиставлення внутрішнього світу людини бездушний, грубій дійсності, проголошення насолоди як сенсу буття (гедонізм). Проблему співвідношення естетичних проблем з естетичними законами суспільства письменник зробив головною, почавши з передмови, а закінчивши експериментом над життям головного героя – Доріана Грея.

Передмова до роману складається з 25 афоризмів, які декларують естетичну програму автора. У парадоксальному вигляді повторюються основні положення естетизму: «Митець – творець прекрасного», «Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво», «Обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне – Красу». Не обминув письменник і питання моральності мистецтва, роз’єднавши ці поняття як несумісні: «Етичні уподобання митця призводять до манерності стилю», «Розбещеність і чесноти для митця – матеріал мистецтва». Проте життя головного героя демонструє небезпечність штучного роз’єднання етичних і естетичних принципів.

Автор поставив свого героя Доріана Грея у надзвичайну ситуацію: йому даровані вічна молодість і краса, а старіє і стає чим далі жахливішим його зображення на портреті. Багатий, вродливий юнак поринув у царину насолод услід за своїм вчителем лордом Генрі Уоттоном, який підказав ідею вічної молодості, милуючись портретом Доріана у майстерні художника Безіла Голуорда. Художник, вражений чистотою Грея, вклав у портрет свої мрії, почуття, своє бачення краси, «самого себе». Прекрасний витвір мистецтва убрав душу митця, здатну впливати і підкоряти інших. Але Доріана Грея привабили не почуття Безіла, а ідеї лорда Генрі, на думку якого людина повинна не довіряти мистецтву, не вчитися краси у нього, а сама шукати її у житті: «Впливати на когось – це означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не захоплюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи – коли є така річ, як гріх, - запозичує. Мета життя – розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство – ось для чого існує кожен з нас».

Між художником та лордом розгортається битва за душу та красу юнака, перемогу в якій на перших же сторінках одержує лорд, мабуть тому, що його слова впали на благодатний ґрунт. «Прекрасне у житті – це насолода почуттів,- навчав злий геній Доріана, - треба лише дати вияв кожному почуттю, втілити кожну мрію». «Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй» - цей свій улюблений парадокс Вайльд вклав у вуста саме лорда Генрі.

Доріан Грей пішов за своїм новим учителем без довгих вагань, промінявши власну душу на пошук вічної насолоди. За допомогою фантастики автор матеріалізував слова юнака: «Якби це я міг лишитися навік молодим, а старішав портрет. За це… За це… я би віддав би все». І портрет, створений Безілом, узяв на себе і тягар часу, і моральну відповідальність за спрагу гострих відчуттів.

Насолода завжди вимагає жертв. Першою даниною стало кохання до юної актриси Сибіли Вейн, яка вразила естетичні почуття Грея незвичайним талантом перевтілення. Але кохання швидко минуло, коли Сибіла, закохавшись в юного красеня, не змогла більше вдавати кохання на сцені. Не отримавши насолоди від вистави, Доріан Грей грубо відштовхнув дівчину не тільки від себе, а й від життя – вона отруїлась. Це був перший злочин, який відбився на портреті. Спочатку він злякав Доріана, його мучило сумління, але егоїзм та гедонізм перемогли: він сховав портрет і почав нове життя.

Це нове життя було подвійним. На людях Грей – блискучий денді, кумир молоді, яка наслідує його манери, стиль, висловлювання. Любов до краси виявляється у прагненні до вишуканих коштовних речей, які приваблюють його естетичний зір, слух, нюх. Жадібний до нових незвичайних вражень, одвічний юнак обмеблював свій дім з великою пишністю, зібрав колекцію старовинних гобеленів і рідкісних парфумів, коштовного каміння та екзотичних інструментів. В описах інтер’єру Вайльд втілив одну з рис естетизму – декоративність – увагу до зовні ефектних та живописних речей, які прикрашають саму людину та її помешкання. «Цілий рік Доріан збирав найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав чудовий муслін з подарунками із Делі – з гарно витканими візерунками із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки, через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь», «вечірня роса», «книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками…» Простір замкнений у межах кімнат, шкатулок, флаконів. Як зазначив один із дослідників: «Жодного пейзажу, жодного подиху, свіжого повітря! – лише кімнати, стіни, гобелени!» Це світ мертвої краси Доріана Грея.

Краса для головного героя – це краса статична, декоративна, вона немовби замкнена, як і його душа, у картинну раму. Ф. Достоєвський, пишучи про рятівну місію краси («Краса врятує світ»), мав на увазі красу гармонії, яка поєднує прекрасне з духовним. У романі Вайльда ця єдність штучно порушується, відкидається внутрішній зміст краси.

Доріанові невдовзі стало мало вишуканих речей та салонного життя. Від світських салонів він перейшов до брудних притонів, опіумних курилень, за ним потяглися темні плітки. Але не тільки бажання насолоди жене його у бруд, а постійний страх, що хто-небудь побачить портрет. Першому, кому відкрив Грей таємницю портрета був Безіл. Вражений спотворенням твору власних рук, художник закликає звернутися з каяттям до Бога, але Доріан не зглянувся на його благання. Натомість Безіл отримує від нього ніж у шию. Цей злочин потягнув за собою інший. Шляхом шантажу Грей примушує колишнього приятеля хіміка Алана Кампбела знищити тіло художника. Свідків і доказів злочинцю допомогла позбутися доля: Алан наклав на себе руки, а Безіла ніхто не розшукував, бо він збирався поїхати до Парижу.

Лише раз у житті Грея знаряддя помсти у образі моряка Джеймса Вейна промайнуло зовсім поруч. Двічі Джеймс намагався помститися за сестру, але першого разу його ввела в оману зовнішність Доріана, а вдруге – сліпа пуля рикошетом влучила у нього самого, коли він на полюванні цілився у свого ворога.

Відділивши від краси її духовну сутність, Доріан Грей став потворним символом «нового гедонізму», до якого закликав лорд Генрі, - вчення, що стверджувало насолоду як вищий сенс буття. Сам герой нарешті теж зрозумів, до чого призвело нехтування мораллю: «Смерть власної душі в живім тілі». Блискучі парадокси («Доброго впливу взагалі не існує», «Сумління – це страх», «Життя – це лише нервові волокна та клітини мозку») порівняно зі страшними змінами на портреті втратили свою привабливість і стали марними. О. Вайльд, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив запереченням її заперечення. Навіть чимось більшим – визнанням мистецтва найвищим людським сумлінням, непідкупним і незнищенним.

Руйнівні сили, які впустив у свою душу Доріан Грей, знищили врешті-решт і його тіло: коли він кинувся з ножем на портрет, то вбив самого себе. Юний і чистий головний герой роману опинився між двома протилежними ідеями – теорією «чистого мистецтва» Безіла та вченням лорда Генрі, який бачив мистецтво у самому собі. Але «митець власної душі» та «митець власного життя» не бачили душ інших людей, вони прогледіли душу юного красеня. Учень заперечив теорії своїх наставників: у пізнанні він став злочинцем, для себе – власним душогубцем. Однак справжня краса існує поза теоріями, про це свідчить відродження портрета після того, як його тілесний двійник усвідомив хибність бездушного життя. Портрет – один із головних персонажів роману. Він є тим магічним дзеркалом, який, наче рентген, висвітив сутність буття. Визначивши хворобу, показавши всі затемнення, портрет знову засіяв вічною красою.

б) Особливості стилю. Тяжіння твору до розкриття складних філософських проблем у вигляді розумових рефлексів героя автора, показу протиборства ідей є ознаками інтелектуального роману, який набув розвитку у ХХ ст.

У романі «Портрет Доріана Грея» стикаються різні погляди на мистецтво, його природу, мету. Ці точки зору уособлюють естет-художник Безіл і гедоніст лорд Генрі. Але особливість їхніх суперечок полягає в тому, що вони, відстоюючи засади естетизму, борються не стільки один з одним, скільки разом проти загальноприйнятого, усталеного, традиційного погляду на мистецтво, життя, мораль. Думку про самодостатність мистецтва стверджує художник, який відчуває красу, творить її, віддає їй свою душу. Лорд Генрі – проповідник насолоди від життя та мистецтва. Практичне ж втілення естетичних ідей у життя уособлює Доріан Грей.

Безумне наслідування ідей, як і одягу чи модних аксесуарів, завжди призводить до краху. Пам’ятаючи про парадоксальне мислення Вайльда, можна припустити, що життя Доріана Грея – це не тільки заперечення заперечень зв’язків мистецтва з моральними принципами, як про розвиток мистецтва за власними законами та принципами, які не збігаються із законами життя. Ідеолог гедонізму Генрі Уоттон не робить нічого аморального. Як зауважив Безіл: «Ти не говориш нічого аморального і не робиш нічого аморального». Тобто естетизм – це не шлях до злочину. Фантастичний злам сюжету дозволяє уявити незвичайність позиції Доріана Грея, який все переплутав: життя, мистецтво, красу, потворність. Мистецтво має власні закони розвитку, які не можна переносити на людське життя.

Вайльд збагатив світову романну традицію не стільки новими проблемами, скільки незвичайними шляхами їх вирішення. Парадоксальність мислення письменника поширилися на зображення естетичних проблем та їх естетичне осмислення. Балансування на межі звичайного та незвичайного, усталеного та зухвалого дозволило йому звернути увагу на такі питання, які здавались давно вирішеними.

Крім інтелектуалізму роман відзначається нетрадиційною поетикою, характерною для раннього модернізму. Тут порушується межа між дійсним і фантастичним, об’єктивним і суб’єктивним, свідомим і підсвідомим. Зміни на портреті реальніше відображають стан героя, ніж його зовнішність, яка за всіма ознаками, повинна б змінюватись. У зображенні автора світ почуттів, вражень, насолод виявляється значущішим для формування світогляду, ніж об’єктивні умови. Нерідко читач втрачає відчуття того, де герой мислить, а де марить, занурившись у химерні мрії. Існування Доріана Грея перетворюється на своєрідне вигадане життя уяви, жахливість якого доводять ганебні вчинки героя.

У центрі роману постає особистість. Дослідження її психології становить головну мету автора. Вайльд використовує імпресіоністичний стиль, фіксуючи непомітні, на перший погляд, порухи людського серця. У процесі становлення Доріана важливе все: не тільки те, що він побачив і почув, а навіть натяки, окремі враження, настрої, асоціації. Портрет є символом людської душі, яка стає потворнішою. Героя поступово захоплює стихія власних почуттів, з яких він робить культ. Письменник майстерно відтворює подальшу моральну деградацію Доріана Грея. Врешті-решт він не може вже дивитися на портрет – свою душу.

Роздивляючись портретну родинну галерею, Доріан Грей відчув, що він несе у собі «незбагненні спадки думок і пристрастей» своїх предків, що його плоть заражена їхніми страхітливими хворобами. Своїх останніх фарб додало до портрета мистецтво, яке естетизує людські вади, отруюючи потягом до незвичайних вражень.

Це відчуває сам герой: «Вони всі близькі йому – ті дивні й жахливі постаті, що пройшли світовою сценою і зробили гріх таким чудовим, а зло сповнили такої витонченої принадності. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелись з його власним». Поступово портрет стає символом гріхопадіння не тільки героя роману. Письменник майстерно імпресіоністичними засобами створює узагальнений символ – портрет людського гріха.

Ранній модернізм був тісно пов'язаний із романтизмом. У романі Вайльда відчувається відгомін романтичних традицій, але в парадоксальній інтерпретації. Герої шукають для себе нових ідеалів, протиставлених реальній дійсності. Доріан Грей знаходить свій ідеал у насолоді, Безіл – у творенні прекрасного, лорд Генрі – у вільному самовиявленні, Сибіла Вейн – у коханні тощо. Усі вони так чи інакше прагнуть у світ уподобань. Однак, якщо в романтичній літературі все чітко визначено: світ – жахливий, а романтичний ідеал – прекрасний, то у любителя парадоксів Вайльда визначеності немає й не може бути. Особистість у нього постає в складному сплетінні протиріч, розв’язати які не в змозі навіть саме життя.

Роман переобтяжений різними, іноді суперечливими, думками, образами, ідеями які повинні викликати у читачів власні асоціації, роздуми, настрої. Одне витікає з іншого або навпаки, начебто виникає раптово. Усе це створює ефект постійного плину «свідомості як вона є», що, за словами автора, «має полонити всю увагу».

в) Місце роману у світовій літературі. «Портрет Доріана Грея» має численні паралелі з творами світової літератури як за схожістю сюжету, так і за розкриттям глобальних проблем життя людини. Фантастичний сюжет, коли герой отримує за допомогою темних сил довголіття, молодість, багатство або славу, досить поширені у літературі. Появі Доріана Грея передували твори англійського романтика Чарльза Метюріна, знаного Вайльдом з родинних переказів (він був дядьком матері). Його роман «Мелмот Блукач» (1820) – це історія про угоду з дияволом заради вічного життя. Німецький літератор А. Шаміссо у повісті-казці «Історія Петера Шлеміля» (1814) описав продаж героєм заради успіху своєї власної тіні дияволу. Подібні ситуації можна зустріти в творах Е.-Т.-А. Гофмана, І.-В. Майнгольда, Е. По, Р. Стівенсона. Роман Ж.-К. Гюїсманса «Навпаки» (1884) згадується у творі Вайльда як книга, за допомогою якої лорд Генрі «отруїв» Доріана. Герой твору, молодий аристократ Дез- Ессент, влаштував собі життя «навпаки» загальноприйнятому, відгородившись від цілого світу. Його купання у витончених ароматах, кохання в екзотичних рослинах нагадують життя не лише Доріана Грея, а й самого Вайльда. Герої обох романів сповідують імпресіоністичний принцип «все – у враженні». На уламках старого світу вони створюють новий світ краси, яка вища за мораль, а тому їм «усе дозволено». Заради оригінального враження, свіжих відчуттів вони ладні на все навіть на вбивство.

«Портрет Доріана Грея» перегукується також із повістю О. де Бальзака «Шагренева шкіра» (1831). Коли письменникові це зауважили, він відповів: «Не стану переробляти свого роману через те, що якийсь недійшлий самовбивця отруював собі життя шматком ослячої шкіри ». Це, мабуть, був жарт, тому що, незважаючи на різні естетичні погляди та творчі манери, письменників об’єднувало вирішення спільної проблеми – сенс людського буття. Головні герої обох романів порушили гармонію душі і тіла, і за те були жорстоко покарані. Вайльдівський Грей і бальзаківський Рафаель опинились у залежності від реальних предметів – портрета та шагреневої шкіри, які фіксували їхні бажання та вчинки. Саме ця наочність морального падіння зробила нестерпним їхнє життя і призвела до загибелі. Штучні відбитки душ героїв були непідкупними та незнищенними – саме такими повинні бути живі людські душі. Це доводили своїми творами Вайльд і Бальзак. Французького реаліста більше вабило дослідження психології людини, тоді як англійського естета хвилювало інтелектуальне осмислення людського буття й ролі мистецтва в ньому.

До таких творів додати повість М.Гоголя «Портрет» (1842). Вайльд добре знав і високо цінував творчість російських письменників. М. Гоголь був близьким йому своїм тяжінням до фантастики та гротеску.

У ХХ ст. вайльдівські проблеми постали ще гостріше, особливо в тих країнах, де придушували вільну думку, переслідували власну позицію і свободу творчості. Мистецтво, підкорене ідеології, - ця неволя за примусову моральність, проти якої бунтував англійський естет. Але саме його думки знаходимо у творах М. Булгакова («Майстер і Маргарита»), В. Винниченка («Чорна пантера і Білий медвідь») та ін.

Оскар Вайльд – одна з найколоритніших постатей світової культури. На олтар мистецтва він поклав не тільки свій талант, але й своє життя, підкоривши його естетичним теоріям. Як лікар-експерементатор випробовує на собі нові ліки, так і Вайльд прожив життя під гаслом естетизму і гедонізму. Але душа – не вигадка, мистецтво – не розвага, життя – не експеримент. «Принц парадокса» своїм життям і своїми творами дав людству важливі моральні уроки. І це, мабуть, най парадоксальніший парадокс письменника.

34

Одним із найбільш складних для осмислення учнями образів художньої літератури є образ головного героя роману англійського письменника Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея». Взагалі, процес опанування цього твору часто-густо викликає у сучасних школярів багато труднощів. Можна припустити, що вони зумовлені відвертою суперечливістю й запланованою автором парадоксальністю роману, в якому органічно поєднуються риси «естетики неоромантизму» [5; 116] та «один з найяскравіших творів англійського естетизму» [5; 100]. У першу чергу це поєднання відбивається на суперечливості й складності образу Доріана Грея.

Відповідно, вчителеві треба побудувати процес вивчення старшокласниками цього складного твору таким чином, щоб максимально «наблизити» учнів до внутрішнього світу головного героя, створити умови для відчуття ними трагізму суто негативного (як на перший погляд) персонажа, життя якого було присвячено в першу чергу саморуйнуванню і – водночас – руйнуванню життя інших людей. Вирішити це завдання можна з допомогою застосування «психологічної реконструкції» характеру Доріана Грея, яку учні робитиме під керівництвом учителя під час вивчення твору.

Зазначимо, що в обох чинних шкільних програмах із зарубіжної літератури осмислення школярами образу Доріана Грея передбачається саме в контексті естетичних пошуків Оскара Вайльда, його власної естетичної програми: «Вайльд – письменник англійського раннього модернізму» [2; 28]; «Втілення різних аспектів естетизму в образах Доріана Грея, лорда Генрі та Безіла» [2; 89]. У першому випадку йдеться про індивідуальну своєрідність естетичних пошуків Оскара Вайльда в контексті естетики англійського модернізму і образ Доріана Грея як художньо-образне втілення цих пошуків. Друга програма, розглядаючи образи головних героїв роману, своєрідним чином «образно конкретизує» естетизм як явище літературного й культурного життя Англії відповідного періоду. Можна стверджувати, що програми пропонують забезпечити сприйняття учнями образу Доріана Грея на підставі залучення інформації, що належить до біографічного й культурологічного видів контексту [3; 21-39; 60-80].

Водночас не можна не визнати, що образ головного героя роману Вайльда із психологічної точки зору змальовано майже бездоганно: Доріан Грей постає в романі як жива людина, поведінка й вчинки якої всебічно детерміновані її характером у найширшому розумінні цього психологічного поняття. Трагізм долі головного героя роману – якщо розглядати психологічні передумови формування його характеру – зумовлений сукупністю багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Кожен з них додає психологічної переконливості Доріанові як живій людині, як художньому образу, як втіленню морально-естетичної позиції письменника тощо.

Спробуємо визначити основні психологічні закономірності, що визначають характер Доріана Грея. Зважаючи на своєрідність постаті головного героя роману Вайльда, треба визнати, що визначальним чинником, який зумовлює поведінку Доріана Грея протягом дії твору, є його ставлення до самого себе. Це твердження на перший погляд може сприйматися як певний парадокс, оскільки в романі Доріан Грей постійно (свідомо або мимоволі) спричиняє нещастя й страждання іншим людям, руйнує їхні долі, навіть власноруч убиває декого з них. Врешті-решт, він стає джерелом страждань майже для усіх людей, з якими його зводить доля, своєрідним уособленням жахів у житті багатьох безвинних героїв. Це дійсно так. Але так відбувається лише тому, що головним сенсом життя Доріана Грея було обожнювання власної зовнішньої краси, для збереження якої він руйнував своє життя, життя інших людей і, як виявилося наприкінці твору, ту ж саму Красу.

Отже, ставлення Доріана Грея до себе – це добре відомий у психологічній науці типовий «нарцистичний тип поведінки», або «нарцисизм». Під час «психологічної реконструкції» характеру героя розглянемо психологічну сутність цього явища й прояви «нарцисизму» у поведінці Доріана Грея.

Початок системного розгляду поняття «нарцисизм» (у межах теорії психоаналізу) пов’язано з працями З. Фрейда [7]. За Фрейдом, потрібно виділяти первинний та вторинний «нарцисизм». Первинний «нарцисизм» є обов’язковою умовою нормального психологічного розвитку особистості. Його формування відбувається у період з 6 місяців до 6 років, він стає природною захисною реакцією особистості дитини на зовнішній світ, яка певною мірою оберігає її від страхів і страждань. Вторинний «нарцисизм» є патологією, оскільки він зосереджує увагу особистості лише на власній «винятковості», формує психологічну залежність від постійного зовнішнього визнання цієї винятковості.

Однією з найбільш поширених у житті людства прояв вторинного «нарцисизму» є батьківське кохання до дітей (яке переважна більшість людей помилково вважає найвищим ступенем альтруїзму). Йдеться про ситуацію, коли дитина стає для «нарцисів-батьків» засобом власного самозвеличення, своєрідним доказом власної винятковості. Перебільшення батьками достоїнств дитини і водночас ігнорування її «звичайності» та недоліків, які (на їхню думку) «принижують» їх самих, бажання усунути з її шляху всі перетини, – все це може спричинити важкі наслідки у подальшому житті людини.

Звичайно, що аналіз витоків і прояв «нарцисизму» Фрейд здійснював виключно у межах власної теорії психоаналізу. Такий підхід у багатьох випадках не міг обґрунтовано пояснити різноманіття прояв «нарцисизму», не давав можливості всебічно осмислити його як психологічне й соціальне явище.

Психолог і філософ Е. Фромм спирався на ідеї й досягнення Фрейда, але осмислював психологічну природу «нарцисизму» всебічно, застосовуючи більш різноманітні і тому більш переконливі наукові аргументи [8; 52-94]. За основу осмислення сутності «нарцисизму», його впливу на особистість і життя людини Е. Фромм бере не виключно статеві інстинкти (як це було у концепції З. Фрейда), він розглядає це явище з точки зору «психічної енергії».

У «нарцисизмі» Е. Фромм виділяв дві форми: доброякісну і злоякісну. Перша характеризується тим, що об’єктом «нарцисизму» є результат власних зусиль особистості, друга – предметом «нарцисизму» стають власне тіло, зовнішність і т.п. Таке розуміння «нарцисизму» дає можливість адекватно оцінити як власно особистість, так і її особистісно-соціальну діяльність.

Саме тому концепція Е. Фромма є більш соціально адаптованою, відповідно, під час «психологічної реконструкції» характеру Доріана Грея ми спираємось на визначені дослідником характеристики «нарцисизму» як психологічно-соціального явища.

Отже, психологічні особливості характеру Доріана Грея зумовлюють саме таку типову поведінку людини, яку ми спостерігаємо у романі. Розглянемо, чи є поведінка героя психологічно вірогідною. І принциповим моментом цього розгляду є з’ясування головного питання: «Чи можна вважати жахливе перетворення Доріана Грея, яке читачі спостерігають протягом роману, нещасним випадком, або ця людина була приреченою прожити саме таке життя»? Для цього потрібно перш за все простежити за формуванням характеру Доріана Грея, визначити чинники, що стали визначальними під час формування цієї особистості.

Вважаємо, що розкриття характеру Доріана Грея доцільно провести шляхом своєрідного «обрамлення»: розглянути зовнішність героя на початку роману й наприкінці. Змістова гра «людина – портрет», яку застосовує письменник, дає можливість простежити за тим, як негідне життя спотворює людину, її душу. «Дзеркалом», яке докладно, на рівні найменших змін, відображує моральне саморуйнування головного героя, стає саме портрет, витвір мистецтва, що має назавжди зберегти гармонію зовнішньої й внутрішньої краси Доріана Грея. Проте, портрет «взяв на себе» тягар того суцільного зла, на яке перетворилося згодом життя красеня-юнака, зовнішність якого начебто була непідвладна часу. Саме жахливі зміни портрету відображали етапи морального самознищення, спостереження за яким стало сенсом життя Доріана Грея.

Починаючи цей розгляд, варто підкреслити, що бездоганна зовнішня краса Доріана Грея привертає увагу вже під час знайомства героя з лордом Генрі. Але тоді письменник зосереджує увагу на художніх деталях, сукупність яких дозволяє казати про моральну, духовну чистоту цього вродливого й обдарованого юнака: «Так, безперечно, цей юнак – з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким (тут і далі виділено нами – В.Г., А.В.) одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром» [1; 11]. На початку твору Доріан Грей являє собою дійсно щасливу, цілковито гармонійну людину, яка поєднує вражаючу зовнішню красу і людські чесноти, що прикрашають її.

Наприкінці твору, коли збожеволівший від ненависті до портрету, який здається йому винним в усіх його нещастях, Доріан Грей робить спробу знищити свого ворога, але знищує себе, ми бачимо зовсім іншу людину. Ось що побачили челядники Доріана Грея, коли потрапили до запертої кімнати, де їхній господар ховав «свідка» своїх злочинів: «Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря – достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежавякийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, челядники впізнали, хто це» [1; 145]. Отже, нічого не залишилось від щирої, духовно чистої, відвертої та щасливої людини. Раніше гармонія внутрішньої й зовнішньої краси робили Доріана Грея неповторною людиною, зараз ми бачимо «якогось» мерця, і впізнати цю потвору неможливо.

Зовнішні зміни є насправді жахливими. Оскар Вайльд дуже докладно, психологічно переконливо вимальовує процес «перетворення» героя. Але в той же час не можна не поставити собі запитання: «Чи є це перетворення, це самознищення людини природним для неї, оскільки зумовлено її характером, особистістю, чи воно стало наслідком такого собі «нещасного випадку», яким за цих умов потрібно вважати зустріч Доріана Грея з лордом Генрі»? На перший погляд складається враження, що саме лорд Генрі, який свідомо спокушав Доріана Грея теорією «нового гедонізму», винний у тому, що життя морального й талановитого юнака було змарновано. Відповідно, Доріан Грей виявляється своєрідною жертвою лорда Генрі. Саме жертвою, тому що протистояти цій людині було вкрай важко, а Доріанові, мабуть, взагалі неможливо: на початку твору ці особистості відрізнялися одна від одної як небо й земля.

Для осмислення глибини трагедії Доріана Грея потрібно згадати, що являє собою психологічна сутність «нарцисизму». Е. Фромм зазначав, що «нарцисизм необхідний для збереження життя і одночасно є загрозою його збереження» [8; 54]. Ця психологічна амбівалентність «нарцисизму» визначила долю Доріана Грея, який намагався назавжди зберегти свою красу, за що був покараний долею.

Подивимося, яким чином щаслива і гармонійна молода людина на ім’я Доріан Грей перетворилася на постать, життя якої було присвячено збереженню зовнішньої краси, що стало на якийсь час можливим завдяки спотворенню, навіть, можна сказати, знищенню душі.

Ще до того, як Доріан Грей, стоячи перед власним портретом, усвідомив, що його зовнішня краса є взірцевою, і перелякався, його душа була збентежена висловами лорда Генрі, його апологією «новому гедонізму» як найбільш відповідній для головного героя роману філософії життя. Ця психологічна деталь є дуже важливою, оскільки промова лорда Генрі була для Доріана Грея не просто словами. Це були слова, які змусили юнака тремтіти: «Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, – слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами [1; 13]. Саме на цьому психологічному тлі відбулося «перетворення» гармонійного юнака-красеня на відчайдушного Нарциса.

Для психологічно правильного розуміння ситуації необхідно пригадати, що «нарцисизм» як риса характеру притаманний будь-якій психічно нормальній, адекватній людині. Саме тому під час характеристики особистості «нарцисизм» не можна вважати її позитивною чи негативною якістю. Усе залежить від того, яким чином він впливає на життя особистості, на її самооцінку й вчинки. Залежно від цього він може бути корисним, або, навпаки, зашкоджувати людині. Тому треба зосередити увагу на тому, чим саме став «нарцисизм» для Доріана Грея і чому його життя склалося саме так, а не інакше.

Очевидно, що для героя роману Оскара Вайльда «нарцисизм» став провідною формою самозахисту. Пригадаємо дитинство Доріана Грея, холодне й вороже ставлення дідуся, морально спотвореної людини, до єдиного онука. Воно було зумовлено тим, що мати Доріана, визнана красуня, жінка, що належала до англійської знаті, всупереч волі батька покохала незаможну, не вельможну людину. Можливо, надзвичайно зворушлива зовнішня краса героя зумовлена саме цим палким, безмежно щирим коханням його батьків? Втім, для дідуся це було суцільним приниженням, тому він зробив, щоб батька його онука було вбито, а власна дочка, втративши коханого чоловіка, померла. Ось як розповідає про цю трагедію, що стала наслідком і виразом станових забобонів суспільства, лорду Генрі його дядько: «Я чув – він (дідусь – В.Г.,А.В.) забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла...» [1; 23]. Отже, вихованням дитини опікувався лорд Кельсо, і це виховання залишило у Доріана Грея найнеприємніші спогади.

Про те, що дитинство Доріана Грея було важким і безрадісним, свідчить багатозначна художня деталь: переконавшись у тому, що портрет завжди буде віддзеркалювати його злочини, він переховує цього невблаганного «обвинувача» на іншому поверсі будинку. А саме, у кімнаті, яка тривалий час була спочатку його дитячою, а потім класною кімнатою.

У цій кімнаті він спочатку мешкав, а потім навчався, і спогади про ці часи неприємно зворушили Доріана Грея. Опинившись у кімнаті, він нібито повертається у своє безрадісне дитинство: «Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати чимдалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася…» [1; 80]. Втім, зовнішня «незмінність» кімнати це більше підкреслює незворотні зміни, що відбулися в душі незмінного красеня Доріана Грея: «Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, поки він оглядався круг себе. Він пригадав незаплямовану чистоту хлоп’ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут[1; 80]. Чому ж портрет «має бути» схований саме у цій кімнаті? До речі, ми знову бачимо використання письменником вже знайомого прийому «обрамлення»: знищуючи портрет, Доріан Грей знищує себе, і він іде з життя у кімнаті, в якій воно, власно кажучи, і розпочиналося.

Життя, у якому ще на початку його не було кохання, також закінчується без кохання. Мати не могла кохати свого сина, тому що після загибелі чоловіка повільно ішла з життя, що втратило для неї будь-який сенс. Дідусь, як зазначено вище, ненавидів онука за те, що він був подібний до матері, тому про кохання не йшлося… Відповідно, чи міг за цих умов Доріан Грей когось кохати, чи могло кохання в його житті стати своєрідним порятунком від усього негативного, що визначало його дитинство?

Е. Фромм підкреслює особливе значення кохання у житті «нарцисів», їхнє особливе ставлення до людей, з якими пов’язане кохання: «Для нарцистичної людини партнер ніколи не є самостійною особистістю у своїй повній реальності; він існує лише як тінь особистого «Я»» (8; 64). Природно, що безмежна самозакоханість «нарцисів», їхній егоцентризм врешті-решт роблять їх самих такими собі «самозаручниками» особистісних, одвічно недосяжних, прагнень і намагань. У коханні вони змушені безперервно шукати зовнішнього визнання своєї краси – і водночас ніколи не можуть повністю задовольнити свою жагу поклоніння навіть надзвичайними проявами захоплення з боку інших людей.

Яскравіше за все сутність Доріана Грея проявляється під час його стосунків із Сібіл Вейн, оскільки кохання до неї, його роль у житті цієї дівчини стали для героя своєрідною першою межею. Нагадаємо, що саме після загибелі юної акторки досконалий як явище мистецтва портрет Доріана Грея почав змінюватися, відбивати внутрішню жорстокість зображеної художником юнака-красеня. Імовірно, до цього Доріан Грей не скоїв нічого такого, що можна було б вважати аморальним, тоді як його поведінка по відношенню до закоханої у нього Сібіл є цілковито аморальною.

Здається, кохання Доріана Грея до Сібіл Вейн є справжнім коханням: він обожнює молоду акторку, перебуває у захваті від її мистецтва, вона є для нього справжнім поєднанням досконалого мистецтва і життя. Щире захоплення цією дівчиною викликає бажання завжди бути разом з нею, тому Доріан Грей хоче одружитися. Він переконує лорда Генрі, що його уявлення про шлюб, про подружнє життя, про стосунки між чоловіком і жінкою, про кохання не є правильними, тому що той не визнає щирість, відвертість у шлюбі. Складається враження, що щасливий шлюб може стати певним «вінцем» життєвих досягнень Доріана Грея, а власна щаслива родина допоможе йому назавжди забути трагедію нещасного дитинства.

Безпорадна акторська гра Сібіл Вейн спричиняє Доріанові глибокі страждання. Можна припустити, що присутність на виставі його найближчих друзів значно підсилює страждання закоханого Доріана Грея, але не це стає крахом його кохання. Пояснення, які дає Доріанові Сібіл, мали б зробити його щасливим: дівчина переконує коханого, що саме її несамовите кохання унеможливило для неї заміну життям драматичних героїнь власного життя. Тобто, вона визнає, що Доріан Грей став сенсом її життя, що кохання до нього є найдорожчім для неї у власному житті. Але саме ця відвертість обурює Доріана, тому що його кохання є коханням «нарциса» – майже у чистому вигляді.

Монолог героя, в якому він фактично висловлює свій жорстокий «вирок» Сібіл Вейн, переконливо доводить, що Доріан Грей не спроможний кохати будь-яку іншу людину. Решта людей потрібна йому лише для того, щоб з допомогою власних почуттів до них підсилювати самозакоханість. Ось як він пояснює Сібіл Вейн свої почуття до неї, її місце у власному житті: «Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я...» [1; 59]. Таким чином, він намагався у першу чергу прославити себе самого, а закохана жінка ставала для нього лише засобом власного звеличення.

Між життям і мистецтвом Доріан Грей, складається таке враження, обирає мистецтво, але треба казати, що насправді воно підмінюється його уявленнями про мистецтво.

Втім, ставлення Доріана Грея до Сібіл Вейн нібито можна все ж таки назвати коханням. Те, що герой наступного дня розкаявся, написав дівчині відвертого листа, свідчить, на перший погляд, про його щирість, готовність визнавати власні помилки і виправляти їх. Але, пригадаємо, поштовхом до написання листа, до покаяння став зовнішній чинник, а саме, жах, викликаний змінами, які герой помітив на портреті! Зрозумівши, що зміни портрету викликані його негідними вчинками, Доріан Грей начебто обирає свій життєвий шлях: «Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте» [1; 61]. Але ж хіба можна за таких умов бути щасливим самому, зробити щасливою іншу людину?

Здається, що доля була невиправдано суворою до головного героя: саме тоді, коли він зрозумів, яким має бути його справжнє життя, вона позбавила Доріана Грея виправити помилку, тому що Сібіл Вейн на той час вже була мертвою. Тут треба згадати спостереження Е. Фромма, який проникливо зауважив: «У відчуженій формі людина почитає саму себе, ідол, у якому віна розчиняється, стає об’єктом його нарцистичної пристрасті» [8; 65]. Мистецтво-життя Сібіл Вейн на сцені, завдяки якому вона привернула його увагу, добропорядне родинне життя-обов’язок без справжнього кохання, задоволення від старанного «виправлення» власних помилок – все це для Доріана Грея є лише можливістю задовольнити власні нарцистичні потреби, дати вихід самозакоханості! Виявляється, що позбавитися потреби використовувати зовнішній світ (і людей – як частину цього світу!) для задоволення нарцистичної сутності герой не може. І ніколи не зможе… Тому, усвідомивши це, він обирає інший шлях: бути суцільним злочинцем як відносно самого себе, так і відносно інших людей. Якщо не можна уникнути того, на що ти приречений, потрібно, вважає Доріан Грей, відчути насолоду від життя. Від усіх його прояв, поганих чи добрих: «Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого» [1; 70]. Вибір зроблено, але чи був це свідомий вибір самого Доріана Грея?

М.Г. Соколянський переконливо доводить, що не лише сам роман Оскара Уайльда, а і його головний герой природно поєднують в собі літературні традиції й естетичні погляди автора [5; 92-116]. Створений на межі естетизму і неоромантизму, образ Доріана Грея, як зазначалося вище, є психологічно вірогідним. Одним із засобів досягнення цієї вірогідності є прийом, який умовно можна назвати «пошук предків».

Письменник дає можливість читачеві побачити родові витоки Доріана Грея як людини. Для цього подається «історія роду» у вигляді знайомства Доріана з портретами предків. Звичайно, цю «портретну галерею» подано невипадково: портрет Доріана Грея посідає в ній своє місце, його поява підготовлена низкою портретів предків героя, з кожним із яких (і портретів, і предків) у нього є безперечний, іноді прямий, іноді опосередкований зв’язок.

Герой старанно відшукує серед власних предків таких, що вирізнялися вадами, негідною поведінкою, аморальними пристрастями. А таких, особливо серед чоловіків, у цьому роді було чимало! Взагалі ж, як на початку роману казав дядько лорда Генрі про родину Доріана Грея, «Чоловіки там у них якісь невдалі, але жінки, їй же бо, чудові...» [1; 23]. Доріан Грей – чоловік, але, схоже, його зовнішня краса – це краса жіночої частини роду? На тлі життя своїх попередників, мабуть, цьому чоловікові легше виправдати себе, свою поведінку, що Доріан Грей і робить: «Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові?» [1; 91]. Таке пояснення дуже доречно, оскільки воно якщо і не виправдовує поведінку героя, то, принаймні, робить її більш зрозумілою для читачів. Така собі родова «погана спадковість», протистояти якої для людини майже неможливо?

Не варто також забувати, що Доріан Грей, окрім «мікробу», який отруював його родину протягом століть і дістався його самого, пережив також і «отруєння книгою». Цей роман було подаровано Доріанові Грею лордом Генрі, і подарунок справив на героя велике враження. Надзвичайно велике враження: «Доріана Грея отруїла книжка» [1; 93]. Важливою здається спроба Доріана Грея пов’язати вплив, який мало на нього родинне прокляття, і вплив цієї книги: «Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома» [1; 92]. Як бачимо, герой визнає вплив книги на власне життя навіть більш вагомим, ніж вплив роду.

Підсумовуючи, треба зауважити, що низка фатальних на перший погляд обставин матеріального й морального плану, збіг яких призвів героя до моральної і фізичної загибелі, мають під собою досить вагоме підґрунтя. Безтурботний красень-юнак перетворився на жахливу потвору не одразу і н випадково. Цей шлях був довготривалим, сходинки наниз були іноді не помітні, але герой поступово просувався – як моральна людина – все нижче й нижче. Якщо на початку він ще намагався чинити опір, то після загибелі Сібіл Вейн обрав шлях, який лише збільшував глибину його морального падіння.

Отже, на основі визначеного вище з’являються підстави зробити загальний висновок, що головний герой роману постає як людина приречена, яка аж ніяк не могла жити по-іншому? Відповідно, Доріан Грей не може бути винним у тому жаху, на який врешті-решт перетворилося його життя і життя інших героїв роману? Перелічимо винних у цьому: виховання, середовище, постійне втручання в його життя лорда Генрі, «погані» предки у житті й літературі?

Цей висновок ґрунтується на тексті роману, він здається правильним, і тоді Доріанові Грею треба лише співчувати. Він виявляється приреченою людиною, звинувачувати яку нема за що: фатальний збіг обставин обумовив трагічність її долі, вона, безумовно, спричиняє страждання іншим людям, але сама страждає ще більше! А спроби «виправити» власне життя є марними, оскільки, як підкреслювалося, обставини не залишають жодних шансів.

В той же час, не можна забувати про те, що ніхто не змушує Доріана Грея стати вбивцею, але він – справжній вбивця. Якщо його участь у загибелі Сібіл Вейн, її брата та інших людей є опосередкованим вбивством, то Безіла Голворда він вбиває власноруч, причому робить дві спроби. Спочатку Доріан знищує Безіла-людину, потім – намагається знищити свій портрет, який насправді є відбитком душі справжнього художника Безіла Голворда. Нагадаємо, що на початку роману художник так пояснює своєму другові лорду Генрі, чому він ніколи не надішле свою найкращу роботу до виставочної зали: «– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне,портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі» [1; 5]. Вбивство – це злочин, який не можна виправдати, і потрібно зрозуміти, чи є воно випадковим у житті Доріана Грея, або, навпаки, він не міг не стати вбивцею.

Те, що Доріан Грей вбиває Безіла Голворда, є наслідком його «нарцисизму», є проявою притаманної «нарцисам» самозакоханості. Е. Фромм, розглядаючи особливості поведінки особистості, зауважив: «Індивідуальна та соціальна помста часто покоїться на нарцисизмі та потребі «вилікувати» рану, через смерть лиходія» (1; 64). Коли йдеться про Доріана Грея, не можна не помітити, що його поведінка під час вбивства людини, яку він вважав своїм другом, є суцільною помстою художнику за те, що він знає про нього, Доріана, все. Саме тому Доріан Грей вбиває Безіла Голворда.

Знову ж таки, може скластися враження, що вбивство відбулося певною мірою випадково. Ніж, яким Доріан вбиває Безіла, опинився поруч з портретом тому, що, як згадує герой, його сам «він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати» [1; 100]. А якби «не забув забрати»? Тоді Доріан Грей не вбив би Безіла, який дізнався про справжній стан його душі, про його злочини?

Поведінка Доріана Грея під час цієї фатальної для обох героїв зустрічі свідчить про те, що Безіл Голворд був приречений. Той, хто дозволив собі докоряти Доріанові, нагадувати йому про мораль, той, хто побачив портрет-потвору, мав бути знищений! Невипадково після вбивства Доріан Грей не відчуває жодних хвилювань, жодних докорів совісті. Він діє швидко, обережно, рішуче, він робить все так, щоб відвести від себе будь-яку підозру щодо скоєння ним цього злочину. При цьому вбивця свідомо відсторонюється від усіх людських почуттів, свідомо позбавляється них: «Доріан відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, що намалював отого фатального портрета, винуватця всіх його знегод, вийшов з його життя. Оце й тільки» [1; 101]. Практично цей витончений злочинець не залишає жодних слідів і свідків свого злочину, оскільки Алан Кемпбел, якого шантажував и використовував Доріан, знищивши тіло вбитого, сам пішов з життя, не викривши свого колишнього друга…

Оцінка героєм своєї поведінки під час вбивства Безіла Голворда і після нього, ставлення його до своїх вчинків не змінюються з часом. Навіть в останні хвилини життя Доріан Грей не хоче визнати своєї провини в тому, що він накоїв: «Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство – це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки – така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний» [1; 143]. «Нарцис» ніколи не визнає себе винним навіть у дрібницях, він завжди намагається перекласти власну провину на когось іншого! Тому герой поводиться саме так.

Отже, «фізичне знищення» лиходія, яким Доріан Грей вважав Безіла Голворда, відбулося. Проте «знищити» душу Безіла, втілену у портреті, виявилось неможливим. Цей «спостерігач» пильно стежив за усіма провинами Доріана Грея, відбивав усі злочини, усі приховані думки й почуття героя – навіть тоді, коли той сам не визнавав мотиви своєї поведінки. Показовою є спроба Доріана «виправитися», коїти добрі справи, якою він так пишався і на яку покладав великі сподівання. Після того, як він «пожалів одну дівчину» [1; 136], Доріан Грей сподівається, що цей його «добрий вчинок» відіб’ється на портреті, але бачить зовсім інше: «хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом» [1; 143]. Спроба виявитися краще, аніж його душа, не вдалася, і тоді герой робить відчайдушну спробу разом позбавитися свого головного ворога – портрета. Для цього він обирає ту ж саму зброю – ніж, яким було вбито Безіла: «Цей ніж покінчив з художником – і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим…» [1; 144].

Вище відзначалося, що герой своєрідним чином «справив життєве коло»: його життя закінчується у кімнаті, де воно починалося. Але є ще один аспект цього «повернення», а саме – ставлення Доріана Грея до Краси. Усе його життя було присвячене пошукам Краси, збереженню Краси, служінню Красі. Проте, усі спроби Доріана Грея підкорити собі Красу були марними. Для «нарцисів» типовою є поведінка, коли з допомогою вишуканих, коштовних, рідких або, як зараз кажуть, «престижних» речей, володарями яких вони стають, частково задовольняються їхні емоційні потреби, у першу чергу – самозакоханість набуває «реального» підґрунтя. Як виявилося, найвищою Красою в житті Доріана Грея були не коштовності, а портрет! Цей витвір справжнього митця «нарцис» так і не спромігся підпорядкувати себе. Відбулося навпаки: після загибелі людини-потвори портрет залишився таким, яким його створив Безіл Голворд. Цій досконалості вже нічого не загрожувало, тому що єдина людина, яка могла її – тимчасово – зруйнувати, знищила себе. Краса перемогла людину?

Отже, Доріан Грей не може бути винним у тому, що до вбивства Безіла Голворда його життя складалося так, як воно складалося. Дуже багато обставин сприяло тому, щоб він жив саме так. Але вбивство – це остаточна межа для людини, що відділяє її від минулого, куди після вбивства неможливо повернутися. Доріан Грей скоїв цей злочин, він не розкаявся у своєму вчинку. Це був його власний вибір, за який не можна перекладати відповідальність ані на виховання, ані на лорда Генрі, ані на збіг обставин. Чи був Доріан Грей приречений до того, щоб стати вбивцею? Звичайно, ні. Ніякий «нарцисизм» не може виправдати вбивства, хоча, на жаль, саме він може сприяти цьому – остаточному – моральному падінню людини.

Повернемося до питання, яке стало заголовком статті. Чи є Доріан Грей жертвою обставин, чи він сам спровокував них, сам спотворив власну долю? Вчитель і його учні шукатиме відповіді на це питання, і, вважаємо, «психологічна реконструкція» характеру Доріана Грея допоможе у цій справі.

Звичайно, поза межами статті залишилося багато питань, розгляд яких міг би допомогти поглибленому засвоєнню старшокласниками роману Оскара Вайльда. Але за будь-яких умов це засвоєння може відбуватися лише на підставі всебічного осмислення учнями образу головного героя, яке, на нашу думку, неможливе без системного застосування «психологічної реконструкції» його характеру.

35

Роман «Портрет Доріана Грея» О. Уайльдом був написаний у 1891 році. Цейтвір є філософсько-естетичною концепцією світосприйняття автора. Найбільш повно вона розкривається в передмові, де сконцентровано двадцять п’ять афоризмів. Передмова і сам зміст роману складають своєрідний діалог, в якому знаходить художнє вираження естетика О. Уайльда. Естетизм, як течія мистецтва, оснований на тому, що творчість є відображенням внутрішнього світу митця: «Мистецтво - це дзеркало, яке відображає того, хто в нього дивиться». Виходячи з цього твердження, можна говорити про прекрасний внутрішній світ художника Холлуорда. Коли ж в портрет вдивляється Доріан Грей, витвір стає відразливим, що свідчить про аналогічний зображенню стан душі героя. Думка автора полягає в тому, що явище мистецтва відтворює душу не тільки митця, а й глядача. Зміст роману розкриває й інше положення вступу: «Художник не мораліст». Лорд Генрі, побачивши портрет прекрасного юнака, жалкує з того, що людська молодість і врода недовговічні. У Доріана виникає думка, що було б гарно, якби старів не він сам, а його портрет. Ці мрії дивним чином збуваються. Але портрет не тільки старіє, на ньому зовнішньо виражаються всі прояви душі Грея. Портрет стає все жахливішим. Побачивши спотворене обличчя Доріана на полотні і зрозумівши злочинну душу героя, художник вимагає від юнака покаяння перед Богом, не вдаючись до моралізаторства. Уайльд не засуджує дії свого героя відкрито. Письменник спотворює його зовнішність на портреті, висловлюючи цим своє ставлення до вчинків Грея. Суперечливим здається й інше твердження автора: «З мистецтва немає жодної користі». На думку Уайльда, мистецтво може вірно сприймати лише людина, яка глибоко розуміє прекрасне. Але така людина не потребує уроків моральності. У романі такою людиною є лорд Генрі, який сам не робить нічого аморального, розуміє прекрасне. У творі Уайльд розкриває й думку про те, що художник є пре ставником «високого мистецтва брехні». Відмічається, що після портрета Доріана роботи Холлуорда стають гіршими. Це ствердження можна зрозуміти як думку про наближення його творчості до реаліму. Думка про те, що мистецтво пов’язане з фантазією, розкривається на прикладі долі актриси Сибіли Вейн. Коли Сибіла не знала, що таке кохання,- вона чудово грала на сцені закоханих жінок. Як тільки вона зустрічає кохання в житті, відразу ж починає грати дедалі гірше. Краса зникає. Одним із головних персонажів роману є лорд Генрі. Це своєрідний герой, якого можна вважати «змієм спокушувачем». Але вважати лорда Генрі в повній мірі відповідальним за вчинки Доріана не можна Адже лорду належать слова про необхідність порятунку душі: «… як користь людині від того, що вона отримає весь світ… якщо вона губить власну душу». Генрі висловлює лише ідею, яка втілюється в житті молодого юнака, але втілюється у спотвореному образі Це лише підтверджує думки Уайльда, що місце, яке займає людин у суспільстві, визначається тими стражданнями, які вона може винести. На прикладі Доріана Грея автор показує, як низько може впасти людина, яка не відчуває страждань та співчуття. Аналізуючи стиль роману, приходимо до висновку, що твір насичений елементами імпресіонізму. Для нього характерне відображення світових та кольорових тонів, відтворення повноти проявів природи. Імпресіоністичне сприйняття відображається і в словах головних героїв. Лорд Генрі помічає, що в історії людства є два моменти: «Перший - поява в мистецтві нових засобів вираження, другий - поява в ньому нового образу». Твір Уайльда насияний елементами тонкого сприйняття природи. Роман починається картиною зображення саду: «Густий аромат троянд наповнював майстерню художника, а коли в саду підіймався літній вітерець, він, влітаючи у відчинені двері, приносив з собою то п’янкий запах бузку, то тендітні пахощі рожевих квітів глоду». Інші елементи стилю визначаються самим автором, який зауважив, що його книга «переобтяжена сенсаційними подіями і надміру парадоксальна». Перший елемент розкривається не стільки у фантастичності сюжету, скільки в кількості нещасних випадків, вбивств, самогубств і загадковості смерті Доріана. А парадоксальність діалогів автора - це риса усіх творів письменника. У творчості О.Уайльда роман «Портрет Доріана Грея» займає головне місце, бо в ньому відображені естетичні позиції автора. Цей роман став своєрідним поєднанням усіх наслідків творчого пошуку письменника. 

36

Багатьом роман Оскара Уайльда "Портрет Доріана Грея" видається незрозумілим. Звісно, до недавнього часу творчість письменника інтерпретували не зовсім адекватно: естетизм літературознавці розглядали як явище чуже, більше того — аморальне. Між тим, творчість Оскара Уальда, проаналізована уважно, дає відповіді на питання, що турбують людство з часів його народження: що таке краса, яка її роль у становленні особистості, чи є краса основним і доконечним мірилом щастя і гармонії?  Оскар Уайльд був одним із найяскравіших парадоксалістів другої половини дев'ятнадцятого століття. У парадоксі межа між істиною й абсурдом досить часто є дуже хиткою.  Ідеолог "нового геодонізму",персонаж роману "Портрет Доріана Грея" стверджує: "Мені подобається сцена, бо на ній більше правди, ніж у житті". Звісно, для письменника "мистецтво — абсолютна істина", а для поета "існує тільки один час — мить художньої творчості, тільки один закон — закон форми, тільки одна країна — країна краси, віддалена від реального світу". Передмовадо роману, яка складається з двадцяти п'яти афоризмів, дублює постулати теоретичних робіт Оскара Уайльда. А роман стає ілюстрацією ідей, висловлених раніше, і підтверджує центральну тезу естетизму: "Мистецтво — це обитель краси, і ніяк не пов'язане із реальним життям".  Справжній естет у романі — художник Безіл Холлуорд: його творчість є виразником ідеального уявлення про Прекрасне. Безіл — людина обрана, бо не всі можуть бачити в прекрасному лише красу. Він не бере участі у світському житті, у нього немає родини, він повністю віддає себе служінню мистецтву. Він порядна, благородна людина, що має чисту невинну душу. З іронією лорд Генрі зазначає, що талановиті люди у повсякденному житті нецікаві, іноді навіть нудні, тому що реальна сфера їхнього існування — творчість.  Портрет, створений Безілом, не був відображенням особистості Доріана Грея, він був втіленням того ідеалу, який митець шукав усе своє життя. Звідти відмова виставити портрет на продаж: "Я віддав йому надто багато від самого себе". На думку художника, доля людей фізично або духовно досконалих найчастіше нещасна. Дар богів, що б він не являв собою — інтелект, талант, красу, — завжди повинен бути оплачений стражданнями дароносців. Для Безіла створення портрету було теж своєрідним даром: "Зустріч із Доріаном ніби дала мені ключ до чогось нового у мистецтві, відкрила мені нову манеру письма". Фізична досконалість юнака стала для художника тією формою, яка допомогла передати духовний зміст його творчих пошуків. Портрет — суто естетичне явище, його творець — особистість, яка не втратила до кінця життя ані часточки своєї духовності. Отже, якщо мистецтво не має нічого спільного із життям, то митець не повинен бути моралізатором. Для митця моральне життя людини — лише одна з тем його творчості, мабуть, тому, сама творчість починає нести моралізаторську функцію.  Портрет віддаляється від свого творця і припиняє належати до сфери живопису саме в той момент, коли Доріан промовляє: "Якщо б старівся цей портрет, а завжди залишався молодим! За це... за це я віддав би все на світі. Так, нічого б не пожалів! Душу віддав би за це..." Фантастичний портрет стає життям Грея, у той час як сам герой стає портретом.  Краса — це єдина позитивна якість Доріана Грея. У дитинстві він вивчав музику, умів виконувати п'єси Шопена. Але дитинство минуло — і він стає безпорадним. Під впливом скептичного лорда Генрі, своєрідного диявола-спокусника, Доріан прагне отримати від життя якомога більше задоволень. Тільки, на відміну від Безіла, задоволення Грея досить примітивні. Егоїст, якому невідомі ані співчуття, ані милосердя, ані любов, поступово деградує.  Інтелект і краса: яким чином пов'язані ці категорії у романі? Інтелектуал лорд Генрі пов'язує з красою найкраще у цьому житті: "Краса — один із видів Генія, навіть вона вища за Генія, бо не потребує розуміння". Отже, зовнішня краса помилково пов'язується із красою моральною. Коли Генрі підштовхує красивого Доріана на шлях пізнання насолоди, напевно, підсвідомо він вірить у перемогу моралі. Цей гімн красі молодий чоловік сприймає надто примітивно. Він відмовляється від "чудового життя", яке, на думку лорда, обов'язково становить сутність красивої людини. Заради збереження зовнішньої краси, Доріан відмовляється від своєї душі. Він цілком віддається порокам своєї епохи. Насолода, якої прагнула людина-портрет, не була насправді душею: тільки задоволення фізіологічних потреб.  Загубивши душу, Доріан стає рабом портрета. Відчай, страх раптово охоплюють "прекрасного принца". Грей намагається знищити все те, що набуло якостей дзеркала, що відображає моральну деградацію героя. Фінал твору трагічний і оптимістичний водночас. Портрет не загинув, смерть захопила в свій полон лише спотвореного дідуся, у якому було важко впізнати прекрасного юнака. Портрет відродився, бо він зображував не вродливого юнака, а ідеал прекрасного.  На мій погляд, письменник заперечує власну тезу про панування краси і віру в те, що краса врятує життя. Ті зміни, які відбулися із портретом, не примусили Доріана Грея замислитися над тим, як можна змінити своє життя. Він бачив огидний портрет, вбачав у ньому джерело всіх своїх проблем. Грей намагається знищити портрет, але не знищує зло, яке запанувало у його душі. Грей соромиться своєї гріховної суті, але не знає реальних шляхів виправлення своєї гріховності. Оскар Уайльд стверджував, що необхідно "бути самим собою", у цьому полягає благо для суспільства. Фактично він мав на увазі суспільство, у якому будуть шануватися духовні, а не матеріальні цінності. Тоді стає зрозумілим, чому письменник приділяв стільки уваги возвеличенню краси.  Людина помирає, а мистецтво вічне. Проте сам письменник і його герой, Доріан Грей, були далекими від комфортного існування у суспільстві невічних людей.  Насолода красою дарує радість, але не позбавляє від необхідності працювати над тим, щоб краса запанувала у світі. 

37