15, Відновлення могутності Київської держави та князівської влади за Володимира Мономаха

Після років князівських усобиць на короткий час єдність Русі було відновлено князем Володимиром Мономахом, сином візантійської принцеси Олени і онуком візантійського імператора Констянтина Мономаха (правив у 1113-1125 pp.). Спочатку він правив у Переяславі. У цей час кочівники не порушували кордонів Русі, оскільки руські князі, які зібралися з його ініціативи і під його керівництвом розбили половців і змусили їх відійти до Грузії. У літописах не зазначено жодної поразки Володимира Мономаха від половців. Саме такого авторитетного князя і запросили кияни на престол. Мономах відновив порядок у Києві, обмежив сваволю лихварів, вніс доповнення до «Руської правди», відстояв кордони від зазіхання інших князів, у руках київського князя знаходилося 3/4 території Русі. Він проводив активну зовнішню політику – був одружений з донькою англійського короля, а син Мстислав – з шведською принцесою.  Він – автор першого педагогічного твору в історії України – «Повчання дітям». У творі князь аналізує досвід свого життя, дає настанови своїм дітям як жити.  За своє недовге правління Володимир Мономах здійснив 83 великих походи, його життя скінчилося у розквіті могутності і слави. За висловом літописця князь «просвітив Руську землю, як сонце».

1. Мстислав Володимирович 

Повідомлення учня.

Наступником Володимира Мономаха на київському столі став його син – Мстислав, син англійської королівни Гіти. Двадцятилітнім юнаком батько направив сина управляти Новгородом, після його ростовського князювання. Він брав активну участь у приборканні Олега Святославича, який прагнув переділу земель, розгромивши його дружину у битві на р.Клязьмі. Наслідування Мстиславом київського столу не викликало ніяких заперечень з боку дворянства, бо він вже був однією з найважливіших постатей у житті Київської держави.

На київському столі Мстислав продовжував політику батька:

1. зміцнював свою владу, приборкував непокірних князів;

2. багато будував (Андріївська церква Янчинного монастиря – 1131р., Успенська церква і т.д.);

3. розширив міжнародні зв’язки (зятями Мстислава були: імператор візантійський, принц норвезький, принц датський та королевич угорський; сам князь був одружений зі шведською королівною Христиною, потім брав шлюб з дочкою половецького хана Тугоркана).

Смерть Мстислава 15 квітня 1132 року поклала край могутності династії Мономаховичів.

У середині ХІІ ст. за київський стіл розпочали боротись онук Володимира Мономаха – Ізяслав Мстиславич, його дядько – син Володимира Мономаха – ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий та другий син Володимира –Ярополк.

Згодом цю боротьбу продовжили їх спадкоємці. У 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вчинив страшний розгром Києва та його розорення, спаливши місто та знищивши велику кількість населення. З цього моменту Київ втратив своє значення як центр руських земель. З 2-ої половини ХІІ ст. розпочинається новий період в історії Руської землі – існування удільних самостійних князівств.

16, Соціально-економічний розвиток Київської Русі За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви. У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися). Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі віснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі. У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення. Основними його верствами були: -смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними; -закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку); - рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність віднього і змушені були працювати за частку виробленої продукції; - челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину; - холопи- населення, що перебувало у повній власності феодала. За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підгрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти- грошової, яка згодом стала найпоширенішою. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок використання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних , залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У сукупності ці чинники сприяли високому рівню продуктивності зернового господарства. Здобутки в землеробстві в поєднанні із значними площами пасовиськ та сінокосів були підгрунтям для розвитку приселищного скотарства. Допоміжними галузями господарства стали промисли- бджільництво, мисливство, рибальство. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва, всьго ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала процес розвитку феодальних відносин.

17, Політична роздробленість Київської держави кінець 11 – середина 13ст. Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Уже в XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське,Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. — 250. Роздроблення дістало в науці назву "феодального", бо визначальними причинами його були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру —Києва. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорту, доріг, засобів зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переважання" й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміщенню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель. 3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х pp. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х pp. XX ст. історична наука цілком обгрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, є очевидним той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували Давньоруську державу. У центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 pp.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен з князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденції значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст міжусобних війн. 4. Зміна .торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу. 5. Постійні напади кочівників (печенігів, половців, татар).

18. Боротьба руських князівств із кочівниками.

Взаємовідносини Київської Русі й степових кочівників постійно привертали увагу українських та російських вчених. У науці склалися дві протилежні точки зору. Відповідно до першої лицарська Русь та хвилюючий недобрий степ, що розлився безмежним морем від "Волги до Дунаю" ¹ були споконвічними антагоністами. Прихильники цієї точки зору вважали, що кочівники лягли важким тягарем на економіку Давньої Русі, гальмуючи її розвиток ².

Прихильники протилежної точки зору підкреслювали, що взаємовідносини Русі й кочівників складалися не лише з військових сутичок, але між ними існував інтенсивний товарообмін ³.

Аналіз Іпатіївського літопису за період з 1055 по 1237 р. (182 роки) свідчить, що половці здійснили 35 нападів, тобто у середньому один напад у вісім років. Причому пограбуванню піддавалася не вся територія держави, а лише її степові околиці. Зазначимо, що за такої інтенсивності нападів кочівників на Русь важко говорити про серйозну загрозу економіці держави з їхнього боку.

Якщо проаналізувати військові дії, то виявиться, що вони пов'язані здебільшого з міжусобними війнами на Русі, де половці виступали як союзники тих чи інших князів. З 57 спільних русько-половецьких походів 53 пов'язані з міжусобною боротьбою давньоруських князів, в яких половці енергійно захищали інтереси близьких їм князів. В. Т. Пашуто підрахував, що, незважаючи на ворожнечу руських князів, половецькі напади зачепили лише 1/15 території Русі ⁴, тоді як руські походи сягали Дону і Дунаю.