41. Формування наукового методу в європейській філософії Нового часу

Філософія Нового часу — одна з найцікавіших сторінок в історії розвитку світової філософської думки. Вона ознаменувала пошук нових шляхів, нових способів здобуття філософського знання і нового його змісту в умовах переходу до капіталізму з його потребою в науці.

Родоначальником дослідницької науки і матеріалістичної філософії у Новий час був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626). Проголосивши гасло "Знання — сила", він закликав усіх людей до того, щоб вони пам'ятали справжню мету науки, займались нею задля того, щоб від науки мало користь і успіх саме життя. Ф. Бекона ще називають засновником емпіризму у філософії — напряму, який будує гносеологічні посилання переважно на чуттєвому пізнанні та досвіді (емпірія — досвід, що спирається на експеримент). Основний принцип цієї філософської орієнтації в теорії пізнання виражений тезою: "Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях".

Якщо творчість англійського філософа знаменувала початок формування філософського емпіризму, то француз Репе Декарт (1596—1650) є представником раціоналізму Нового часу.

Крім матеріального першоначала, Декарт визнавав духовне. Дуалізм душі і тіла — характерна риса його філософії. "Я мислю, отже, я існую" — девіз Р. Декарта.

Кульмінаційним пунктом філософського вчення Декарта є розроблення методу раціоналістичної дедукції (виведення).

Правила Декарта, як і його праця "Міркування про метод", мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу.

Отже, великою історичною заслугою Р. Декарта було створення нової, антисхоластичної, механістично-метафізичної філософії. Незважаючи на теологічне забарвлення, вона поставила перед філософією низку плідних проблем, які стали відправним пунктом для нових пошуків і досягнень філософів.

Визначним філософом Нового часу був П'єр Гассенді (1592—1655). Він намагався примирити епікуреїзм і християнство, знову "відкрив" античне атомістичне вчення і привернув до нього увагу європейських мислителів Нового часу.

Лінію емпіризму у філософії Нового часу продовжив англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679). Разом з Декартом Гоббс став основоположником нової форми матеріалізму — механістичного і поширив його також на розуміння людської свідомості

Гоббс створив передумови для виникнення семіотики (вчення про знаки). Цю проблему він вирішував під час плідних спроб поєднати сенсуалістичний емпіризм Ф. Бекона і раціоналізм Р. Декарта.

Гоббс накреслив основні етапи процесу пізнання: 1) образи речей у чуттєвому досвіді позначаються знаками, а самі речі за допомогою знаків іменуються; 2) за допомогою знаків класифікуються види і роди речей; 3) формулюються "визначення" видів і родів речей; 4) "визначення" сполучаються в теоретичні твердження.

Гоббс обґрунтував і шляхи утворення держави.

Отже, у Гоббса державна влада є єдиною і неподільною; люди, які створили державу, не тільки санкціонують усі її дії, а й визнають себе відповідальними за ці дії; державна влада може використати всі сили і кошти, які є в її розпорядженні, на власний розсуд і не несе будь-якої відповідальності за свої дії перед громадянами.

Продовжувачем емпіричної лінії у філософії Нового часу, започаткованої Ф. Беконом, був також англієць Джон Локк (1632—1704). Головними в його філософському вченні були проблеми пізнання, які вів розглядав з позицій матеріалістичного сенсуалізму.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632—1677), як і Р. Декарт, хотів побудувати філософію на засадах абсолютно точних вихідних позицій. Модель автентичності й точного доказу він вбачав у геометрії з її аксіомами і жорсткою дедукцією теорем.

Отже, вченням про атрибути філософ суперечив дуалізму Р. Декарта, згідно з яким протяжність і мислення утворюють дві незалежні субстанції. У Спінози людина — частина природи, її тіло — атрибут протяжності, душа — атрибут мислення, вони такий же предмет пізнання, як і будь-яке інше явище природи. Атрибуту протяжності — тілу — відповідає атрибут мислення — душа.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, винахідник, юрист, історик і філолог. Його вчення стало певним завершенням європейського філософського раціоналізму.

Для гносеології Лейбніца характерна "теорія" двох типів істин: істин факту і метафізичних істин. Останні відкриваються за допомогою розуму і не потребують досвіду для підтвердження. Істини факту, навпаки, виявляються тільки в експерименті.

Отже, філософія Лейбніца є раціоналістичним ідеалізмом.

Ідеалістично-емпіричний напрям у філософії кінця XVII — середини XVIII ст. розвивали Джордж Берклі та Давід Юм.

Джордж Берклі (1685—1753) — англійський філософ, автор творів "Досвід нової теорії зору" (1709), "Про начала людського знання" (1710) та ін. Він прагнув спростувати матеріалізм і дати обґрунтування релігії, виступав з критикою поняття матерії як субстанції, а також учення І. Ньютона про простір як вмістилище всіх предметів та вчення Дж. Локка про походження понять матерії і простору. Дж. Берклі намагався довести не тільки неможливість самостійного існування матерії, а й самого цього поняття, оскільки з нього виникають "дивовижні" висновки про заперечення безсмертної душі, свободи волі, доцільності, воскресіння і т. ін.

Вихідні суб'єктивно-ідеалістичні постулати Дж. Берклі поділяв Давід Юм (1711—1776)— англійський філософ, історик, економіст і публіцист, попередник позитивізму, але, на відміну від Дж. Берклі, він не переходив на позиції об'єктивного ідеалізму і не робив зі своєї філософії релігійних висновків. Його теорія пізнання склалась унаслідок перероблення ним матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка і суб'єктивного ідеалізму Дж. Берклі в дусі агностицизму та феноменалізму.

Ідеї Юма вплинули на розвиток більшості позитивістських вчень XIX—XX Ст., починаючи з Дж. Мілля і аж до емпіріокритицизму, неопозитивізму і лінгвістичної філософії.

Отже, французький матеріалізм — найвище досягнення матеріалістичної думки XVIII ст. Його значення полягає в розробленні таких загальних філософських основ матеріалізму, як послідовне вирішення питання про відношення мислення до буття і природи, матеріалістичного пояснення природи, матеріалістичного обґрунтування теорії відчуття.

Водночас французький матеріалізм XVIII ст. був обмежений історичними рамками свого часу. Незважаючи на щільний зв'язок з біологією і медициною, він залишився, за теоретичним змістом, механістичним. Не піднявся він і до діалектичного розуміння процесу пізнання. Матеріалістичні уявлення про значення середовища у формуванні людини поєднувалися з ідеалістичним розумінням історії. Поступальний хід історії французькі матеріалісти пов'язували лише з прогресом розуму, освіти і знання, джерела яких залишались для них невідомими. Ці та інші "слабкості" філософських вчень XVIII ст. були в основному усунуті німецькою філософією другої половини XVIII — першої половини XIX ст.