Тема іі.4. Особистість План

1. Співвідношення понять людина – індивід – індивідуальність – особистість

2. Визначення особистості

3. Біологічне і соціальне в особистості

4. Проблема активності особистості:

а) джерело активності;

б) спрямованість особистості;

в) мотиви і мотивація поведінки

5. Структура особистості

6. Самосвідомість особистості

1

Вивчення особистості допомагає окреслити підходи до з’ясування причин поведінки, що мають своїм джерелом взаємозв’язки суспільства і людини. Знання цих питань допомагає розв’язати задачу про те, як сприяти максимальному виявленню можливостей людини, її сил на користь суспільства. В психології можна зустріти терміни: людина, індивід, індивідуальність, особистість, суб’єкт діяльності, які іноді є синонімами, але кожне з цих понять фіксує лише певний аспект у загальній сукупності психічних властивостей. Найширше поняття серед названих – людина. Це жива істота, яка володіє мовленням, свідомістю, здатна створити знаряддя і користуватись ними у спільній праці. Це вид “homo sapiens”, якому відповідає система ознак, що відрізняє людину від інших видів живих істот.

Індивід – це окремий представник виду, якому властиві і загальні, і часткові, і неповторні якості. Загальні якості характеризують всіх людей без винятку, часткові – притаманні окремим групам людей (професійним, віковим, релігійним, національним тощо), неповторні якості унікальні і одиничні, які наявні тільки у певної людини.

Індивідуальність – це сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від інших. Цей термін відображає неповторні риси людини, серед яких є і біологічно визначені особливості організму, і соціально обумовлені риси характеру. Стосовно інших понять індивідуальність становить: 1) сторону особистості, що фіксує її унікальність, цінність для суспільства, її своєрідність; 2) вищий рівень розвитку індивіда, як особистості (Б.Г.Ананьєв).

До особистісних властивостей з усієї різноманітності рис людини, відносять ті, які обумовлюють суспільну поведінку або діяльність. Це, в першу чергу, мотиви і задачі, які людина ставить, риси характеру, що обумовлюють вчинки; здібності, які забезпечують придатність людини до суспільно корисної праці. Слово особистість застосовується до людини лише з певного етапу її розвитку. Ознаки появи особистості: підпорядкування мотивів, вживання висловлення “я сам”, довільна поведінка. З одного боку, індивідуальність – ширше поняття, ніж особистість, бо включає не тільки соціально, але й біологічно обумовлені властивості. А з іншого – вужче, бо охоплює лише неповторні риси, в той час як особистість включає також часткові і загальні суспільно обумовлені властивості людини. Іноді ми можемо назвати людину індивідом, але не особистістю. Наприклад: 1) немовля; 2) при глибоких розумових розладах (ідіотія); 3) відомі факти, коли діти виростали у вовчій зграї. Так, в індійських джунглях знайшли двох дівчат - Амалу і Камалу, приблизно двох і восьми років. Їх поведінка більше нагадувала тваринну, ніж людську. Пересувались вони на чотирьох кінцівках, не вміли розмовляти, відтворювали звуки, схожі на вовчі. Спроби навчити їх суспільним формам поведінки були невдалими. Вони оволоділи приблизно десятьма словами. Коли за ними стежили, пересувались на двох кінцівках, а коли ні – повертались до звичного пересування на чотирьох. Було зафіксовано кілька подібних випадків, сукупність яких назвали “діти Мауглі” або “вовчі діти”.

2

Поняття особистості не є лише психологічним, воно досліджується як у різних галузях психології, так і багатьма науками, такими як філософія, педагогіка, історія тощо. У психології найбільше значення в дослідженнях особистості мають наступні галузі:

• диференційна психологія (вивчає індивідуальні психологічні особливості і відмінності між людьми, темперамент, характер, здібності);

• соціальна (досліджує суспільний статус і ролі особистості, міжособистісні відносини);

• вікова психологія (вивчає розвиток особистості дитини);

• педагогічна психологія (вивчає формування особистості в процесі навчання та виховання).

Існує більше п”ятидесяти визначень особистості. Всі вони підкреслюють суспільну обумовленість природи особистості.

Приклади визначень. Особистість – це:

• суспільний індивід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу (Б.Г.Ананьєв);

• спосіб буття людини у суспільстві, індивідуальна форма існування і розвитку соціальних зв’язків (Л.І.Анциферова);

• система властивостей, яку набуває індивід у предметній діяльності і спілкуванні, що характеризує його з боку включення у суспільні відносини (А.В.Петровський);

• соціальна властивість індивіда (Б.Ф.Ломов);

• особлива якість, яку набуває індивід у суспільстві (О.М.Леонтьєв).

Таким чином, поняття особистості фіксує соціально обумовлені якості людини, що виникають у суспільстві і потрібні для життя в ньому.

3

Вказівка на те, що особистість формується в суспільстві, не означає, що вона прямий результат його умов, що її поведінка цілком визначена соціальними впливами. Перебільшення ролі суспільства у формуванні особистості отримало назву соціологізаторського підходу. Наприклад, англійський філософ Дж. Локк (1632-1704) порівняв новонародженого із чистою дошкою (лат. tabula rasae), на якій суспільство записує все, що завгодно. Однак, зріла особистість вибірково ставиться до зовнішніх впливів, самостійно будує свій образ життя, визначає діяльність, якою займається. Соціально-психологічний образ життя – джерело розвитку особистості. Отже, суспільно-історичні умови епохи лише створюють можливості розвитку, а реалізує їх сама людина. Особистість є не тільки об’єктом впливів суспільства, але й суб”єктом власного розвитку. Вона здатна як отримувати від суспільства, так і робити свій внесок у його розвиток.

З іншого боку, невиправдано перебільшувати роль біологічних факторів розвитку особистості, що характерно для біологізаторського підходу. Неможливо уявити особистість як результат простого дозрівання біологічних задатків, або повну залежність поведінки людини від її біологічних властивостей. Прикладом дозрівання при відсутності виховання є “вовчі діти”. Біологічні властивості створюють лише передумови, необхідні для розвитку особистості. Вплив генотипу на психічний розвиток обумовлений і опосередкований соціально (біологічні потреби особистості мають соціальний спосіб задоволення, вроджена зовнішність змінюється під впливом моди). Висновок: особистість формується в процесі активної взаємодії з оточуючим, в діяльності та спілкуванні.

4

а) Активність особистості відрізняється від активності як загальної характеристики живих істот. Це здатність людини робити суспільно значущі перетворення в світі на основі попереднього досвіду. Вона виявляється в творчості, активній життєвій позиції, відстоюванні своїх поглядів, відповідальності за свої вчинки, самоудосконаленні.

Активність особистості є не менш важливим фактором її розвитку, ніж соціальні умови та біологічні передумови. Джерелом активності особистості в різних напрямах психології називають: 1) вроджені інстинкти, спільні із тваринними предками (фрейдизм); 2) соціальні потреби, які є вродженими, але наявні лише у людини, такі, як почуття неспокою - К.Хорні, соціальне почуття -А.Адлер, потреба у ніжності - Г.Саллівен (неофрейдизм); 3) вроджена потреба в самоактуалізації - А.Маслоу (гуманістична психологія).

Ці погляди об’єднуються твердженням про те, що особистість має природну основу (вроджені потреби), яка виявляється в соціальному середовищі, і цей процес є розвитком особистості. Іншого погляду дотримується ще один напрямок - екзистенціальна психологія, для якого особистість – це самостійна духовна сутність, не обумовлена ні біологічними, ні соціальними причинами, її не вдається пізнати шляхом наукового вивчення, а можна лише осягнути у співпереживанні.

Вітчизняна психологія стверджує суспільно-історичну природу особистості. Виникнення особистості обумовлене тим, що індивід у спільній діяльності з іншими змінює світ і таким чином змінює себе, стаючи особистістю.

Недостатньо лише визначити роль соціального середовища в активності особистості. Необхідно показати, як під час взаємодії особистості і середовища, виникають вихідні причини активності. Джерело активності особистості – її потреби. Різниця з іншими напрямами психології полягає у розумінні сутності особистісних потреб, того, що вони не є вродженими, а виникають і розвиваються в процесі взаємодії людини із соціальним оточенням, в діяльності та спілкуванні.

Б) Потреби особистості дуже різноманітні. Серед них є пріоритетні, які особистість задовольняє в першу чергу, відповідно організовуючи свою активність. Система потреб, певна їх ієрархія з виділенням провідних і підпорядкованих, утворює спрямованість особистості, яка є її центральною характеристикою і розкриває значення внеску особистості в розвиток суспільства. Часто такий внесок оцінюється неоднозначно. Наприклад: ролі Івана Грозного, Богдана Хмельницького, Наполеона в історії дається і позитивна, і негативна оцінка. Види спрямованості вирізняють за: 1) змістом, залежно від того, на яку сферу дійсності орієнтована активність (спортивна, наукова, художня спрямованість тощо); 2) суспільним значенням (позитивна – негативна, соціальна – асоціальна спрямованість).

В) Потреби усвідомлюються людиною як мотиви, що безпосередньо викликають її активність. Мотиви відображають потреби, але не прямо: однаковий мотив , як правило, відображає різні потреби і - навпаки. Потреба в освіті може усвідомлюватись як інтерес до знань, або необхідність отримати професію, або обов”язок. Водночас, останній може характеризувати не тільки потребу в освіті, але й потребу в престижі, в підвищенні соціального статусу. Вирізняють види мотивів за такими ознаками: 1) формою (бажання, обов’язок, інтерес, прагнення, потяг, установка); 2) широтою; 3) конкретним змістом діяльності (мотиви праці, учіння, гри тощо); 4) усвідомленням (усвідомлені, коли людина чітко уявляє зміст своєї потреби, об’єкт, який може її задовільнити; неусвідомлені).

Усвідомлені мотиви. Інтерес – це емоційний прояв пізнавальних потреб. Виявляється у бажанні більше дізнатися про об’єкт інтересу, глибше зрозуміти його. Задоволення інтересу не веде до зникнення потреби, а навпаки – до її посилення, тому його називають ненасичуваним мотивом.

Переконання – система усвідомлених потреб людини, що спонукає її діяти у відповідності зі своїми поглядами, світоглядом, знаннями. Сукупність переконань утворює світогляд людини, формування якого важлива задача навчання і виховання. У загальних рисах світогляд утворюється до кінця шкільного віку.

Основу переконань становлять знання, що мають спонукаючу силу. Часто людина знає про певну норму, але не дотримується її. Тому не кожне знання має переконуючу силу, а лише те, що пов’язане з емоційною сферою, коли особистість схвалює саме таку поведінку.

Прагнення – це мотиви поведінки, у яких виявляється потреба людини в таких умовах існування і розвитку, що безпосередньо відсутні, але можуть бути створені у результаті діяльності.