28 Вересня 1939 р. Був підписаний радянсько-німець­

кий договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленіс­

тю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна біль­

шість території Західної України увійшла в межі СРСР.

Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Ста­

лін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини,

Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські

етнічні території (майже 16 тис. км

2

з 1,2 млн населен­

ня) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був

задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» під­

пис (довжиною 58 сантиметрів) на карті-додатку до текс­

ту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате дого­

вором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом

за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким

воно було і для радянського керівництва, оскільки прин­

ципові моменти процесу «збирання» українських земель

під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянсь­

кій дипломатичній кухні. 23 червня 1940 p., на другий

день після офіційної капітуляції Франції і підписання

перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької

сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питан­

ня не терпить більше зволікань», піднімав він також пи­

тання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була під­

тверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії

про необхідність мирного вирішення питання про повер­

нення Радянському Союзу Бессарабії, а також про пере­

дачу йому Північної Буковини, населеної переважно укра­

їнцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтову­

валася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне

віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з

Радянською Україною. Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення

радянсько-румунського збройного конфлікту вона може

позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і

особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступ­

ку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде

мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте,

я скоро поверну!»), і що Німеччина допоможе не тільки

повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізні­

ше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запев­

няв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати ра­

дянську територію аж до Дніпра».

28 Червня 1940 р. Румунський уряд заявив про свою

згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північ­

ну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР

вирішила включити Північну Буковину і Південну Бес­

сарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колиш­

ньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. ство­

рено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Уста­

новчих Народних зборів Західної України про возз'єд­

нання Західної України з УРСР було затверджене Вер­

ховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопа­

да). Завдяки цьому населення України збільшилося на

8809 Тис. Осіб і на середину 1941 р. Становило 41 657 тис,

а територія розширилася до 565 тис. км

2

. Процес консо­

лідації української нації вступав у завершальний етап.

Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та

характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різ­

ному називають сам факт входження українських земель

до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анек­

сія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне

інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковсь­

кий, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер

акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукра­

їнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а

навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі

слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етніч­

не возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­

шли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпора­

ція, тобто «входження до складу» СРСР. Передування

рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єд­

нання аналогічному рішенню Верховної Ради України під­

тверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та

оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослід­

ників до вирішення принципово важливої проблеми: ускладі якої держави — України чи Радянського Союзу —

фактично опинилися західноукраїнські землі?

Модель суспільно-економічних перетворень у новост-

ворених західних областях України була майже однако­

вою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни,

що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного

боку, експропріація маєтків польських землевласників,

перерозподіл їхньої землі між українськими селянами;

українізація системи народної освіти, державних уста­

нов, судочинства; поліпшення медичного обслуговуван­

ня, особливо на селі; націоналізація промислових підп­

риємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйна­

ція політичної та культурної інфраструктури, створеної

місцевою українською інтелігенцією (перестали функціо­

нувати всі колишні українські партії, а також культурні

установи, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені

Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицер-

ковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»;

масові депортації населення (із Західної України і Захід­

ної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що стано­

вило майже 10% населення).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінсь­

кого режиму в західноукраїнських землях, більшість істо­

риків дійшли висновку, що возз'єднання українців у ме­

жах однієї державної структури вперше за багато століть

було надзвичайно визначною подією, важливим кроком

у розв'язанні українського питання. «Об'єднання всіх

українських етнічних територій мало глибокий психоло­

гічний і культурний вплив на розділених до того часу

українців, — підкреслює канадський історик українсь­

кого походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція

західних українців у радянську систему з їхньою відмін­

ною політичною, культурною та релігійною спадщиною

виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним.

У той час, як західні українці піддавалися систематич­

ній комунізації, східні, або радянські українці відкрива­

ли ідеали й цінності своїх західних співвітчизників»1

.

Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького

«шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня