4.Назвати джерела вивчення та ысторыографію історії України

_{Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної науки. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня. До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав, а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія УРСР розглядалася лише в контексті історії СРСР. Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності.}

_{Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію. Їх можна поділити на такі типи: – писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади, спогади очевидців подій, архівні документи тощо; – археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;  – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу; – етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв; – фото, кінодокументи, електронні носії інформації тощо. Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.ъ}

5.Охарактеризувати внутрішню і зовнішню політику Данила Галицького.

_{Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів. Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).}

_{Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського – заступника князя в справах війська, суду, “печатника” – охоронця державної печатки, канцлера, міністра закордонних справ. Данило вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади. Данило Галицький об’єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.}

_{Данило проводив активну зовнішню політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст.}

_{Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-татарській загрозі.}

_{У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства.}

_{6.Охарактеризувати положення та розселення слов’янський народів на землях сучасного України.}

_{Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. є. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група. 7.Охарактеризувати становище України у складі Великого князівства Литовського.}

_{У другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Землі Білорусії та частково України й Росії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі дослідники називають також Литовсько-Руською державою. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, "старини не рушила, а новини не вводила". Все це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.}

_{Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Крєвська унія Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, періодові поступового витіснення руських впливів польськими.}

_{Протягом XIV — першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних і соціально-економічних змін. Поступово ця держава втрачала ті риси, що були притаманні їй спочатку, і з Литовсько-Руської вона перетворилась на Польсько-Литовську.}