3. Психологія виховання як розділ педагогічної психології. Психо-педагогічні засади гуманізації освіти.

Відомий вітчизняний педагог В.О. Сухомлинський писав: «Все, що ми називаємо вихованням – є велика творчість повторення себе в людині».

Проблема психології виховання досліджувалась С.Л. Рубінштейном, Б.Г. Ананьєвим, Л.І. Божович, О.М. Леонтьєвим, О.В. Запорожцем, О.О. Бодальовим, А.В. Петровським та ін.

Психологія виховання виявляє психологічну сутність виховання, вивчає, що відбувається з психікою дитини в процесі виховання, що являють собою психологічні механізми взаємодії вихователя і вихованців, як змінюється ефект виховних впливів в залежності від різних індивідуально-психологічних особливостей дитини.

В структурі особистості ми можемо визначити центр, навколо якого групуються всі інші риси і особливості. На думку Л.І. Божович таким центром виступають мотиви. Система домінуючих мотивів – це спрямованість особистості. Виділяють три види спрямованості: особистісна (престижна, егоїстична),колективістська (суспільна, альтруїстична), ділова (інтерес до праці, до справи, до пізнання дійсності).

Особистісна спрямованість створюється завдяки переважаючим мотивам особистісного благополуччя, самоствердження, особистого спокою.

Колективістська спрямованість пов’язана з тим, що вчинки людини спонукаються інтересами і потребами групи, суспільства.

Ділова спрямованість викликається мотивами, які породжуються самою діяльністю, інтересом до істини, до пізнання.

Специфіка виховання особистості полягає в тому, що, по-перше, це довготривалий процес, по-друге, це багатофакторний процес (сім’я, школа, громадськість, засоби масової інформації тощо), по-третє, результати виховання не дуже помітні для зовнішнього спостерігача.

Умовами формування особистості є вплив на емоційну сферу, розвиток психіки в діяльності, активність і самостійність учнів, заохочення і покарання.

При виборі методів виховного впливу слід враховувати вікові особливості дітей, можливості виникнення смислових бар’єрів, самооцінку і рівень домагань тощо.

Перед вихователями стоїть завдання «проектування» особистості в процесі виховання. Тут слід враховувати ряд позицій вітчизняної психології стосовно цього важливого питання. Мова йде про те, що вихователь у так званий «проект» особистості повинен «закласти» типологічні особливості (характер, темперамент, здібності), спрямованість як систему домінуючих мотивів, самооцінку і рівень домагань, емоційну сферу, провідні типи діяльності на відомих вікових етапах (вікова періодизація Д.Б. Ельконіна) та ін. При цьому слід враховувати певні критерії об’єктивності і ефективності виховного процесу.

Виділяють в критеріях об’єктивності виховного процесу критерії факту, ставлення, часу. В критеріях ефективності виховання – впорядкованість життєдіяльності школи, класу, емоційність життя учнів в школі, класі, творчу співдружність вчителів (вихователів) і учнів, самопочуття дитини в школі («соціальна захищеність»), підготовленість випускників школи до життя.

Важливою проблемою для сучасної школи є проблема перевиховання, хоча основною проблемою була і залишається проблема виховання.

Але існує проблема важковиховуваних дітей (або дітей з асоціальною поведінкою). Спеціалісти в цій галузі виділяють декілька груп важковиховуваних дітей:

1. Емоційно нестійкі. Їх ніяка діяльність не може довго втримати, вони легко піддаються негативному впливу, легко навіювані.

2. Афективні, збудливі – бурхливо реагують на окремі факти, події, людей.

3. Недовірливі, скриті, образливі.

4. Недисципліновані, грубі.

5. З комплексом неповноцінності.

6. Ліниві.

7. Брехливі.

Перевиховання таких дітей передбачає не тільки зруйнування старого стереотипу, але заміну його новим, створення умов для формування досвіду позитивних відносин, включення учня в нові стосунки в групі, класі.

Психолог при роботі по перевихованню учнів повинен створити таку ситуацію, щоб учень був впевнений, що йому хочуть допомогти. Тоді він довірить свої «таємниці» цій людині, щоб одержати підтримку і пораду.

Вищою формою самоуправління дитини виступає самовиховання. Воно – важлива рушійна сила розвитку психіки, новий етап взаємодії «дитина – зовнішній світ».

Засобами самовиховання виступають самозобов’язання, самоконтроль, самоаналіз, самооцінка. Потім – оцінка оточуючими людьми конкретної дитини. Велике значення для самовиховання має також зразок (взірець), який учень бачить у своєму вихователі.

Таким чином, сутність самовиховання полягає в усвідомленій самозміні своєї поведінки, в усвідомленому формуванні у себе позитивних рис особистості.

Інші проблеми психології виховання студенти повинні самостійно опрацювати за відповідними посібниками і підручниками з педагогіки і з педагогічної психології.

психолого-педагогічні засади гуманізації

Значний інтерес становлять дослідження проблеми гуманізації навчального процесу А.Андреасян, С.Болтівець, В.Галузинського, Б.Кобзаря, Л.Нестеренко, Т.Шатохіної. Усі дослідники підкреслюють, що саме молодший шкільний вік дитини є найбільш сприятливий для здійснення різних впливів, грунтом для гуманістичного навчання та відносин. Вчителі не мають достатньо розробленої методики організації навчальної роботи в сучасній школі, яка б сприяла розвитку гуманного ставлення у дитячому колективі.

Слід відзначити, що проблема гуманізації шкільної роботи давно вже хвилює вчених-практиків: Ш.Амонашвілі, І.Глассер, С.Френе та інших.

Виступаючи на підтримку створення дійсно нової системи навчання, С.Френе різко критикував шкільну методику. Негативною ознакою її є неспроможність врахувати радикальні зміни, що відбуваються в суспільстві. Школа повинна не тільки формувати знання, навички, уміння у дітей, а й допомогти зберегти душевну рівновагу, необхідну для подолання страху перед майбутнім життям. Головну проблему школи Френе вбачав у незмозі задовільнити індивідуальні потреби школяра.

Причину збіднення ідеалів і поведінки учнів різного віку, негативного ставлення до навчання він пов'язує з недооцінкою індивідуальності дитини та ігноруванням її інтересів, можливостей і ціннісних орієнтирів. Він зазначає, що шкільні підручники, програми, плани ніколи не враховували ні різноманітних можливостей, ні смаків малечі. Така шкільна система неодмінно призводила до збіднення інтелектуальної поживи учнів, до повного нехтування індивідуальними нахилами дітей. В результаті діти втрачають інтерес до освіти, культури, які стають для них тяжкими, неприємними, безплідними обов'язками, замість того, щоб збагачувати їх і розвивати.

Грузинський психолог і педагог Ш.Амонашвілі проблему гуманізації шкільної роботи пов'язує зі змінами характеру педагогічного процесу. Критикуючи стан шкільної практики, він вважає, що в ході навчально-виховного процесу неможливо здійснити всебічний і гармонійний розвиток особистості школяра.

На думку Амонашвілі, результативність гуманного педагогічного процесу визначається наступним:

І наскільки цей процес на всіх етапах, в кожну хвилину в цілому охоплює дитину, наскільки він стає для неї смислом життя;

❖ яку людську культуру, в якому обсязі і як глибоко засвоює дитина в цьому процесі;

❖ які стосунки складаються в дитини з вчителем, з товаришами, з людьми;

❖ наскільки педагогічний процес сприяє дитині в її розвитку і самоствердженні.

Американський психолог І.Глассер розглядав школу, як звичайний "полігон" становлення особистостей майбутніх громадян. Педагогічний процес, на його думку, повинен стати психологічним атрибутом особистості, "місцем, де діти можуть проявити себе, висловлювати свою думку, що базується на їхньому досвіді і спостереженнях". Гуманізація навчання має бути спрямована на бережливе ставлення до особистості, бажання педагогів

попри всі складності не порушити її індивідуальних особливостей, зберегти їх і розвивати.

До завдань та функцій школи, освіти Глассер підходить з точки зору інтересів особистості. Він активно виступає за поліпшення "екології школи" з тим, щоб школярі не почували себе "зайвими людьми" в ній, не виступали інертною масою, байдужою до навчання. Школа, на його думку, повинна створити умови для самоствердження і самовираження особистості кожної дитини.