Вище професійне училище

Національного Авіаційного Університету

Реферат

«Українська російськомовна поезія»

Виконав

Учень 41 групи

Кірійчук Михайло Сергійович

Київ – 2013

На початку XXI ст. в українському літературознавстві ро­сійськомовні художні твори, написані українцями впродовж XVIII-XX ст., тільки-но починають досліджуватися в контек­сті розвитку національного письменства. Проте проблема пере­гляду й переоцінки художньої спадщини іншомовних літера- торів-українців є однією з найактуальніших, тому що суспіль­ Сучасна українська література в силу різних обставин, а передовсім через не розробленість механізмів ідентифікації іншомовної творчості наших співвіт­чизників, ще не схильне сприймати російськомовну художню спадщину І. Богдановича, М. Ушакова, Л. Кисельова, JI. Вишеслвського, Б. Чичибабіна, Г. Винського, В. Наріжного, О. Сомова, М. Маркевича, А. Погорільського, М. Гоголя та інших у контек­сті українського письменства.

Доцільність опрацювання російськомовної прози М. Ушакова, JI. Кисельова, JI. Вишенського, Б. Чичибабіна в річищі розвитку української літератури обумовлюється тим, що в ній знайшли своє втілення й осмислення національні історія, міфологія, усна народна творчість, етнографія, література, тобто народний дух, світогляд, мораль, які вони трансформували та презентували в іноземному культурному просторі. Виправданість вивчення художнього доробку літераторів у системі національного пись­менства виправдовується ще й тим, що вони, як свідчать твори, листи, спогади рідних, друзів, були свідомими свого українського походження.

Життя і творчість Леоніда Вишеславського

Народився 18 березня 1914 року в Миколаєві, у родині Вишеславського Миколи Дмитровича (1888–1979), інженера, та Платонової Клеопатри Харлампіївни (1892–1939), доньки священика. Дитинство провів у родині дідуся з боку матері, протоієрея Харлампія Платонова. Богословське середовище, яке оточувало майбутнього поета, а також та сума знань, яку передавали близькі родичі, обізнані у різних галузях знань і мистецтві, мали значний вплив на його світогляд. Після розлучення батьків у 1922 році вітчимом Леоніда став двоюрідний брат матері Леонід Гаврилович Платонов (1887 −1957), біолог, який перевіз родину до Харкова. У роки громадянської війни вони перебували у селі Павлівка (на Слобожанщині), де молодий Вишеславський (по-сімейному Люсік) пішов до школи, а його дідусь отець Харлампій там правив службу у церкві. В одинадцять років поет написав перший вірш — «Природа» під враженням перебування влітку на Карадагській біостанції (Крим, Біостанція), де працював вітчим. На той час біостанція була справжнім центром світу науки, де Л.Вишеславський познайомився з геологами, біологами, астрономами, фізиками, чому згодом присвятив вірш «Мамин Крим». До Харкова часто приїздив мамин брат Павло Платонов, головний архітектор Москви, що тоді будував «ВДНХ». Його дружина — письменниця Цюрупа перша звернула увагу на його вірші і навчила техніці віршотворення.

1930 року Л. Вишеславський закінчив школу і пішов працювати на ХЕМЗ (Харківський Електро- механічний завод), далі вчився на робфаці при Електротехтічному інституті. Водночас все більше захоплювався поезією, заприятелював з молодим поетом В. Луговським, займався у художній школі, відвідував літературну студію ім. Елана Блакитного, слухав усі виступи поетів-футуристів. Особливо шанував Маяковського, а його смерть пережив як особисте горе(багато років потому написав про нього літературознавчі дослідження, видані книгами). В студії «Ударников, призванных к литературе» його наставниками були: Микола Бажан, Леонід Первомайський, Володимир Сосюра, Павло Тичина Микола Асєєв, Семен Кірсанов, Ілля Сельвінський, Йосип Уткін. Товаришував з Миколою Зеровим і Григорієм Пєтниковим. Познайомився з Леонідом Пастернаком і Максиміліаном Волошиним, у яких брав декілька уроків малюваня. Перші вірші надрукував у 1931 у харківському журналі «Красное слово» та у московському журналі «Молодая гвардия», у Москві познайомився із Всеволодом Івановим. Через рік, у 1932, вперше виступив перед аудиторією на поетичному вечері ударників, покликаних до літератури.

1933 — закінчив робфак і вступив до Харківського електротехнічного інституту, а потім перейшов на біологічний факультет Харківського університету. Під час студентської практики у колгоспі, побачивши напівмертвих від голоду селян був вражений, і написав вірша «Где-то на Украине…» про трагедію голодомору (через заборону цієї теми надрукував у 1968 у книзі «Садовник»). У наступні роки Л. Вишеславський нерідко звертався до цієї теми у своїх спогадах і творах.

У 1935 перевівся на філологічний факультет Харківського університету. Після зміни столиці Української республіки з Харкова на Київ, частина університету, а саме філологічний факультет, перевели до Києва. Там поет закохався у однокурсницю. Тож у 1936 він одружився з Агнесою Костянтинівною Балтага (1905–1991), з якою вони прожили у любові й злагоді все життя. Своїй обраниці, яка через три роки народила доньку Ірину, поет присвятив чимало натхненних рядків своєї любовної лірики.

У 1937 під час терору, за доносом сусідки по кімнаті гуртожитку, Агнесу почали переслідувати. Їй інкрімінували те, що вона читала книги французькою та німецькою мовами (чи не шпигунка?). Почалась типова для тих років процедура, яка передбачала арешт і ГУЛАГ. Заступаючись за дружину, Леонід лише наражався на небезпеку, але мужньо чекав на найгірше. Лише дивом, на цей момент було знято з посади Єжова як «ворога народу». Всі незавершені переслідування було анульовано і Агнесу Балтага поновили в університеті. Терор, приниження та відчуття небезпеки гнітили, і поет шукав духовного порятунку в красі природи й коханні. Перебуваючи на Азовському морі поблизу Мелітополя (на батьківщині дружини) він написав чудові вірші «Огни Геническа» та «Лядумег».

Незабаром Л. Вишеславський, за рекомендацією письменникаО. Копиленко, отримав від Спілки письменників кімнату в київському будинку «РОЛІТ» (абревіатура від скорочення слів РОбітники ЛІТератури), на стіні якого поетові було встановлено після його смерті меморіальну дошку.

Перша збірка поезій Леоніда Вишеславського «вийшла в Києві в 1938 році. Поезії Вишеславського схвально оцінили такі відомі літератори, як Павло Тичина та Корній Чуковський.

У 1941 пішов добровольцем на фронт у складі групи письменників під керівництвом М. Бажана, отримав призначення до редакції газети дев'ятої армії «Защитник Родины». На фронті познайомився і співробітничав з поетом Михайлом Свєтловим. У 1942 Л. Вишеславський працював у газетах «Чкаловец» та «Советский патриот». Був тяжко поранений і через ускладнення потребував на довге лікування. Повернувся до лав військових кореспондентів навесні 1943 до газети першої гвардійської армії першого Українського фронту «За нашу победу». 1945 - у складі першої гвардійської армії Л. М. Вишеславський пройшов дорогами України, Польщі, Німеччини і закінчив війну у Чехословаччині в Судетах. Був нагороджений багатьма орденами та медалями, отримав звання капітана гвардії. 1946 — Працював у газеті «За нашу Победу», яку перевели в Київ, надрукував книгу віршів «Чайка».

Після демобілізації у 1947 Л. М. Вишеславський викладав теорію літератури у Київському педагогічному інституті Київського університету. Видав збірку оповідань українською мовою.

З 1948 Л. М. Вишеславський став на довгі роки головним редактором журналу «Советская Украина». За його ініціативою журнал було перейменовано у 1963 на «Радуга», в якому він працював на різних посадах та співробітничав до 2002 року.

У 1950-х роках Л. М. Вишеславський з поетичними виступами багато подорожував: до Москви, Азербайджау та Грузії, по містах України. Відвідав разом із дружиною Агнесою Фінляндію і Польщу. Відвідав у складі групи київських письменників Європу, міста Франції, Голландії, Італії, Греції, Болгарії, Турції(разом з дружиною і донькою), Багато фотографував. Ця подорож була незвичною для тих років. За поведінкою письменників за кордоном слідкувало КДБ, а Леонід часто відхилявся від наміченої згори програми. Всі несподівані «помилки» він легко переводив на жарти. Виступав з поетом Максимом Рильським на Станіславщині, Дрогобиччині, Тернопільщині, Чернівеччині. З донькою, художницею Іриною, перебував на Алтаї, де вона малювала, а поет виступав перед аудиторією Барнаулу, Бійська, та інших.

У 1960-х роках Л. М. Вишеславський активно виступав, друкував книги, познайомився з Давидом Бурлюком. Політ у космос Юрія Гагаріна сприйняв особливо радісно. Для нього це була перемога найсміливіших мрій юності і всього людства. Леонід був впевнений, що між творчістю і польотами у космос існує прямий зв'язок. Він відгукнувся на знаменну подію низкою поетичних збірок, до однієї з яких написав передмову сам космонавт Гагарін.

Обурився з приводу переслідування з боку керівництва СРСР улюбленого поета Бориса Пастернака і особисто підтримав його, приїхавши до Москви.

З кінця 1960-х у свої подорожі починав брати онука Гліба, який народився у 1962 і якому він змалку розповідав про природу, читав напам'ять твори улюблених поетів, присвячував нові вірші. Коли онук виріс, він, як і донька, став професійним художником. Поетові було приємно, що деякі збірки його поезій ілюстрували саме найбільші його однодумці — донька і онук.

У подальших десятиліттях Л. М. Вишеславський також вів активне творче життя і спілкування із видатними сучасниками. У Ленінграді брав участь у святкування ювілею Всеволода Рождєственського. У Москві виступав на телебаченні і радіо на декаді Української літератури разом із П. Загребельним, М. Стельмахом, І. Драчем та іншими. Подорожував з онуком Глібом до Вірменії, захоплювався фотографією. Познайомився в Криму з богословом, протоієреєм Олександром Менєм, з яким сім'я підтримувала зв'язки до його смерті.]], та багато разів відвідував його у церкві в м. Пушкіно, про яку співав Галич «Где с куполом синим может сравниться лишь небо». Підтримував з ним зв'язки до його смерті. Приятелював та творчо контактував із сім'єю поета Арсенія Тарковського, з Львом Озеровим, Антокольським, сім'ями Чуковських, Пастернаків, Дейчів. Багато разів влаштовував творчі зустрічі в Центральному будинку літераторів, Музеї Маяковського, Політехнічному музеї, Бібліотеці іноземної літератури, Музеї космонавтики (Москва), а також в Зоряному містечку, в обсерваторіях Києва та Крима.

У березні 1991 тяжко пережив смерть дружини Агнеси Костянтинівни Балтага. В грудні цього ж року схвально привітав зміни у суспільстві — Референдум, що підтвердив незалежність України. Від нього часто можна було почути: «Рух — це життя». Особливо він цінував можливість вільних виступів без обмежень цензури, появу нових періодичних видань, гострих публікацій. Його окрилило відчуття свободи та відкритості кордонів. Разом з тим він з сумом відмічав зубожіння людей, збільшення нужденних, різке розшарування суспільства. Л. Вишеславський вітав незалежність, відродження традицій, зміцнення коренів української культури, одним з яких є мова. Разом з тим вважав, що унікальним багатством України є культурна багатоукладність, взаємозбагачення української, російської та інших культур, що й доводив прикладом своєї творчості. Так, у вірші присвяченому М.Плав'юку (останньому президенту УНР в екзилі), з яким автора пов'язували дружні стосунки, поет писав:

У селі слобожанськім, на волі, де життя мого ранній причал, в дивно-рубленій, пам'ятній школі я Тарасову мову вивчав. Пощастило мені, Україно, у надіями сповнений час захопити, бодай на хвилину, твій — двадцятих років — ренесанс. Тільки все було знищено знову, все невдовзі зійшло нанівець, та Йогансена і Хвильового я для себе обрав за взірець. Як хотілося справжнього слова! Як ми після пекельних боїв ту нев'янучу слухали мову, що лунала, як ангельський спів! Україна, де сонце і морок, де жита від села до села, кров'ю, працею, голодомором, і дитинства чаруючим колом, наче Всесвіт, крізь мене пройшла. Хуртовим, скаженіючим злетом йшов за роком розбурханий рік… Називавсь я радянським поетом, називавсь я російським поетом, та назвавсь українським навік! (1998 р.)

У 1990-2000-х роках Л. Вишеславський вів літературну студію «Зеркальная гостинная» в Києві, та як і в попередні десятиріччя, підтримував молодих поетів.

До останнього року життя Л.Вишеславський був у вирі громадських і літературних подій, виступав на поетичних вечорах, друкував нові твори. 18 грудня 2002 року відсвяткував із колегами 75-річчя журналу «Радуга». 20 грудня о 21 годині вийшов із залу після урочистого засідання Миколаївського земляцтва, але не дійшов додому. Його було знайдено на околиці Києва, з травмами, без свідомості. 26 грудня 2002 року вночі, у реанімації, о першій годині двадцять сім хвилин серце поета зупинилось. Він не прийшов до свідомості, і обставини трагедії залишилися таємницею.

Могила Леоніда Вишеславського

Похований Л. М. Вишеславський в Києві на Байковому кладовищі.