1. Агропромисловий комплекс, структура та значення.

Агропромисло́вий ко́мплекс — складова частина економіки, що поєднує в собі виробництво сільськогосподарської продукції, її сільськогосподарську переробку, матеріально-технічне обслуговування села.

Об’єднує галузі, що виготовляють засоби виробництва та обслуговування комплексу, а також галузі зі збереження, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції.

В АПК входять три великі сфери галузей.

Перша сфера АПК – тракторне і сільськогосподарське машинобудування; машинобудування для харчової промисловості; агрохімія (виробництво мінеральних добрив і мікробіологічна промисловість); комбікормова промисловість; система матеріально-технічного обслуговування сільського господарства; меліоративне і сільське будівництво.

Друга сфера – рослинництво, тваринництво, рибальство.

Третя сфера АПК – харчова промисловість; холодильне, складське, спеціалізоване транспортне господарство; торговельні й інші підприємства й організації, що займаються доведенням кінцевого продукту до споживача, включаючи оптові ринки, роздрібну торгівлю і суспільне харчування. До кожної сфери варто також віднести відповідні галузі науки і підготовку кадрів.

Агропромисловий комплекс – важлива складова частина народного господарства. Завдання АПК – забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість – сировиною. Це можливо за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до складу АПК.

3 сутність спеціалізації та методика розрахунку.

Серед галузей господарської діяльності, що формують комплекс економічного району, головна роль належить галузям спеціалізації. Ці галузі визначають господарський напрямок району і основні риси територіальних відмінностей між районами. Щодо визначення спеціалізації господарства районних комплексів серед науковців існує декілька точок зору. Більшість вчених вважає, що спеціалізацію економічних районів найповніше характеризують показниками територіального зосередження або локалізації виробництва в їх межах Друга точка зору вчених зводиться до переконання, що спеціалізація території визначається показниками обсягу міжрайонного обміну продукцією. Невдалими були спроби об'єднати показники територіального зосередження виробництва з показниками міжрайонного товарообміну і знайти усереднений синтетичний показник.

Зважаючи на наведене вище, вивчення спеціалізації економічних районів є одним із головних завдань наукового аналізу їх господарсько-виробничих комплексів. Основою спеціалізації господарської діяльності району виступає об'єктивний процес територіального поділу праці, який проявляється в закріпленні певних галузей виробництва за територіями. Територіальні відмінності у виробництві, які склалися між районами на основі врахування природних умов і ресурсів, соціально-економічних факторів, істотно впливають на виробничу спеціалізацію галузей. Враховуючи позитивні і негативні сторони у виробничій діяльності в районах, є можливості виявити найбільш ефективні напрями територіальної спеціалізації, яка формується у тісному зв'язку з принципами розміщення продуктивних сил на певних етапах розвитку їх територіальної організації.

Практика доводить, що процес територіального поділу праці і спеціалізації економічних районів необхідно чітко розмежувати на поняття: "територіальна спеціалізація" і "внутрігалузева спеціалізація." Ці два поняття виступають як самостійні процеси суспільного поділу праці.

Територіальна спеціалізація перш за все вказує на виробничий напрямок господарської діяльності різних економічних районів країни. Виробничий напрямок кожного з економічних районів формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, що впливають на розміщення окремих галузей.

Внутрігалузева спеціалізація пов'язана з деталізацією виробничого процесу (виділення самостійних виробництв всередині галузі, підвищення рівня детальної і технологічної спеціалізації виробництва), що створює певний економічний ефект у розвитку самої галузі.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва в районі використовують такі показники:

коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва в районі;

коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення; ж коефіцієнт міжрайонної товарності продукції даної галузі Коефіцієнт рівня районної спеціалізації галузі являє собою співвідношення питомої ваги галузі у певному районі до питомої ваги тієї ж галузі в країні. Він визначається за формулою:

де: К рс - коефіцієнт рівня районної спеціалізації;

В ПВГР, - питома вага галузі району у виробництві продукції; В ПВГК - питома вага галузі країни у виробництві цієї ж продукції

Таким же чином визначають коефіцієнт міжрайонної товарної продукції даної галузі.

Ефективній спеціалізації сприяє кооперація, яка органічно пов'язана з розвитком спеціалізації виробництва. Головна умова кооперування - широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно виокремлених виробництв. Залежно від виду спеціалізації розрізняють предметне, подетальне і технологічне кооперування. Воно, як і спеціалізація, сприяє поліпшенню використання потужностей і виробничого персоналу на одних підприємствах і ліквідації проблем на інших.

Найбільш широке кооперування представлене в легкій, харчовій, деревообробній промисловості, машинобудуванні. Рівень кооперації визначається такими показниками:

часткою комплектуючих і напівфабрикатів, одержаних за кооперативними поставками в загальному обсязі продукції, що виготовляється в районі;

кількістю підприємств, що кооперуються з певними підприємствами інших районів;

загальним обсягом, вартістю і середнім радіусам перевезень деталей вузлів, напівфабрикатів, що отримуються в порядку кооперації.

Одним із показників економічної ефективності спеціалізації (кооперування) є умовна річна економія (Еип), яку визначають за формулою:

де: Сг С2 - певна собівартість продукції до і після спеціалізації і кооперування;

Тг Т, - транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу до і після спеціалізації і кооперування;

# - річний обсяг продукції після спеціалізації в натуральних одиницях.

Коефіцієнт міжрайонної товарності характеризує перш за все роль будь-якої галузі у міжрайонному товарообміні. Тому цей показник доцільно використовувати для оцінки значення різних галузей у розвитку міжрайонних і міждержавних виробничо-територіальних зв'язків. Виробничу спеціалізацію районів можна виявити лише на основі аналізу складу і структури випуску продукції окремими галузями, оскільки їх роль у виробництві є визначальною у процесі формування напрямів розвитку господарства відповідних територій. Що стосується внутрірайонного товарообміну, то він лише частково характеризує спеціалізацію господарського комплексу і може використовуватись як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації районів.

У підручниках і навчальних посібниках існують поняття "міжрайонний обмін" і "міжрайонний поділ праці". Ці поняття не є ідентичними. Обмін безпосередньо пов'язаний з виробництвом товарів, він має винятково важливе значення для встановлення зв'язків між різними районами. Саме тому важлива роль виробництва, а не обміну, має бути визначальною для зарахування окремих галузей до групи виробничої спеціалізації. За допомогою різних показників практика і досвід аналізу спеціалізації економічних районів дає можливість зробити певні висновки про те, що оцінювати цей процес доцільно на основі таких критеріїв:

роль галузі району у міжрайонному поділі праці;

товарність продукції і її роль у міжрайонному і внутрірайонному споживанні;

роль галузі у виробництві даної продукції в районі.

Оптимальний варіант спеціалізації економічних районів має досягатися за рахунок її ефективності, тобто мінімізації приведених витрат з врахуванням транспортних витрат:

де Вприв - приведені витрати і-го виробництва; С - повна собівартість і-го виробництва;

Т. - транспортні витрати з доставки одиниці продукції споживачу і-го виробництва;

К. - обсяг витрат (капіталовкладень) на проведення спеціалізації;

Е - нормативний коефіцієнт окупності капітальних вкладень. Як бачимо, економічна ефективність спеціалізації регіонів оцінюється за певними критеріями. Головним має бути критерій економії сукупної суспільної праці і максимального підвищення її продуктивності. Річний економічний ефект (Е іч) від впровадження спеціалізації за вибраним варіантом обчислюється за такою формулою:

де: В ,В2- приведені витрати за порівнювальними варіантами; N - фактичний річний обсяг випуску продукції в натуральних одиницях після проведення спеціалізації.

Строк окупності витрат визначається за формулою:

де К- обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації; Ф - вартість основних фондів, які вивільняються після проведення спеціалізації, що можуть бути реалізовані.

Як видно із наведеного, основними показниками є економія капіталовкладень, скорочення строків окупності і будівництва. В процесі аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації районів використовують систему додаткових показників, до яких належать:

собівартість виробленої продукції;

питомі капіталовкладення на одиницю приросту продукції;

використання наявних трудових ресурсів і ступінь зайнятості працездатного населення;

транспортні витрати на доставку продукції в райони її споживання (використання).

При проведенні регіональних досліджень користуються порівняльними ознаками ефективності виробництва. Таким чином, характеризуючи економічний стан окремих районів України можна встановити, що собівартість окремих видів продукції в економічних районах є досить різною. Це, зокрема, спостерігається у видобутку палива, виробництві електроенергії, видобутку хімічної сировини, виробництві сільськогосподарської сировини і продукції тощо.

Порівнюючи собівартість (витрати) виробництва продукції в економічних районах з середніми витратами в країні, можна визначити порівняльну ефективність спеціалізації окремих економічних районів за так званим індексним методом. Це співвідношення витрат (або прибутку) виробництва на одиницю продукції в економічному районі до того ж показника в країні:

де і- індекс (показник) ефективності спеціалізованого економічного району;

Вр - витрати виробництва на одиницю продукції в спеціалізованому районі;

Вк - витрати виробництва на одиницю продукції в країні Цей індекс характеризує, на скільки середньорайонні затрати (або одержаний ефект) на одиницю виробленої продукції більші або менші, ніж в середньому по країні.

А. Пробст (1965 р.) для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району запропонував таку формулу:

де П2 і Т2 - відповідно собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого району;

П. і Т. - собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району

При цьому Ц+Т^І^, тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району будуть менші порівняно з собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.

Таким чином, ефективність спеціалізації буде найвища у тих підприємств, які знаходяться найближче до центрів виробництва продукції. Якщо собівартість продукції спеціалізованого і неспеціалізованого районів є рівною, то ефективність виробничої спеціалізації знижується до нуля. Однак тут потрібно урахувати інші фактори (наявність територіально-технічної бази, трудових ресурсів, якісні показники тощо), які позитивно впливають на виробництво тієї чи іншої продукції. Для визначення ефективності спеціалізації всього виробничого комплексу району необхідно узагальнити результати економії кожної спеціалізованої галузі. На основі отриманих даних можна визначити напрями спеціалізації кожного економічного району з окремих галузей виробництва продукції.

Важливе значення набуває вартість перевезення продукції до споживача. Якщо продукція об'ємна, вона має свої межі доцільності і вартості перевезення. Наприклад, стінові будівельні матеріали (цегла, блоки) при перевезенні на далекі віддалі. Вартість їх перевезення може бути вищою за собівартість, тому розраховуються витрати на перевезення і визначається межа доцільності таких перевезень.

Визначення зон перевезення продукції необхідне для оптимального розвитку спеціалізації районів і міжрайонного обміну товарами. При стратегічному плануванні розвитку виробничих районних комплексів мають враховуватися обсяги перспектив виробництва продукції і обсяги можливого вивозу товарів окремих галузей. При цьому треба дотримуватись принципу оптимального розвитку і гармонійного поєднання виробництва всіх наявних галузей в економічному районі. Якщо спеціалізація районів переходить за раціональні її межі, вона може виявитися збитковою як для економічного району, так і для народного господарства країни.

У ринкових умовах господарювання, в процесі подальшої приватизації промислово-виробничих об'єктів, важливо визначити довгострокову перспективу як забезпечення виробництва власною сировинною базою, так і можливості реалізації продукції споживачам. Це об'єктивний процес, який пов'язаний з динамічним розвитком продуктивних сил, особливо з освоєнням нових видів товарів, розвитком та розширенням сировинної бази, яка є в економічному районі.

Спеціалізація районів посилює роль територіального поділу праці, передбачає подальший розвиток міжрайонних економічних зв'язків, оскільки кожний економічний район є органічною часткою всього народногосподарського комплексу країни і виконує певні виробничі функції. Ефективність міжрайонних виробничих зв'язків великою мірою залежить від правильного напрямку спеціалізації районів і наукового обґрунтування планування обсягів міжрайонного обміну товарами. Ліквідація нераціональних перевезень, зустрічних товаро-вантажних потоків, а також раціональне комплексне розміщення виробництв в економічних районах є головним завданням науковців і практиків, які займаються цими питаннями

4. Ресурсний потенціал сільськогосподарського виробництва.

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства Українипредставлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві. Протягом останніх десятиліть розвиток цієї галузі відбувався саме на основі максимального залучення до виробництва земельних угідь.

Сприятливий клімат і родючі землі — основа продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що біокліма-тичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов'язане з веденням сільського господарства в трьох природно-кліматичних зонах, Що певною мірою пом'якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які нерідко трапляються в нашій країні.

На початок 2002 р. площа сільськогосподарських угідь становила 40,8 млн га, у тому числі 32,5 млн га ріллі. Впродовж останніх п'яти років

Таблиця 7.2. Площа сільськогосподарських угідь і ріллі на душу населення України, га

Площа	Роки
	1960	1980	1990	1995	2000	2002
Сільськогосподарських угідь	1,01	0,85	0,81	0,81	0,84	0,87
Ріллі	0,80	0,69	0,65	0,65	0,66	0,67

площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 178 тис. га (ріллі — на 285 тис. га), переважно з переведенням у категорію несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та завдяки здійсненню землеохоронних заходів. Частково землі відводилися різним землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці вилучення зумовили деяке зниження освоєності земельного фонду і сільськогосподарських угідь.

У сільському господарстві України використовується 16 507,8 тис. га дефляційно небезпечних орних земель, з них 7223 тис. га середньо і 293 тис. га сильно дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. га еродованої ріллі. Водна ерозія має місце на площі 10 583 тис. га ріллі, з якої 2238 тис. га середньо- і 477 тис. га сильнозмиті орні землі. Очевидно, що не тільки з екологічних, а й з економічних міркувань орні землі, що піддаються деструктивному впливу природного і господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя (сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та екологічного оздоровлення довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливіших показників, що характеризують наявність придатних для ведення сільського господарства земель, є землезабезпеченість (площа продуктивних земель у розрахунку на душу населення). Впродовж 35 років у зв'язку зі збільшенням чисельності населення і зменшенням площі угідь землезабезпеченість в Україні знижувалась (табл. 7.2).

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні — 0,87, площа ріллі в Європі та світі становить 0,24 га на душу населення. Отже, Україна належить до найбільш землезабезпечених країн світу. Однак продуктивні землі слід використовувати ефективно та оберігати від розбазарювання і шкідливих впливів, що руйнують ґрунти і знижують їхню родючість, оскільки у багатьох випадках втрачені для використання в аграрному виробництві площі не відновлюються, а відтворення корисних властивостей ґрунтів потребує великих витрат.

Значні площі продуктивних земель втрачені назавжди через аварію на ЧАЕС, будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських комплексів та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченості в останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь. У подальшому слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв'язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь з господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів екологобезпечної інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості грунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельним ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у XIX ст. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить 57 відсотків. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів — і до 90—95 відсотків.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєнням схилових земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Всього за повоєнний період було затоплено майже 1,2 млн га сільськогосподарських угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва стала неправильна система природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природомісткими і грунтовиснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур (зернобобових, одно- і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації.

За 100 років грунти України втратили майже 25 відсотків гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності поголів'я худоби, скільки знижувало Родючість земель. Так, тільки за останні 30 років вміст гумусу в грунтах України зменшився майже на 9 відсотків.

Ефективне й екологобезпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площа земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується, а швидше навпаки — зменшується. Родючість земель легше втратити, ніж відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль, коштів, ресурсів, часу.

У сільськогосподарському виробництві поряд із землею виключно велику роль відіграє вода у вигляді атмосферних опадів, ґрунтової вологи, поверхневих і підземних водних джерел.

За останні 50 років в Україні спостерігалася стала тенденція швидкого зростання обсягів агропромислового водоспоживання, а також підвищення його частки у загальному сільськогосподарському споживанні води включно до 1994 р.

Високі темпи зростання аграрного водопостачання в Україні зумовили збільшення водомісткості сільськогосподарського виробництва та одер жуваної продукції. Водночас істотно знизилася водовіддача — кількість валової сільськогосподарської продукції у розрахунку на одиницю використаних в аграрному виробництві водних ресурсів, забраних з поверхневих і підземних джерел.

Порівняно з 1970 р. водомісткість аграрного виробництва у 1985 р. збільшилась на 34,5, а в 1995 — на 10,3 відсотка. Водовіддача ж відповідно зменшилась.

Зниження водомісткості сільськогосподарської продукції й істотне підвищення водовіддачі у 1995 р. стали результатом передусім значного скорочення обсягів аграрного водоспоживання. Так, забір води з поверхневих і підземних водних джерел для сільського господарства, включаючи зрошення земель, у 1995 р. зменшився порівняно з 1985 р. майже на 2 км3.

В Україні по областях існує досить велика диференціація обсягів загального сільськогосподарського водоспоживання, у тому числі витрат водних ресурсів для зрошення земель та сільськогосподарського водопостачання і темпів їхнього зниження. Так, порівняно з середніми даними за 1989—1990 pp. у 1995 р. значно зменшилося споживання водних ресурсів у Херсонській області (на 818 млн м3). Автономній Республіці Крим (на 732 млн м3) та Одеській області (на 485 млн м3).

Проблема зниження водомісткості сільськогосподарської продукції та підвищення водовіддачі в аграрній сфері значною мірою залежить від того, як використовуються водні ресурси у зрошуваному землеробстві України. Для нашої країни реальним є зменшення середніх поливних норм, як мінімум, на 20—25 відсотків за рахунок зменшення втрат водних ресурсів з розподільно-провідної мережі, впровадження прогресивної поливної техніки і технології зрошення земель тощо.

5. Сутність, значення та структура земельних ресурсів.

Земля є обов’язковим елементом виробництва та місцем розташування різних об’єктів будівлі та споруди. Земля, що використовується у сільськогосподарському виробництві може містити корисні копалини – пісок, вапно, камінь, торф, мінеральні копалини. Земля не є продуктом людської праці, а виникла й існує без будь-якого втручання людини та є даром природи. Саме створення потужного потенціалу багатьох держав, що представлений багатогалузевою промисловістю, розвинутим сільським господарством, розгалуженою транспортною мережею людство зобов'язане землі. Даний продукт не має вартості, але містить у своєму складі споживчі вартості, якими опановують за допомогою виробничої діяльності. Землю не можна ні створити заново, ні збільшити її розміри, ні перемістити її в інше місце, тому і земля функціонує там, де природа її створила. Унікальною властивістю земельних ресурсів є неможливість переміщення в просторі.  Специфічні особливості землі :1) Земля знаходиться у власності державних, громадських організацій та є надбанням природи; 2) Земельні ресурси використовуються майже у всіх сферах економічного процесу [1].  Згідно до Конституції України земля в межах України є об’єктом власності народу і поділяється на :  - землі лісового фонду;  - землі водного фонду;  - землі запасу;  - землі сільськогосподарського призначення.  Земельні ресурси України доцільно поділяти на сільськогосподарські угіддя (рілля, сіножаті, пасовища) і несільськогосподарські землі (ліси, заболочені землі). В Україні особливо актуальною проблемою сьогодення є ефективне використання земельних ресурсів країни. Держава сьогодні спрямована на пошук шляхів щодо раціонального використання земельних ресурсів [2].  За характером управління в Україні сформувалось загальне і галузеве управління земельними ресурсами. Загальне управління має територіальний характер, охоплює відповідні території (країна, область, район). Галузеве управління поширюється на окремі галузі економіки (землі оздоровчого призначення, землі сільськогосподарського призначення).  Родючість земельних ресурсів – це є не вічна величина, вона дана природою. Родючість землі можна розглядати як природну, так і штучну. Рівень природної родючості визначається кліматичними умовами, складом ґрунту. В оцінці земельних ресурсів виділяють наступні принципи :  – залишкової продуктивності землі;  – граничної продуктивності землі;  – оптимальної величини землі;  – зростаючої та зменшувальної прибутковості.  Розвиток економіки залежить насамперед від ефективного використання землі. Ефективне використання землі – це таке використання, яке має відповідати її цільовому призначенню, забезпечує ефективність землекористування,спрямоване на запобігання необґрунтованого земель сільськогосподарського призначення. Ефективне використання у свою чергу повинно передбачати задоволення потреб суспільства від залучення в оборот ресурсів. Важливою складовою розвитку економіки є реформування відносин, які відбуваються в даний час в Україні [3].  Існують певні функції щодо управління земельними ресурсами, а саме:1) організація; 2) планування; 3) регулювання; 4) контроль. Дані функції управління земельними ресурсами містить: контроль за використанням землі; здійснення землеустрою; ведення державного земельного кадастру; раціональне землекористування.  Законом України встановлено основні завдання та принципи щодо контролю за використанням земель та їх охороною :  1) дотримання власниками землі та користувачами землі нормативів та стандартів щодо використання земель, зниження родючості ґрунтів;  2) дотримання органами місцевого самоврядування , органами державної влади, а також юридичними і фізичними особами вимог земельного законодавства України;  3) компенсація шкоди, яка заподіяна природі, довкіллю, під час порушення земельного законодавства України;  4) раціональне використання землі та її охорони як патріотичного багатства, яке перебуває під охороною держави.  Однією із важливих функцій механізму управління земельним фондом є проведення контролю за використанням землі та її охороною. Контроль полягає у забезпеченні дотримання органами державної влади, підприємствами, громадянам вимог земельного законодавства України [4].  Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, є Державний комітет України по земельних ресурсах. Даний орган має право вносити пропозиції щодо формування політики в державі у сфері регулювання земельних відносин, охорони та використання земельних ресурсів. Державний комітет України по земельних ресурсах має певні завдання : 1) координація проведення земельної реформи в Україні; 2) здійснення контролю з боку держави за охороною та використанням земель; 3) організація ведення державного земельного кадастру. 

6. трудові ресурси.

2.2. Трудові ресурси: сутність та показники виміру

Вироблення ефективної державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів.

Трудові ресурси - це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

Трудові ресурси являють собою категорію, що займає проміжне положення між економічними категоріями "населення" і "сукупна робоча сила".

Щоб зрозуміти сутність поняття "трудові ресурси", треба знати, що все населення залежно від віку поділяється на:

- осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);

- осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки - від 16 до 59 років, чоловіки - від 16 до 64 років включно);

- осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (в Україні: жінки -з 60, чоловіки - з 65 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці - це інваліди 1-ї та 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці - це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.

До трудових ресурсів належать:

- населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п'ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв'язку з тяжкими й шкідливими умовами праці);

- працюючі особи пенсійного віку;

- працюючі особи віком до 16 років.

До їхнього складу включаються також особи працездатного віку, потенційно здатні до участі в праці, але зайняті в домашньому і особистому підсобному господарстві, на навчанні з відривом від виробництва, на військовій службі.

Трудові ресурси розподіляють на наступними ознаками (рис. 2.3):

Рис. 2.3. Класифікаційні ознаки трудових ресурсів

У структурі трудових ресурсів з позиції їхньої участі в суспільному виробництві виділяють дві частини: активну (функціонуючу) і пасивну (потенційну).

Поняття "трудові ресурси" ширше, ніж поняття "економічно активне населення", оскільки включає ще і працездатних непрацюючих людей та тих, що навчаються на денному відділенні. Реально за поняттям "трудові ресурси"стоїть кількість населення, яку можна примусити працювати, тобто яка фізично здатна працювати.

Величина трудових ресурсів залежить від офіційно встановлених вікових меж - верхнього і нижнього рівнів працездатного віку, частки працездатних серед населення працездатного віку, чисельності осіб, що беруть участь у громадській праці та тих, хто знаходиться за межами працездатного віку.

Вікові межі встановлюються в кожній країні чинним законодавством. В Україні працездатним віком вважається: у чоловіків - 16-65 років, у жінок - 16-60 років. Межі працездатного віку в різних країнах неоднакові. У ряді країн нижня межа встановлена 14-15 років, а в окремих країнах - 18 років. Верхня межа в багатьох країнах складає 65 років для всіх чи 65 років - для чоловіків і 60-62 роки - для жінок.

Середня тривалість життя і вік виходу на пенсію в окремих країнах наведені в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

СЕРЕДНЯ ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ І ВІК ВИХОДУ НА ПЕНСІЮ В ОКРЕМИХ КРАЇНАХ

Країна	Середня тривалість життя		Вік виходу на пенсію (загальний)
	чоловіки	жінки	чоловіки	жінки
Україна	62.7	73,5	65	60
Росія	59,8	72	60	55
США	71	78	65	65
Німеччина	72	78	65	60
Великобританія	72	79	65	60
Австрія	72	79	65	60
Угорщина	65	74	60	55
Польща	67	76	65	60
Франція	72	81	60	60
Австралія	74	80	65	60
Швеція	80	83.7	65	65

Провідну роль у трудових ресурсах відіграє населення в працездатному віці.

Працездатне населення - це сукупність осіб, переважно працездатного віку, здатних за своїми психофізіологічними даними до участі в трудовій діяльності.

На практиці розрізняють загальну і професійну працездатність. Загальна працездатність припускає наявність у людини фізичних, психофізіологічних, вікових даних, що визначають здатність до праці і не зумовлюють необхідність спеціальної підготовки. Професійна працездатність - це здатність до конкретного виду праці, що здобувається в процесі спеціального навчання.

Чисельність трудових ресурсів може бути збільшена за рахунок природного приросту населення в працездатному віці, скорочення частки непрацездатних серед осіб працездатного віку, перегляду вікових меж працездатності.

У сучасних умовах основними джерелами поповнення трудових ресурсів є: молодь, котра вступає в працездатний вік; військовослужбовці, що вивільняються зі збройних сил у зв'язку зі скороченням чисельності армії; вимушені переселенці з країн Балтії, Закавказзя, Середньої Азії.

Кількісні зміни чисельності трудових ресурсів характеризуються такими показниками, як абсолютний приріст, темпи росту і темпи приросту.

Абсолютний приріст визначається на початок і кінець розглянутого періоду. Звичайно це рік чи більш тривалий відрізок часу.

Темп росту обчислюється як відношення абсолютної чисельності трутових ресурсів наприкінці даного періоду до їхньої величини на початку періоду. Якщо розглядаються темпи за ряд років, то середньорічний темп визначається як середня геометрична за формулою:

де Т пр. сер. - середньорічний темп приросту.

Кількісна оцінка тенденцій стану і використання трудових ресурсів дозволяє враховувати і визначати напрямки підвищення їх ефективності.

7. Оборотні фонди.

Для безперервного забезпечення процесу виробництва сільськогосподарської продукції, крім основних виробничих фондів, важливе значення мають оборотні, які значно впливають на рівень формування собівартості продукції. Аналізуючи оборот речових елементів оборотних виробничих фондів, можна стверджувати, що він органічно пов'язаний з процесом праці й основними виробничими фондами.

Предмети праці разом із засобами праці беруть участь у створенні продукту праці, його споживчої вартості та вартості. Оборотні фонди - обов'язковий елемент процесу виробництва, який становить основну частину собівартості продукції. Чим менші витрати сировини, матеріалів, пального й електроенергії на одиницю продукції, тим дешевший продукт отримуємо. За економічним змістом оборотні фонди є авансованою вартістю на стадії виробництва.

До оборотних фондів аграрних підприємств належить та частина засобів виробництва, яка цілком споживається в його процесі, повністю переносить свою вартість на новостворений продукт упродовж одного циклу. В цьому і полягає економічна суть оборотних фондів.

Щоб процес виробництва повторювався, навіть у межах простого відтворення, спожиті оборотні фонди необхідно замінити такими самими новими, їх кількість визначається відповідно до обсягу виконуваних робіт і нормативів витрат. Наприклад, необхідну кількість кормів розраховують на основі продуктивності тварин і нормативів витрат на одиницю продукції.

Організація, формування і рух оборотних фондів аграрних підприємств суттєво відрізняються від аналогічного в промислових, що обумовлено специфікою сільськогосподарського виробництва. Так, біологічний процес вирощування худоби, яка є складовою оборотних фондів, вимагає тривалого періоду, а також великих запасів оборотних фондів на зимово-стійловий період - кормів.

У зв'язку із сезонністю аграрного виробництва в зимовий період доводиться зберігати чималі запаси насіння, добрив, паливно-мастильних матеріалів і використовувати їх в інші періоди. Має місце суттєва нерівномірність затрат оборотних фондів і зміна їх структури в різні періоди року. Велика частка оборотних фондів закладається восени і перебуває тривалий час у незавершеному виробництві. Частина продукції, вироблена аграрними підприємствами, не реалізується, а використовується у вигляді оборотних фондів у такому відтворенні: насіння, корми, молоко.