3.Скіфо-сарматська доба.

Скіфсько-сарматський період охоплює все І тис. до н. е. і перші століття нашої ери, коли культурно-історичний процес на півдні України визначали іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів. Усі вони прийшли в Надчорномор'я зі сходу і були далекими нащадками найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепової та степової України. Культурно-історичну спільноту створювали три великі регіони: західний скіфський (степи України та Передкавказзя), східний сако-масагетський (Казахстан та Середня Азія) та центральний савромато-сарматський (степ між Нижнім Доном та Південним Уралом). Рушійною силою соціально-економічних процесів, які зумовили поступовий розклад первісних суспільств в Україні у І тис. до н. е., були поширення кочової форми скотарства (номадизму) та наростаючий культурний, економічний, соціальний вплив античної цивілізації на чорноморське узбережжя. Під постійною дією прогресивного Надчорномор'я поступово трансформувалися і консервативніші суспільства лісостепової та степової України.

5. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно само­стійним життям на базі еллінських традицій і мирними

відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери - 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорно­мор'ї утворилися чотири основних осередки.

Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березансько-го лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - зго­дом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочівниками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склав­ся в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Тіра.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причор­номор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були ра­бовласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися від метрополії.

5.Східні слов’яни в VI—XI ст.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

6.Походження Давньоруської держави.

Норманська концепція:

• Повесть про варягів, їх призвання

• Фінська назва шведів ру – отсі

• У візантійських хроніках посли Київських князів мають германські імена

• Ссилались на арабських авторів

Антинорманська концепція:

• Михаил Ломоносов

• Василий Татищев

Гипотези:

• У візантійскіх хроніках відмічається слов’янські і германськи посли

• Повзується слово Русь

• Омельян Пицак-виникнення і становлення Київської держави

7. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)

До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст..

VIII — середині IX ст. в Середньому Подніпров´ї сформувалося державне об´єднання — Руська земля. 

На князювання було покликано норманського конунга Рюрика.  У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег.   У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в місті. У 907 р. похід на Константинопіль . Після цього він отримав велику контрибуцію. Потім почав правити Игор, але він був не таким успішним. Після Игоря, почала правити Ольга. У 959 р. зустрілася с князем Константином. Ольгою було здійснено контакти з західними країнами.

8.Князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого.

Князювання Володимира Великого (980-1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Володимир військовими походами завершив тривалий процес формування території Київської держави. Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала у тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої влади великого князя. Ярослав Мудрий всі свої зусилля спрямовував на продовження справи Володимира - посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово диплома, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній плітиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів.