16. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування

Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії. Ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);

- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні - в готовність до відповідної поведінкової активності.

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту переконання, так як вона спирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати. По-друге, в самій суті раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилок на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності. Звичайно, в ході суперечки чи дискусії використовуються і дедуктивні ув'язнення, але в практичних міркуваннях аргументація спирається насамперед на міркування недедуктивних, висновки яких небезперечні, не остаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна оцінка, критика і корекція доводів, підстав чи аргументів, здійснювана в процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. Хоча результат чи висновок аргументації у різних областях називають по-різному, наприклад, у праві - вердиктом, в науці - підтвердженням гіпотези, на практиці - прийняттям рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє собою підсумок міркування, доказ або підтвердження тези, засноване на встановленні певного логічного відношення між даними і ув'язненням.

Аргументація може здійснюватися різними способами.

По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

17. Комунікативний етап: 1.Встановлення контакту (комплімент, подяка організаторам). 2.Власне виступ (вступ – головна частина – висновки). 3.Відповіді на запитання. 4.Участь у дискусії, ведення полеміки. Післякомунікативний етап: Аналіз виступу. Головні напрямки роботи оратора: Підготовка. Процес. Оцінка ефективності.  Вимоги до усного професійного мовлення: Усне професійне мовлення  і міжперсональне, і публічне  повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі: чіткість, недвозначність формулювання думки; логічність, смислова точність, звідси  небагатослівність мовлення; відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами; укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях; різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 23ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає)  це 1012 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11ти томах містить понад 136 тисяч слів); самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань; переконливість мовлення; милозвучність мовлення; виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення  з другого.

18. ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЯК РІЗНОВИД ПУБЛІЧНОГО МОВЛЕННЯ. Типи презентацій.

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний (вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під час якої досягнуто її мету. Розрізняють такі види презентацій:

1.) презентація за сценарієм - традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор;

2.) інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і обирає на екрані потрібний об’єкт за допомогою миші або натисненням на клавіші;

3.) автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, ком пакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.

Як правило, презентація складається з таких чпстин:

- експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації;

- вступ;

- основна частина.

Існують наступні типи презентацій:

- інформаційна;

- спонукальна;

- переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

19.

Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії.

1. За способом взаємодії між комуні кантами:

- монологічне;

- діалогічне;

- полі логічне.

2. За кількістю учасників:

- індивідуальне;

- колективне.

3. З урахуванням каналів комунікації:

- безпосереднє (віч-на-віч);

- опосередковане (телефон, радіо, телебачення)

4. Залежно від змісту повідомлення:

- побутове (обговорення щоденних проблем);

- наукове (обговорення наукових проблем);

- фахово-ділове;

- естетичне.

Бесіда — це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.бесіди можуть виконувати різні функції: обмін інформацією; формування перспективних заходів; контроль і координацію певних дій; взаємне спілкування під час вирішення актуальних проблем; підтримку ділових контактів на різних рівнях; пошук, висунення нових ідей; стимулювання дій у новому напрямку; розв’язання етичних проблем, що виникли під час спілкування.

20.

Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення тощо.

У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа — посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.

Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує.

Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного етикету.

Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.

Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. І тут же слід відрекомендуватися. Після цього треба запитати, з ким розмовляєте. Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.

Не слід запитувати: з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.

Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.

Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову. Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в поботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве.

Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу. Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.

Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами, пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає співрозмовник.

Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її.

Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.

Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо.

За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Якщо розмовляють чоловік і жінка, то перевага надається, безперечно, жінці.

Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника.

Варто пам'ятати, що надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а навпаки, свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування.

21.

Ділова нарада (збори) - усна комунікативна взаємодія групи людей

(колективу). У цьому виді спілкування сполучаються різні жанри:

ораторський монолог (вступне і заключне слово ведучого, виступи

учасників, доповідь), бесіда (обмін інформацією, висування й обговорення

ідей при «мозковій атаці»), дискусія.

Виділяють наступні основні задачі ділових нарад:

1)З'ясувати, проаналізувати стан справи (як виконується намічене, що

відбувається в колективі ...); обмінятися інформацією з обговорюваних

питань , скоординувати зусилля і зробити організаційні висновки. Цим

задачам відповідає інформаційний тип зборів.

2)Проінформувати колектив про пошуки в рішенні проблем, про новий досвід

і можливості його впровадження, переконати співробітників у правильності

проведеної господарської політики. Для рішення цих задач призначенеі

роз'яснювальні збори чи збори - інструктаж.

3)Знайти колективне рішення проблеми, зібрати ідеї. Це тип зборів -

проблемні чи «мозкова атака».

4)Відібрати і прийняти конструктивні рішення. Це задача зборів –

прийняття рішення.

5)Дати учасникам необхідні знання, підвищити їхню кваліфікацію. Цей тип

називається конференція чи навчальні збори.

Збори - це групове спілкування, що керується, організується. Їх успіх на

90% залежить від підготовки, обмірковування структурних елементів

комунікативного етапу і наступної оцінки та самооцінки.

Перемовини можна номінувати як організаційну форму встановлення та юридичної фіксації виробничо-економічних зв'язків між зацікавленими в спільній діяльності економічно незалежними організаціями. Це формалізовний процес, що ставить конкретну мету, визначає коло питань і завжди реалізується в конкретних умовах, за конкретних обставин . Комерційні переговори відіграють велике значення в розвитку ділових стосунків. Від того, як будуть організовані і проведені ці переговори, залежить результат — поступ чи занепад проекту і, відповідно, фінансовий злет чи крах. За змістом комерційні переговори — це процес поетапного досягнення згоди між партнерами за наявності суперечливих інтересів.

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії.

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Водночас говорить лише одна особа.

6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикуйте себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

22.

Збори — це форма колективного обговорення ділових проблем, які хвилюють громадськість. їх проводять з метою спільного осмислення певного питання.

Розрізняють партійні збори, збори акціонерів, виборців, жителів мікрорайону тощо.

Збори можна розділити на декілька етапів:

— підготовка зборів;

— висвітлення проблеми та її обґрунтування;

— обговорення проблеми;

— ухвалення рішення.

Збори потрібно готувати. їх підготовкою займається робоча група, члени якої найбільш зацікавлені в результаті.

Під час підготовки до зборів потрібно визначити проблему для розгляду і список працівників, які братимуть участь в обговоренні. Готують збори фахівці, доповідачем призначають кваліфіковану людину.

Готуючись до висвітлення проблеми, потрібно дібрати цікавий матеріал, факти, проаналізувати матеріал, зробити схеми порівняння видів роботи тощо.

Доповідач, готуючи доповідь має врахувати склад аудиторії, її вік, освіту, кваліфікацію, обставини. Потрібно написати повний текст виступу і кілька разів прочитати його. Після такої попередньої підготовки можна лише зрідка заглядати в рукопис. Досвідченому лекторові рекомендують приготувати нотатки доповіді.

23. Дискусія — це форма колективного обговорення, мета якої виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. «Мозкови́й штурм» — популярний метод висування творчих ідей у процесі розв'язування наукової чи технічної проблеми, сеанси якого стимулюють творче мислення. Для проведення сеансу комплектують спеціальну групу з представників науково-дослідних, конструкторських, виробничих та інших підрозділів фірми — переважно від 6 до 10 чол. Призначають голову групи, який добре обізнаний з технікою застосування методу «М.ш.». До групи, як правило, входять 1-2 чол., які взагалі не обізнані з проблемою і є спеціалістами з інших галузей науки і техніки. Сеанс здійснюється в два етапи. На першому допускається (й навіть заохочується) висування навіть безглуздих, як на перший погляд ідей, що їх записують, як правило, на магнітну стрічку всі без винятку за принципом: що більше ідей, то краще. Критикувати висловлені ідеї забороняється, тому що передчасне оцінювання ідей може вбити творчий ентузіазм, особливо у неспеціалістів. Допускається уточнення та комбінування ідей.

На другому етапі всі висунуті ідеї уважно вивчають висококваліфіковані спеціалісти-експерти й оцінюють за допомогою спеціальних таблиць критеріїв, розроблених заздалегідь. Більшу частину висловлених пропозицій відкидають, а ті ідеї, які найбільшою мірою відповідають усім критеріям, передають на розробку і впровадження у виробництво.

Ефективність методу «мозкового штурмування» зменшується, якщо в групі є сильна особа, що домінує над іншими, якщо недостатня кваліфікація учасників або якщо їх дуже багато.

24. Документи організаційно-розпорядчої діяльності класифікують за певними ознаками:

1. За найменуванням:листи, накази, протоколи,службові записки, інструкції і т.і.

2.За призначенням: особисті, розпорядчі, обліково-фінансові, господарсько-договірні, організаційні, колегіальні.

3. За походженням: службові,особисті. Службові – документи, що створюються працівником в межах організації. Особисті – складаються будь-якою особою для вирішення приватних питань.

4. За місцем виникнення: внутрішні і зовнішні. Внутрішні - мають чинність в межах тієї організації де її складено. Зовнішні – є результатом спілкування між кількома організації.

5. За напрямом: вхідні та вихідні. Вхідним називають такі документи, які надходять з інших установ. Вихідні – адресовані за межі установи.

6. За складністю: прості та складні. Прості – це документи, в яких розглядається одне виробниче питання. Складні документи – розглядають два, або більше питання.

7. За стадіями створення: оригінал, копія, дублікат,витяг. Оригінал – перший і єдиний примірник основного документа. Копія – відтворення оригіналу, що має однакову юридичну силу. Дублікат – це відтворення оригіналу у разі його втрати. Витяг – відтворення лише частини документа.

8. За термінами виконання: звичайні,термінові, й дуже термінові. Звичайні - у порядку загальної черги. Термінові – документи на яких є позначка «терміново». Дуже термінові – містять термін їх виконання.

9. За ступенем гласності : документи для загального використання, таємні і цілком таємні.

10.За технікою відтворення: друковані, відтворенні машинописним способом. Рукотворні,машинописні.

11. За термінами зберігання: документи тривалого зберігання( більш ніж 10років), тимчасового зберігання( до 10 років), постійного зберігання.

25.26. Державний стандарт України визначає такий склад реквізитів документів:

1. Юридична адреса – це орган, яка є автором документа до складу цього реквізиту належать: повна, або скорочена назва організації, повна поштова адреса, службові телефони.

2.Вид документа - це назва документа, що може бути розташована з верху ліворуч, або по середині аркуша.

3.Дата – існують 2 види дат. Цифровий – 3 пари арабських цифр, розділені крапкою, цей вид дати застосовують у документах що до особового складу і в документах віщих органів управління. Змішаний - вид дати, в якому місяць пишеться прописом, його застосовують в обліково – фінансових документах господарсько – договірної діяльності. 2 жовтня 2013

4. Індекс документа – наочно даний реквізит має такий вигляд : 01-64/ 109. Перша пара цифр – це шифр структурного підрозділу , який є автором документа. Друга пара – це номер справи, де зберігається копія документа. Третя пара – це реєстраційний номер документа в журналі обліку вхідних документів.

5. Силка – Посилання на номер і дату вхідних документів, цей реквізит є необхідним у разі листування між організаціями, тому реквізит вказує на номер і дату вхідних документів.

6. Місце складання документа – це назва міста, села або селище міського типу , де було складено документ.

7.Гриф обмеження доступу до документа – визначається таким словосполученням, -для службового використання, -таємно, - цілком таємно.

8. Адресат – даний реквізит оформлюється трьома варіантами: 1. Якщо документ надіслано в організацію із зазначенням прізвища керівника, у такому разі оформлюють спочатку посаду і прізвища керівника в давальному відмінку, а назву організації в родовому відмінку. 2. Якщо прізвище не вказується, оформляють спочатку назву організації в називному відмінку., посаду керівника в давальному відмінку. 3. У приватних документах адресат оформлюється за загальним порядком.

9. Затвердження – У разі необхідності документ може бути затверджений з цією метою обирають 2 форми. 1.Якщо документ затверджується керівником. 2. Якщо документ затверджується іншим вищім документом.

10.Резолюція – це розгляд документа керівником. Розрізняють загальні і конкретні.

11. Заголовок до тексту – даний реквізит розташовується найчастіше по середині аркуша, як правило починається з прийменника –про- і відповідає на питання про що ідеться в основному тексті документа. Функція – стисло відображати зміст тексту документа.

12. Текстова частина – текст найголовніший реквізит будь якого документа, текст має наступну логічну основу. Текст документа починається завжди з дієслова. У документах що до особового складу – дієслова у формі першої особи однини, у документах розпорядчого характеру вживають дієслова у формі інфінітива, у документах колегіального характеру – дієслова у формі 1 особи множини.

13. Додаток – оформлюється 3ма варіантами: 1. Якщо довідки не згадуються в тексті основного документа, у такому разі їх перераховують і називають кількість сторінок і примірників.2. Якщо додатки були згадані в тексті основного документа, у такому разі після слова -додаток- лише вказують кількість примірників і сторінок.3. Якщо додатків велика кількість 10-15, та їх перелік не вміщується на аркуші застосовують таку форму: додаток: відповідно до списку на сторінки.

14. Підписання документа – цей реквізит складається з 3 реквізитів: посада, підпис і розшифровка. Якщо документ підписують декілька осіб, які підпорядковується керівнику організації, у такому разі їх підписи розташовують один під одним у порядку займання посади. Якщо посади осіб однакові за рангом, у такому варіанті їх підписи розташовують на одному рівні.

15. Печатка – існують два види печаток: проста, чергова. Простою печаткою засвідчують документи інформаційного характеру. Гербовою печаткою засвідчують фінансові документи, а також документи що закріпляють фіз.. або юр.осіб.( розписка, доручення, довіреність)

16. Візування документа – це узгодження проекту документа. З метою узгодження керівники проставляють свій підпис і вказують назву посади.

17. Відмітка про виконавця – цей реквізит вказує про особу, що остаточно виконував документ, ліворуч працівник вказує телефон і власне прізвище.

18. Відмітка про виконання документа і направлення до справи – оформлюється на зв язок вказується номер справи і дата.

19. Відмітка про надходження – вказує з якої організації надійшов документ, також вказує підпис документа і дату надходження.

27.

1)У нумерації сторінок користуються такими правилами: Якщо документ складається на одному боці аркуша, номери сторінок проставляють зверху посередині, відступивши 20 мм., якщо документ великий за обсягом і складений на обох боках аркуша, у такому разі непарні цифри проставляють у правому верхньому куті, парні цифри – у лівому верхньому куті.

2) Введення полів документа

Для зручності введення інформації в документах застосовують поля: Ліве поле містить не менш ніж 20мм. Праве-8мм. Зверху-20мм. Нижнє –від 16 до 18 мм.

3) Рубрикація тексту документа.

Будь який текст документа прийнято ділити на абзаци, пункти, розділи, підрозділи. Якщо абзаци нумерують, то з цією метою користають ся двома системами нумерації абзаців: 1.Традиційна система-це застосування арабських та римських цифр, великих та малих літер.2.Нова система – застосування лише арабських цифр, при чому кожній цифрі відповідає розділ, підрозділ,пункт, підпункт.

4) В документах не дозволяється:

Підкреслювати вимову інформацію, її краще виділити великими літерами, або надрукувати іншим шрифтом. Не можна розривати абревіатуру у реквізитах «адресат», «юридична адреса». Не можна в документах скорочувати поняття або терміни, які не є загальновживані. Не можна в документах робити виправлень, викреслювати інформацію, а також замінювати дату в документах.

5) Правило підписання документа

Якщо документ великий за обсягом і для його підписання не вистачає місця, у такому разі треба перенести частину тексту на іншу сторону і лише після цього підписати документ.

28.

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму працівників.

Автобіографія-документ, який у хронологічній послідовності вмкладає факти та події життя людини.

Заява-документ, який містить прохання або пропозицію однієї, кількох осіб чи організації, адресовану установі або посадовій особі. Розрізняють офіційні заяви, заяви з кадрово-контрактових питань, заяви-зобов'язання та позовні заяви.

Характеристика-документ укладається на запит або на вимогу керівника.

Контракт — це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між партнерами (підприємством чи установою й працівником) про засади спільної виробничої і творчої діяльності.

Трудові угоди — це документи, що укладаються між організаціями і працівниками, які не входять до складу цієї організації, для виконання певних видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договірних засадах з відповідними установами та підприємствами.