Існують такі правила

користування скороченнями:

- слово має закінчуватися

на приголосний (за невеликими

винятками - о. - острів, отець, А - ампер);

- слово має мати запас

стійкості, щоб сприйматися

однозначно (філол,, філос);

- не можна скорочувати в

тексті ключових слів;

- написання скорочення має

бути уніфікованим у межах тексту.

Є багато окремих правил,

що потрібні у процесі роботи

з документами. Скорочення слів

використовують і для стислого

письма, під час конспектування.

Скорочувати можна різні частини мови,

намагаючись дотримуватися

загальноприйнятих норм,

Орфоепічні норми — це система правил

літературної вимови. За особливостями

вимови можна відразу здога­датися, чи

людина є культурною, вихованою та

інтелі­гентною. Виправити вади своєї вимови

значно складніше, ніж вивчити правила правопису.

Основними причинами відхилень від орфоепічних

норм є діалектне оточення, вплив російської мови,

порушення норм працівниками телебачення і радіо.

Вимова голосних. Голосні в українській

мові, на від­міну від російської, є звуками

повного творення, і вимо­вляти їх варто чітко

не лише під наголосом, а й у ненаголошеній позиції.

Звук о в ненаголошеній позиції

ніколи не перехо­дить в а:

корова, голова, золотий,

молоко. Грубим пору­шенням є

"акання", нехарактерне для української

мови: дав параду, болить галава,

зрослі потреби, дотримання

коаліційного договору.

Ненаголошений о у вимові незначно

наближається до у тільки тоді, коли в

наступному складі є наголошений у:

коˠжух, зоˠзуля.

1. Голосний е під наголосом

2. потрібно вимовляти чітко,

3. без наближення до и.

4. У ненаголошеній позиці

5. ї е зміню­ється на е з відтінком

6. и: се^ило, ве^иде.

5. Голосний и під наголосом

6. вимовляють чітко, без наближення

7. до е. У ненаголошеній позиції и

8. змінюється на и з відтінком е: си ͤдимо, бачи ͤла.

Не варто надмірно наближати е до

и і навпаки, особли­во в кінці слова.

Вимова приголосних:

1. На відміну від російської мови,

2. в українській не оглушують дзвінких

3. приголосних. Дзвінкі приголосні в

4. кінці слова (гриб, дуб, зуб) і в

5. кінці складу перед глу­хими (дядько,

6. низько, казка, книжка)

7. потрібно вимовля­ти дзвінко.

8. Шиплячі ж, ш, ч, дж майже

9. завжди вимовляють твердо: чех,

10. чобіт, чую, чай, чий.

11. Пом'якшеними вони бувають тільки

12. у словах, де є подовження:

13. роздоріжжя, узвишшя.

14. Під впливом російської мови

15. чимало українців почали

16. неправильно вимовляти шиплячі,

17. дуже сильно пом'якшуючи їх:

18. шчьо (що), щьоп (щоб),

19. чьобіт, чяйок, щястя.

1. Звук ґ становить одну із

2. самобутніх рис української мови.

3. Ґ вживають обов'язково у таких словах,

4. як ґава, ґазда, ґанок, ґвалт,

5. ґелґотати, ґедзатися, ґедзь,

6. ґелґа­ти, ґерлиґа, ґречний, дзиґлик,

7. ґлей, ґніт, ґуля, ґрати, ґудзик, аґрус,

8. ґоґоль-моґоль, ґринджоли, шляґер,

9. ґрант тощо. Інколи він розрізняє значення слів:

10. грати і ґрати, гніт і ґніт, гулі та ґулі.

Але у словах, що походять з давньогрецької мови, в

якій ґ не було, українська мова послідовно вживає г:

педагог, демагог, гімназія, граматика,

автобіографія.

Милозвучність створюється також

використанням

фонетичних варіантів прийменників: з, із,

зі (з офісу, із записок, зі слів); у, в, уві

(повідомила в четвер, записав у протокол,

бачив уві сні); під, піді, підо (під лісом, піді (підо) мною).

Найважливішим засобом милозвучності

є чергування і/й та у/в: раз у раз, один в один

, нога в ногу, зайшов увечері, зайшла ввечері,

суд іде, мова йде, мистецтво й дизайн, дизайн

і мистецтво. Воно дає змогу уникати

неприродного для

української мови збігу кількох голосних

чи приголосних. Таке чергування не

властиве словам іншомовного походження

й деяким книжним словам, наприклад:

універсальний, унікальний, учень, удар,

вправа, влада, уважний, установа.

Слід використовувати паралельні

форми дієслів із

–ся (-сь): відмовляюся робити

(перед приголосним), хотілось

оголосити (перед голосним).

Морфологічні норми

у професійному мовленні

Рівень культури мовлення

особистості залежить від

правильного та нормативного

послуговування морфологіч­ними

нормами української літературної

мови. Порівняно з лексичними похибками,

на морфологічному рівні помилки менш

поширені, проте слід бути уважними

у процесі тво­рення різних граматичних

форм іменників, прикметників, числівників,

активних та пасивних дієприкметників тощо.

Іменник

Давальний відмінок

У давальному відмінку

іменники чоловічого роду