59. Макіавеллі в політиці

вчення Н. Макіавеллі(1469—1527 рр.) Його політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думки.Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавеллі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженням сучасників, був блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав твори Платона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Ціцерона, Плінія, Плутарха. Вже в ранній молодості він оволодів основами юридичних і комерційних наук, навичками ведення юридичних справ. Це дало йому змогу витримати конкурс і отримати 19 червня 1498 р. посаду канцлера другої канцелярії — секретаря сеньйорів. Ця канцелярія відала внутрішніми справами республіки. В тому ж році Макіавеллі був призначений канцлером-секретарем Ради десяти (Комісії свободи і миру), що змусило його займатися військовими справами, вести листування з представниками республіки за кордоном. Герой політичних трактатів Макіавеллі — не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужо¬земної навали.

У своїх міркуваннях Макіавеллі грунтувався на ідеаліс¬тичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у всіх народів існували й існують одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію, побудовану на нищих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовув атиантич¬ний досвід.Виділяючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав мож¬ливість реалізації політичних свобод (у його розумінні — це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом’якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага й інші громадянські чесноти. Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресив¬ною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологівабсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці викори¬стовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідео¬логічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеоло¬гією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, прого¬лошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її. ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті”— першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від закон¬ності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв’язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути коротко¬часною і не передаватися спадково. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жор¬стокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти.

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П’єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип полі¬тичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати зако¬номірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.