44) Поняття нації. Формування та розвиток української нації.

Нація- історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки. Однією з причин що заважає інтенсивному розвитку української держави , це відсутність сформованої державної нації. Труднощі пов'язані не тільки зі світоглядом громадян України який викривленої багатьма роками радянської окупації , а також тим , що сучасна нація формується на базі не одного , а декількох етносів , де основними є український та російський. Які за своїм світоглядом є майже протилежними.Один з цих світоглядів прагне консервації старого , звичного їм устрою життя , інший прагне змін у всьому . І це визнається навіть офіційно що громадяни України розділені ідеологічні та світоглядно.

Тобто то для успішного формування нації ,а значить, і для побудови процвітаючого самодостатнього суспільства, необхідне поглинання українським етносом російського. Це здається парадоксальним на тлі суцільної русифікації України.

Отже для виконання цього необхідно щоб була значна кількісна перевага українського етносу. Це не тільки перевага у фізичному розумінні , а також переходу російськомовних українців в українській світогляд та інформаційний простір . Але за життя одного покоління це майже неможлива і тому тут суттєву роль має відіграти українська діаспора.

Тобто повернення в Україну декількох мільйонів українців прискорив би процес формування української нації.

45) Національно-політична думка у другій половині хіх — на початку хх століття

Перші вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Подолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців у новий час.

До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтеліґенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині, за словами Івана Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно-гальмуючим, а національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтеліґенцію на два ворожі, неспроможні до об’єднанння, табори»².

Говорячи про ідейний вплив громадських і культурних діячів з Великої України на західноукраїнське життя, Іван Франко писав: «Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були б на Галицькій Русі виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менш певне й те, що при загальній слабосильності галицько-руського розвою на їх зріст потрібно б не 50, а зі 100 літ, як би не сильний прилив оживлюючих ідей з України під Росією»¹².

Найвищим виявом національної ідеї є ідеал національної незалежності. Очевидно, що про здійснення такого ідеалу в тогочасній Україні годі було й думати. Протягом ХІХ ст., починаючи ще з діяльності «Руської Трійці» та «Кирило-Мефодіївського братства», ідея самостійної України розглядалася лише як теоретична концепція, що придасться в майбутньому. Однак, як зазначав Іван Франко у праці «Поза межами можливого»: «Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом усвідомлювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там...»¹⁴.

Сімдесяті-вісімдесяті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтеліґенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Євген Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені»¹⁵. Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей Михайла Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі — В’ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та інші виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини²¹. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Юліан Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення про те, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі²². Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України перший раз була поставлена «ясно і умотивовано»²³. А в кінці грудня 1895 р. на ІV з’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.»²⁴. Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народнього — освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім.

Аналізуючи розвиток українського руху в Галичині в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., необхідно підкреслити і той факт, що величезну роль в його активізації відіграла молодь, яка стала своєрідним локомотивом відносно своїх старших колег. Особливо ця роль зросла на зломі століть з її об’єднанням у лавах нової організації під назвою «Молода Україна».