2.Поняття та зміст права інтелектуальної власності.

У сучасній правовій літературі під терміном «інтелектуальна власність» розуміють сукупність норм права, котрі об'єднуються в авторське право та право промислової власності.

ЦК України у ст. 418 вперше норма­тивно закріпив визначення терміна «інтелектуальна власність». Так, відповідно до ч. 1 ст. 418 ЦК України, під інтелектуальною власністю розуміється право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної влас­ності, визначений ЦК України та іншими законами України.

Із цього визначення випливає таке: по-перше, право інтелекту­альної власності визнається державою шляхом закріплення його в законі; по-друге, воно охороняється та захищається у встановле­ному законом порядку; по-третє, це право пов'язується з відповідними об'єктами, які визначаються законодавством України, у тому числі і міжнародно-правовими актами. До таких об'єктів належать, перш за все, результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші прирівняні до них об'єкти, конкретний перелік яких встановлюється національним законо­давством з урахуванням прийнятих державою міжнародних зобов'язань.

У спеціальній юридичній літературі з питань інтелектуальної власності можна знайти різні визначення поняття «право інтелек­туальної власності»: в об'єктивному розмінні (як цивільно-право­вий інститут) та в суб'єктивному розумінні (як суб'єктивне право).

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інсти­тут — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктивне право інтелектуальної власності — це право суб'єк­та на володіння, користування та розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної, творчої діяль­ності¹.

ЇЇ комплексний характер ґрунтується на низці підстав, у тому числі — на застосуванні таких методів правового регулювання, як диспозитивний, імперативний, метод заохочення, метод автономії та рівності сторін.

Зокрема, диспозитивний метод забезпечує відносини рівності, еквівалентності, згоди суб'єктів правовідносин, що виникають із приводу різноманітних дій із відповідними об'єктами права інте­лектуальної власності. Диспозитивний метод надає суб'єктам пра ва інтелектуальної власності широкі можливості вільного та са­мостійного вибору відповідних рішень у межах правового просто­ру. Саме його застосування превалює при застосуванні суб'єктами правовідносин норм цивільного законодавства.

Водночас юридичний інструментарій, що застосовується при регулюванні суспільних відносин у галузі інтелектуальної, творчої діяльності, не обмежується методами правового регулювання, притаманними цивілістичним наукам. Для їх регулювання вико­ристовується і набір методів, притаманний для правового регулю­вання публічних галузей права, наприклад адміністративного. Застосування імперативного методу регулювання пояснюється, перш за все, наявністю цілого комплексу відносин у праві інтелек­туальної власності, пов'язаних із проведенням державних реєст­рацій, отриманням дозволів, встановленням спеціальних право­вих режимів тощо.

З огляду на це право інтелектуальної власності можна назвати самостійною комплексною галуззю права, яка перебуває на стадії формування, являє собою сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі створенням об'єктів права інтелек­туальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом права на ці об'єкти.

Ця галузь права представлена відносно самостійними інститу­тами, кожен з яких має свої особливості, зумовлені специфікою самих об'єктів права інтелектуальної власності. До таких інститутів належать: інститут права інтелектуальної власності на об'єкти авторського права і суміжних прав; інститут патентного права (винаходи; корисні моделі, промислові зразки), інститут права інтелектуальної власності на інші результати науко­во-технічної творчості (наукові відкриття, компонування інтег­ральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин та комерційну таємницю); інститут права інтелек­туальної власності на засоби індивідуалізації суб'єктів цивільного обороту, товарів, послуг (комерційні найменування, торговельні марки та географічні зазначення).

З огляду на правову природу інтелектуальної власності, доцільно звернути увагу на європейський досвід. Зокрема, у країнах континентального права рисами права інтелектуальної влас­ності, що дозволяє виділити його в окрему підгалузь цивільного права, є: повнота регулювання відносин із приводу створення та використання об'єктів інтелектуальної власності; охоплення відносин щодо всіх об'єктів права інтелектуальної власності; за­стосування як провідного режиму юридичного регулювання мето­ду дозволяння; наявність розвинутих правових інститутів, що складають підгалузь. При цьому основною метою створення та розвитку законодавства є захист прав та інтересів авторів, ви­нахідників та інших творців об'єктів інтелектуальної власності та інших осіб, яким належать майнові права інтелектуальної влас­ності. У свою чергу, в системі права ЄС порівняно з такими провідними галузями права ЄС, як митне, інституційне, право конкуренції, тільки відбувається формування права інтелектуаль­ної власності як спеціальної галузі¹

Зміст права інтелектуальної власності

Зміст права інтелектуальної власності становлять особисті не-майнові права та (або) майнові права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 418 ЦК України).

У результаті створення об'єктів права інтелектуальної влас­ності суб'єкт цього права набуває низку суб'єктивних прав як особистого немайнового, так і майнового характеру. Законода­вець використав існуючу у теорії цивільного права класифікацію поділу прав інтелектуальної власності на особисті немайнові та майнові.

Під особистими немайновими правами розуміють різновид цивільних прав, які виникають із приводу нематеріальних благ, є невід'ємними від особи та не мають економічного змісту (глава 15 ЦК України). Під майновими правами розуміють суб'єктивні пра­ва, які пов'язані з використанням об'єктів права інтелектуальної власності, а також із тими матеріальними (майновими) вимогами, які виникають між учасниками правовідносин із приводу викори­стання об'єктів права інтелектуальної власності (наприклад, право авторів та винахідників на винагороду).

Така класифікація прав, що становлять зміст права інтелекту­альної власності, незважаючи на деяку умовність, закладену в ос­нові її критеріїв, має значне практичне значення. Закон грун­тується на тому, що за загальним правилом особисті немайнові права можуть належати лише безпосередньо творцеві об'єкта пра­ва інтелектуальної власності. Вони є невідчужуваними від особи творця та, як правило, не можуть передаватися іншим особам. У той же час у інших осіб, перш за все спадкоємців, виникає право на охорону немайнових прав померлого творця, які діють безстро­ково.

Майнові права на об'єкти права інтелектуальної власності мо­жіть переходити до інших осіб у спосіб, передбачений законом.

Безпосередньо загальний зміст особистих немайнових прав інтелектуальної власності розкривається у ст. 423 ЦК України, а майнових прав інтелектуальної власності — у ст. 424 ЦК України. Зміст зазначених прав щодо конкретних об'єктів права інтелекту­альної власності розкривається у відповідних главах ЦК України та спеціальному законодавстві — законах України, які регулюють суспільні відносини щодо правової охорони окремих об'єктів пра­ва інтелектуальної власності (наприклад, закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про авторське пра­во і суміжні права» тощо).

Особисті немайнові права інтелектуальної власності. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., у ст. 27 закріпила, що:

• будь-яка особа має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, користуватись об'єктами мистецтва і брати участь у науковому прогресі, а також користуватися всіма його благами;

• кожний має право на охорону особистих немайнових і май­нових інтересів, що виникають із будь-якого наукового, літератур­ного або художнього твору, автором яких він є

Стаття 423. Особисті немайнові права інтелектуальної власності

1. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам.

3. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

4. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

- Стаття 424. Майнові права інтелектуальної власності

1. Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

- Стаття 425. Строк чинності прав інтелектуальної власності

1. Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

3. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути припинені достроково у випадках, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Незважаючи на те, що закон не дає легального визначення особистих немайнових прав, на підставі змісту ст. 423 ЦК України, особисті немайнові права можна визначити як права, що не мають економічного змісту, які належать творцеві (автору) незалежно від його майнових прав і зберігаються за ним у разі передання майнових прав інтелектуальної власності, зокрема права на використання об'єкта права інтелекту­альної власності.

У науковій літературі особисті немайнові права ще називають моральними правами¹.

Право авторства

Стаття 423 ЦК України до особистих немайнових прав суб'єктів права інтелектуальної власності відносить право на визнання лю­дини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності, тобто право авторства на об'єкт права інтелектуальної власності. Зміст цього права полягає у тому, що саме творець (автор) має право стверджувати, що об'єкт права інтелектуальної власності є результатом його інтелектуальної, творчої діяльності і право авторства на цей результат належить йо­му як творцю (автору). Автор може оприлюднити результат своєї творчості під своїм ім'ям, або під псевдонімом, або навіть взагалі анонімно. Такий зміст права авторства характерний для інституту авторського права і суміжних прав.

Право авторства у розумінні Паризької конвенції про охорону промислової власності є обмеженим і не має такого прояву, як право авторства на об'єкти авторського права і суміжних прав.

Закон визнає право авторства за творцем лише деяких резуль­татів науково-технічної творчості. Так, автор (творець) наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топо­графії інтегральних мікросхем, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин, породи тварин зазначається як автор цих об'єктів права інтелектуальної власності в охоронних документах на ці об'єкти. Крім того, творцеві вказаних об'єктів права інтелектуаль­ної власності надано право присвоювати таким об'єктам будь-яку назву, зокрема своє ім'я.

Право авторства не визнається щодо таких об'єктів права інте­лектуальної власності, як комерційні найменування, торговельні марки та географічні зазначення, комерційна таємниця. Закон визнає лише майнові права на них, яких набувають фізичні особи, підприємці та юридичні особи на підставі того, що вони є власни­ками охоронних документів на ці об'єкти, або у силу їх викорис­тання.

До особистих немайнових прав суб'єктів права інтелектуальної власності ст. 423 ЦК України відносить і право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здат­ному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інте­лектуальної власності. Особисті немайнові права дозволяють творцеві об'єкта права інтелектуальної власності назавжди зберег­ти зв'язок зі своїм результатом інтелектуальної, творчої діяльності. Цей зв'язок виявляється, перш за все, у тому, що автор контролює процес оприлюднення свого твору.

Саме автору належить право вирішувати, чи буде він знайоми­ти широкий загал зі створеним ним об'єктом права інтелектуаль­ної власності, і в якій формі, чи збереже цей об'єкт у таємниці, не виводячи з приватної сфери. Це право залежить від волевиявлен­ня автора, оскільки лише він визначає, коли його твір є заверше­ним, та виявляє бажання довести відомості про нього до відома громадськості. Якщо автор вирішить оприлюднити відомості про свій твір, це право дозволяє йому визначити і спосіб, у який ці відомості будуть оприлюднені.

Оприлюднення твору є тим юридичним фактом, з яким пов'язується реалізація майнових прав автора, що виникають у нього з моменту створення твору. Тільки оприлюднений твір мож­на використовувати за дозволом автора. Слід зазначити, що реалізація факту оприлюднення твору в одній формі (наприклад, опублікування п'єси) не тягне за собою автоматичного визнання оприлюднення його в іншій формі (наприклад, у вигляді поста­новки п'єси у театрі). Зазначене право більш притаманне суб'єктам авторського права і суміжних прав.

Право на недоторканість твору

Творець (автор) об'єкта права інтелектуальної власності може запобігати будь-яким посяганням, які можуть або хотіли б завдати його твору треті особи. Право на недоторканість об'єкта права інтелектуальної власності дозволяє суб'єктам права інтелектуаль­ної власності вжити заходів щодо недопущення можливості завдання шкоди цьому об'єкту або його спотворення. Автор, нада­ючи дозвіл на використання свого твору, слідкує, щоб таке вико­ристання не змінило твір настільки, що може виникнути загроза спричинення шкоди його честі та репутації як автора (глави 15 та 20 ЦК України). Це право здебільшого притаманне суб'єктам авторського права і суміжних прав. За порушення цілісності об'єкту права інтелектуальної власності встановлюється юридич­на відповідальність (ст. 439 ЦК України).

ЦК України не встановлює виключного переліку особистих немайнових прав суб'єктів права інтелектуальної власності. Це пов'язано з особливостями регулювання особистих немайнових прав на окремі об'єкти права інтелектуальної власності.

Невідчужуваність особистих немайнових прав інтелектуальної власності

Невідчужуваність та непередаваність особистих немайнових прав інтелектуальної власності є одним з основних принципів права інтелектуальної власності (ч. 4 ст. 423 ЦК України). Невідчу­жуваність особистих немайнових прав інтелектуальної власності означає, що комплекс цих прав може належати лише автору об'єкта права інтелектуальної власності, незалежно від наявності у нього майнових прав на цей об'єкт, та зберігається за ним навіть у випадку передачі майнових прав інтелектуальної власності. Така передача майнових прав, навіть у разі їх відчуження, не буде поро­джувати будь-яких правових наслідків щодо особистих немайно­вих прав інтелектуальної власності.

Проте ст. 423 ЦК України передбачає можливість набуття осо­бистих немайнових прав інтелектуальної власності іншою особою у випадках, передбачених законом. Так, наприклад, ч. 2 ст. 439 ЦК України встановлює, що у разі смерті автора таке особисте немай-нове право, як право на недоторканість твору, охороняється особою, уповноваженою на це автором чи спадкоємцями автора, або іншими заінтересованими особами.

Необхідно також зазначити, що ч. 4 ст. 423 ЦК України поро­джує колізію норм права, оскільки ч. 2 ст. 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права» вказує, що немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам. Також ч. 2 ст. 29 зазначеного Закону надає право лише спадкоємцям захи­щати право авторства на твір і протидіяти перекрученню, спотво­ренню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяган­ню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора. Таким чином, можна запропонувати законодавцеві нормативно визначити, які саме особисті немайнові права та на яких підставах можуть переходити до інших осіб, які набувають право діяти в інтересах творця об'єкта права інтелектуальної власності.

Майнові права інтелектуальної власності

Як зазначають фахівці, майновими правами суб'єкта права інте­лектуальної власності слід визнавати ті права, які становлять для нього певний майновий інтерес¹. При цьому у законодавстві про інтелектуальну власність майнові права творця та його правона­ступників превалюють серед усіх інших його прав.

Загальний перелік майнових прав інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності закріплений у ст. 424 ЦК України.

Право на використання

За первинним суб'єктом права інтелектуальної власності закріплено право на використання створеного ним об'єкта права інтелектуальної власності та отримання максимального результату від використання його корисних властивостей (п. 1 ч. 1 ст. 424 ЦК України). Такий результат повинен мати економічний зміст, тобто приносити творцеві відповідну матеріальну користь.

Право дозволу на використання

До виключного права первинного суб'єкта права інтелектуаль­ної власності належить надання дозволу на використання цього об'єкта іншим особам (п. 2 ч. 1 ст. 424, ст. 426 ЦК України). Це пра­во має абсолютний характер і може бути обмежене на підставі й у спосіб, передбачений законом (наприклад, примусова ліцензія, спільне право інтелектуальної власності, яке належить працівнику і роботодавцю). Таким чином, саме первинний суб'єкт права інте­лектуальної власності (автор, творець) передає належне йому право на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі на підставі договору, в якому передбачаються умови такого використання. В силу цього інші особи набувають право на використання об'єкту права інтелектуальної власності, а відтак і право на отриманням матеріальної вигоди, за рахунок викорис­тання корисних властивостей цього об'єкта.

Право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності

Майнові права інтелектуальної власності не обмежуються тільки використанням та наданням дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а й передбачають ви­ключне право суб'єкта права інтелектуальної власності перешко­джати неправомірному використанню цього об'єкта (п. З ч. 1 ст. 424 ЦК України).

Під неправомірним використанням слід розуміти будь-яке ви­користання об'єкта права інтелектуальної власності, як у межах договору, так і поза договором, що порушує майнові права суб'єктів права інтелектуальної власності. Причому, якщо мова йде про неправомірне використання об'єктів права інтелектуаль­ної власності в межах договору, то право, передбачене п. З ч. 1 ст. 424 ЦК України — це право первинних суб'єктів права інтелек­туальної власності. У разі, коли неправомірне використання об'єктів права інтелектуальної власності відбувається поза догово­ром, тобто є в наявності делікт, суб'єктом права перешкоджати не­правомірному використанню є будь-який суб'єкт права інтелекту­альної власності, як первинний, так і вторинний — як автор, так і інша особа, яка набула майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору чи закону. Перешкоджати неправомірному використанню об'єктів права інтелектуальної власності всі суб'єкти права інтелектуальної власності можуть як неюрис-дикційними способами (наприклад, лист-попередження, що адре­сований порушнику), так і юрисдикційними способами — шляхом звернення до відповідних органів державної влади.

Перешкоджати неправомірному використанню об'єктів права інтелектуальної власності автор або інший суб'єкт права інтелек­туальної власності може шляхом попередження (запобігання) можливості неправомірного використання об'єкта права інтелек­туальної власності, використовуючи різного рівня захисні техно­логії на підвідомчих йому підприємствах з метою перешкоджання можливим підробкам. У випадку, коли неправомірне використан­ня об'єкта права інтелектуальної власності вже відбулося, суб'єкт права інтелектуальної власності може вимагати від правопоруш­ника припинити незаконне використання об'єкта права інтелек­туальної власності і тим самим припинити порушення належних йому майнових прав інтелектуальної власності.