Етнос як унікальне і соціально-культурологічне явище
Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.
Етнос постає як соціально-економічний організм, що самовідроджується внаслідок етнічно однорідних шлюбів і передання новим поколінням мови, культури, звичаїв, традицій, віри, процесів природної та штучної (насильницької) асиміляції, міжетнічної інтеграції. Для усталеного існування етноса потребує створення своєї держави. Термін етнос вперше з'являється в науковій літературі на зламі XVIII— XIX ст. Спочатку його вживають для визначення: а) ранньої стадії вісторії людства (Л. Г. Морган); б) історикокультурних провінцій (А. Бастіан); в) просто культурних одиниць (Ж. В. Ляпуж) тощо. Першу характеристику етнічної термінології, в т. ч. терміна «Етнос», наближену до сучасного розуміння, дав французький антрополог Ж. Денікер наприк. XIX — на поч. XX ст. Він, зокрема, вважав, що під етнічною групою слід розуміти народи, племена, нації. Український етнограф П. П. Чубинський на практиці закріплює цей підхід до етнографічних проблем.
У 20-х pp. російський етнограф С. М. Широкогоров дає наукове визначення терміна «Етнос», у якому вперше враховує об'єктивні й суб'єктивні чинники етногенезу. Етнос він визначає як групу людей, що розмовляють однією мовою, усвідомлюють своє місце, спільне походження, мають певний комплекс звичаїв, особливостей способу життя і відмінності щодо інших етнічних груп.
У 40—50х pp. XX ст. американський антрополог Р. Наролла у своєму тлумаченні терміна «Етнос» зосереджує увагу на врахуванні різних чинників: самосвідомості, усвідомлення спільності походження, форми шлюбносімейних відносин,релігії і особливо мовної тотожності та територіально організаційної окремішності.
У 40—80х рр. російські та українські вчені Ю. В. Бромлей, В. К. Борисенко, П. I. Кушнір, В. I. Наулко й інші у визначенні терміна «Етнос» підкреслюють низку інших важливих чинників, зокрема територіальну взаємодію етнічних спільностей для їх функціонування (В. 1. Наулко); роль національної (етнічної) самосвідомості як незаперечної ознаки етноса (П. I. Кушнір); значення для етносу культурної специфіки (М. М. Чебоксаров), обрядів і звичаїв (В. К. Борисенко), a також чинник соціально-економічної цілісності та безперервності етносоціальних процесів і міжетнічних зв'язків (В. I. Наулко).
4. Провідні пріоритети етнонаціональної політики України
Державна етнонаціональна політика України розглядається як система заходів держави, спрямованих на задоволення потреб української нації, представників інших етносів, корінних народів та національних меншин, які є складовими українського суспільства: української діаспори, яка пов'язана з ядром українського етносу; депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, пов'язаних із специфікою етнокультурного розвитку, регулюванням міжетнічних відносин, усуненням чинників міжетнічної напруженості та міжетнічних конфліктів, забезпеченням участі у державотворчих процесах різних структурних етнонаціональних компонентів українського суспільства. Сутність, пріоритети і мета державної етнонаціональної політики України відповідають Конституції України та міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Необхідність формування державної етнонаціональної політики України зумовлена:
1) багатонаціональним складом населення України етнонаціональну структуру якого становлять українська нація, корінні народи та національні меншини представники понад ста національностей;
2) процесом етнічного відродження як української нації, так корінних народів та національних меншин. Характерною рисою цього процесу є, з одного боку, утвердження української нації, корінних народів та національних меншин як сталих структурних компонентів українського суспільства, а з іншого - їх інтеграція формування багатонаціонального Українського народу;
3) інтенсифікацією зв'язків з історичною батьківщиною представників української діаспори, залученням їх до державотворчих процесів в Україні.
Головною метою державної етнонаціональної політики України є забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії представників різних етносів, які проживають в Україні, підтримання атмосфери толерантності, довіри й поваги у взаєминах між ними. Державна етнонаціональна політика України передбачає оптимальне врахування інтересів усіх етнонаціональних спільнот, створення сприятливих умов для розвитку української нації, корінних народів та національних меншин. Змістом етнонаціональної політики демократичної Української держави є міжнаціональна злагода в умовах етнічної розмаїтості.