Тема 1. Зміст освгги як фундамент базової культури особистості

ПЛАН

1. Поняття про дидактику, її основні категорії. Проблеми та завдання дидактики на сучасному етапі розвитку педагогічної науки.

2. Формування змісту освіти в історії школи й педагогіки. Зміст освіти в сучасній школі.

3. Державні документи, що визначають зміст шкільної освіти.

1. Поняття про дидактику, її основні категорії.

Проблеми та завдання дидактики на сучасному етапі розвитку педагогічної науки

Дидактика - це розділ педагогіки, що вивчає теорію освіти і навчання, розкриває закономірності учіння школярів і викладацької діяльності вчителя, визначає суть, принципи, зміст, методи і форми організації навчального процесу.

Слово "дидактика" грецького походження ("дидаско" - навчати). Як спеціальний навчальний термін існує з XVII століття. Вважається, що ввів його в педагогіку німецький педагог Вольфганг Ратке (1571-1635).

Предметом дидактики є загальні для всіх навчальних дисциплін закономірності процесу навчання. Особливості викладання окремих дисциплін вивчають окремі (часткові) методики. Одним із джерел дидактики є народна дидактика, тобто та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки народу в галузі науки і навчання. На думку академіка М .Г. Стельмаховича, "саме в навчанні багатогранний людський досвід перетворюється у необхідні для життя знання, вміння і навички. Навчання, кує розум, формує загальну культуру особистості, ставлення до знань і навколишнього життя, плекає людські ідеали"¹.

Народ виражав своє ставлення до навчання прислів'ями і приказками: "Знання робить життя красним", "Пташка красна пір'ям, а людина - знанням", "Хто знання має, той і мур ламає" тощо. Народна мудрість знає сотні дидактичних вправ та ігор для розвитку кмітливості та розумових здібностей дітей. Загадки, задачі, народні казки свідчать про розум, кмітливість і спостережливість народу, прагнення розвинути ці риси у підростаючого покоління.

Дидактика як наука з'явилась у XVII столітті. Засновником дидактики є Ян Амос Коменський - великий чеський гуманіст і педагог. Його праця "Велика дидактика" стала початком нової епохи розвитку педагогіки і дидактики. Він розробив основи класно- урочної системи навчання, намагався дати відповідь на питання, як вчити легко, приємно і ґрунтовно, теоретично обґрунтував правила і принципи навчання, необхідність здійснювати виховання в процесі навчання.

Пізніше ідеї Я.А.Коменського розвивались швейцарським педагогом И.Г.Песталоцці; німецькими педагогами Й.Ф.Гербартом - автором теорій формальної освіти та виховуючого навчання та Ф.-А.-В. Дістервегом, який обстоював такі прогресивні для свого часу принципи дидактики, як природодоцільність, культуро від по відність, самодіяльність; англійським філософом і педагогом Г. Спенсером - автором теорії матеріальної освіти.

Серед російських педагогів найбільший внесок у розвиток дидактики зробили К.Д. Ушинський та його послідовники В.І.Водоеозов, М.А.Корф, О.Ф.Остроградський, а також Л.М.Толстой, ГІ.Ф.Каптєрев та інші, які відстоювали прогресивні принципи і методи навчання. В Україні дидактика розвивалась завдяки зусиллям О.В.Духновича (1803-1865) - автора ряду посібників для вчителів та учнів, Б.І.Грінченка (1863-1910), Х.Д.Алчевської (1841-1920), прогресивних письменників і громадських діячів Т.Г.Шевченка, М.Коцюбинського, Л. Українки, І.Франка та ін.

Серед педагогів-дидактів радянського періоду варто відзначити Г.Г.Ващенка ("Загальні методи навчання"), С.Х.Чавдарова ("Принципи радянської дидактики"), М.О.Данілова, М.М. Скаткіна, Б.П.Єсипова, Л.В.Занкова, які розробляли теорію навчального процесу та розвиваючого навчання, В.А.Онищука (теорія сучасного уроку), А.М.Алексюка (методи навчання).

Сприяли розвитку дидактики також і вчителі-новатори В.Ф.Шаталов, С.МЛисенкова, В.А.Дяченко, Є.І.Ільїн, І.ІІ.Волков, які ввели прогресивні зміни в організацію і методичне забезпечення навчального процесу.

Важливою особливістю сучасної дидактики є те, що вона розглядає навчальний процес не тільки як засіб формування знань і вмінь, але й як важливий фактор всебічного розвитку і саморозвитку особистості. Вона досліджує навчання в тісній єдності з вихованням і самовихованням у цілісному педагогічному процесі.

Основними категоріями дидактики є освіта, навчання, викладання, учіння, процес навчання. Крім того, дидактика оперує такими поняттями, як закономірності навчання, принципи навчання, функції навчання, види навчання, зміст освіти, методи і прийоми навчання, форми і засоби навчання, урок, типи уроків, оцінка, контроль у навчанні, які докладно будуть розглядатись далі. До дидактичних категорій слід віднести і такі, як знання, уміння, навички, компетенції.

Знання — це зрозумілі, збережені в пам'яті та відтворені основні факти науки і теоретичні узагальнення, що з них витікають (поняття, правила, закони, висновки).

Уміння — володіння способами застосування засвоєних знань на практиці.

Навичка — автоматизована, безпомилкова, звична, досконала дія.

Розрізняють загальні і спеціальні уміння і навички. Загальні - характерні для всіх навчальних предметів (працювати з книгою, читати, писати, рахувати, раціонально організовувати працю тощо). Спеціальні - специфічні для даної дисципліни - розв'язувати задачі, проводити досліди, працювати з картою, складати гербарій тощо.

Впровадження компетентнісного підходу у побудову змісту освіти привело до введення в дидактику такого поняття, як компетенція. Варто розрізнити терміни компетенція і компетентність.

Компетенція — соціальна вимога до освітньої підготовки учня, необхідної для якісної продуктивної діяльності в певній сфері, загальна здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню.

Компетентність — володіння учнем відповідною компетенцією, що містить його особисте ставлення до неї і до предмету діяльності.¹

Як теорія навчання і освіти дидактика ставить своїм зав­данням розробку таких проблем:

• визначення педагогічних основ змісту освіти;

• дослідження суті, закономірностей і принципів навчання;

• виявлення закономірностей і шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання;

• вивчення шляхів диференціації, індивідуалізації та інтеграції навчання;

• освоєння інформаційних технологій, комп'ютеризація та кібернетизація навчального процесу;

• розробка гнучких педагогічних технологій, освітніх систем, методів, прийомів, форм і засобів навчальної роботи;

• поліпшення обліку результатів праці вчителя і учнів.

2. Формування змісту освіти в історії школи й педагогіки. Зміст освіти в сучасній школі

Зміст освіти - категорія історична. Зміст освіти змінюється в процесі суспільного розвитку, закономірно залежить від суспільних потреб, від мети і завдань процесу навчання, від державної політики в галузі освіти, методологічних позицій вчених, тобто від об'єктивних та суб'єктивних факторів.

Зміст освіти — це система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них основ світогляду і моралі.

В історії педагогічної думки XIX століття відомі два головних напрямки у визначенні змісту освіти: теорія формальної освіти і теорія матеріальної освіти. В основі теорії формальної освіти лежить філософська течія раціоналізму, її прихильники (Дж.Локк, Г. Песталоцці) вважали, що джерелом знань є розум, знання народжуються розумом того, хто пізнає. Звідси і головне завдання освіти - розвиток розуму ("гімнастика розуму"), тобто здатності логічно мислити, аналізувати, порівнювати тощо. Вони вважали, що найкращим засобом такого розвитку є вивчення мов (латинської і грецької) і математики, відстоювали так званий "класичний" напрям освіти (гімназії, англійські граматичні школи). Теорія матеріальної освіти опиралась на філософську основу емпіризму_х який твердить, що джерелом знань є досвід. Педагогічний висновок (О.Герцен, М . Добролюбов): треба озброювати учнів природничими знаннями, основний критерій відбору навчального матеріалу - практична цінність знань. Ця теорія лягла в основу реальної освіти (реальні училища), навчання базувалось на вивченні природничих дисциплін і прикладних предметів (наприклад бухгалтерської справи). К.Д.Ушинський вважав, що до засвоєння наук не можна підходити лише з погляду їх практичної придатності: школа повинна давати і різноманітні потрібні в житті знання та уміння, і розвивати розумові здібності дитини.

На початку XX століття американський педагог Дж.Дьюї (основоположник прагматизму в шкільній політиці), який критикував і раціоналізм, і емпіризм, запропонував ідею розвитку практичного досвіду дітей, озброєння їх прикладними уміннями і навичками в різних видах діяльності. Навчання він уявляв як розв'язання ланцюжка практичних завдань, узятих з повсякденного життя. Цю теорію назвали педагогічним утилітаризмом. На практиці ідеї Дж.Дьюї втілив у життя американський педагог У.Кілпатрик, який розробив метод проектів. Його сутність полягала в тому, що учні разом з учителем проектували виконання якоїсь практичної діяльності (наприклад, будівництво будинку, прокладання дороги, підготовку концерту тощо), включаючись у роботу, в ході якої засвоювали необхідні відомості з мови, математики, інших пред­метів. Звичайно, така організація навчання призводила до зниження рівня освіти, хоч і викликала інтерес. Сьогодні в нашій країні метод проектів знаходить своє місце в системі методів активного навчання.

У сучасному розумінні зміст освіти складають не лише знання і уміння, а й соціальний досвід, тобто сукупність засобів і способів діяльності, створених у процесі розвитку суспільства. За концепцією І.Я.Лернера, тільки оволодіння таким досвідом , що є джерелом змісту освіти, допоможе молодому поколінню повною мірою осягнути культурні надбання попередніх поколінь. І.Я.Лернер обґрунтував 4 основних елементи змісту освіти.¹

1. знання, тобто цілісна система відомостей, інформації, накопиченої людством;

2. уміння і навички, тобто досвід відомих способів діяль­ності;

3. досвід творчої діяльності, в результаті якої створюється об'єктивно чи суб'єктивно нове завдяки специфічним процедурам:

самостійного переносу раніше засвоєних знань і умінь у нову ситуацію;

виділення нової проблеми в знайомій ситуації або нової функції об'єкта;

виділення альтернативних варіантів вирішення проблеми;