1. Поняття про педагогічний процес, його цілі й завдання, взаємодію його учасників

Поняття "педагогічний процес" означає єдиний навчально- вкхоаний процес, який забезпечує всебічний розвиток особистості. В практиці роботи школи навчання й виховання завжди єдині, а в педагогічній науці тривалий час вживалось поняття "навчальний процес" і "виховна робота", які мали різні цілі і зміст. Проте прогресивні педагоги прагнули створити цілісну теорію навчально-виховного процесу школи. До них належать відомі російські педагоги Н.Ф.Калтєрєв (1849-1922) та А.ГІ.Пінкевич (1884-1939). Лише в 70-х роках XX століття російські дидакти Ю.К.Бабанський, М.М.Скаткін, В.ІІ.Стрезікозін звернулись до об'єднання навчання і виховання в єдине ціле. Ю.К.Бабанський дає таке визначення педагогічного процесу: "Педагогічний, навчально-виховний процес у середній школі є органічною єдністю процесів навчання, виховання та розвитку. Суть його полягає у передачі соціального досвіду старшими і засвоєнні його підростаючим поколінням шляхом взаємодії, спрямованої на задоволення сучасного суспільства у всебічному, гармонійному розвиткові особистості".¹Педагогічний процес - не механічне поєднання процесів навчання, виховання і розвитку, а нове якісне утворення. Головні характеристики педагогічного процесу - цілісність, спільність, єдність. І.П.Підласий відмічає, що "складна діалектика відносин всередині педагогічного процесу полягає: 1) в єдності та самостійності процесів, що його утворюють; 2) у цілісності й взаємній підпорядкованості систем, які його складають; В) у наявності спільного і збереженні специфічного".²

Цілісність педагогічного процесу полягає в тому, що всі процеси, які його складають, мають єдину мету - всебічний і гармонійний розвиток особистості. Специфіка кожного процесу - в основних функціях, які він реалізує (навчання, виховання і розвиток) та шляхах досягнення мети.

Загальні цілі педагогічного процесу залежать від того, на яку філософську осову спирається наука. Історія суспільного розвитку показує, що на формування суспільних цілей виховання впливають різні фактори і визначальними тут є пануюча державна ідеологія, політика, потреби суспільства у підготовці підростаючого покоління до виконання певних соціальних функцій, рівень розвитку суспільства. Це означає, що цілі виховання змінні, мають конкретно історичний характер, лежать в основі різних виховних систем. Історія педагогіки - це довга вервечка появи, існування і відмирання цілей виховання, виховних ідеалів.

У Стародавній Греції, приміром, ідеалом виховання була калокагатія - гармонійний розвиток духу і тіла, в епоху Середньовіччя - аскетизм і покірність, які проповідували християнство та інші релігії. Завдяки Рене Декарту людство отримало нове формулювання загальної мети виховання: ідеалом стає всебічний гармонійний розвиток особистості. Український педагог Г.Ващенко (50-і рр. XX ст.) вбачав виховний ідеал у служінні Богові і Україні. Його послідовники розробили Кодекс цінностей сучасного українського виховання, який включає абсолютні вічні цінності, такі, як віра, надія, любов, сумління, правда, справедливість, доброта, чесність, щирість, гідність, милосердя, прощення, досконалість, краса, свобода, нетерпимість до зла, великодушність, оберігання життя, мудрість, благородство, а також цілий ряд національних цінностей, громадянських цінностей, цінностей сімейного та особистого життя, валеоекологічних цінностей¹. У Концепції національного виховання, схваленій Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти ЗО червня 1994 року, зазначено, що провідною метою виховання залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибини віків. А на сучасному етапі мета національного виховання конкретизується як "передача молодшому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру,роз­виток індивідуальних здібностей і таланту.²"

Останні десятиліття позначені значним впливом гуманістичної педагогіки, основаної на ідеях і теоріях таких всесвітньо відомих вчених, як Е. Фромм (1990 -1980), К.Роджерс ( 1902 -1987), А. Маслоу (1908 -1970). Метою освіти і виховання вони проголошують саморозвиток особистості учня, поставленого в центр усієї навчально-виховної діяльності. Гуманістичний підхід до виховання означає „визнання особистості, що розвивається, вищою соціального і педагогічною цінністю, повагу до самобутності та унікальності кожної дитини, створення умов для цілеспрямованого розвитку та саморозвитку вихованця як суб'єкта діяльності, як особистості і творчої індивідуальності"¹,наголошував, виступаючи на одній з міжнародних конференцій з питань освіти послідовник цих ідей Г.Геллер.

Сучасна українська педагогіка ставить перед собою гуманістичні цілі. У Національній доктрині розвитку освіти мета виховання визначена як „ ...виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадянському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури".²А в Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності та в Концепції розвитку загальної середньої освіти - як формування свідомого відповідального громадянина , здатного до самоосвіти і саморозвитку, який уміє діяти творчо, компетентно, прагне змінити на краще життя своє і своєї країни.

Для чого потрібне знання і розуміння цілей виховання? ІІерш за все, знання цілей виховання дає педагогу уявлення про те, яку людину він має формувати, надає його роботі необхідну осмисленість і спрямованість. Щодо цього К.Д.Ушинський у книзі "Людина як предмет виховання" писав: "Що сказали б ви про архітектора, який закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати - храм, присвячений богові істини, любові і правди; просто будинок, у якому жилося б затишно; красиві, але непотрібні урочисті ворота, якими милувалися б подорожні; роззолочений готель для оббирання нерозважливих; кухню для приготування страв;

музей для зберігання рідкостей, чи, нарешті, хлів для складання туди різного, нікому вже непотрібного в житті мотлоху? Те ж саме повинні сказати ви і про вихователя, який не зуміє чітко і точно визначити вам мету своєї виховної діяльності"

Великого значення умінню педагога правильно формулювати цілі виховання надавав А.С.Макаренко.„Я під цілями виховання розумію програму людської особи, - підкреслював він, - програму людського характеру, при чому в поняття „характер" я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути."¹

Як бачимо, сучасний педагог-практик повинен уміти проектувати кожну особистість, спираючись на загальні суспільні цілі виховання, визначені в директивних державних документах, а також враховуючи фізіологічні та психологічні особливості особистості, активізуючи при цьому самопрограмування власного життя самою особистістю.

Цілі виховання у практичному втіленні конкретизуються через завдання. Мета і завдання співвідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому справедливо твердити: мета виховання - це система завдань, які треба розв'язати. У Концепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти сформульовано основні виховні завдання загально­освітнього навчального закладу:

• філософсько-світоглядна підготовка школярів, формування у них наукового світогляду;

• розвиток пізнавальної активності й культури розумової праці;

• патріотичне виховання;

• розвиток моральних почуттів і рис поведінки;

• формування розуміння загальнолюдської і народної моралі;

• розвиток національної правосвідомості і самосвідомості;

• вироблення свідомого ставлення до праці як до вищої цінності людини і суспільства, розвиток діловитості, підприємництва;

• формування екологічної культури;

• фізичне вдосконалення;

• статеве виховання учнів, підготовка їх до сімейного

життя.²

Слід зазначити, що деякі педагоги відкидали доцільність постановки суспільних цілей виховання. Американський філософ - прагматик і педагог Джон Дьюї, наприклад, стверджував, що людина є рабом своїх природжених звичок і не піддається зміні, а виховання має цілком будуватись на інстинктивних інтересах і потягах дітей. Представники теорії "вільного виховання", висунутої ще Ж.-Ж.Руссо (Е.Кей у Швеції, К.Н.Вентцель у Росії, М.Монтессорі в Італії) цільовими установками виховання вважали розвиток інтересів і нахилів дітей, які проявляються спонтанно, забезпечення їм повної свободи і невтручання в їхнє формування. Цю теорію назвали педоцентричною, бо в центр виховної системи ставляться захоплення і потяги дитини.

Крім загальних цілей і завдань педагогічного процесу варто виділити і часткові цілі, які ставить перед собою педагог, здійснюючи окремі акти педагогічної діяльності. Це цілі уроку чи виховного заходу, цілі педагогічної бесіди з учнями або їхніми батьками. Цілі можуть бути далекими (розвиток певних якостей школярів), середніми (організація конкретних справ) і близькими (при організації безпосередньої педагогічної взаємодії на уроці та поза ним).

Педагогічна взаємодія, тобто взаємовідносини учасників педагогічного процесу визначають його розвиток. У педагогічній взаємодії беруть участь педагоги (адміністрація закладу освіти та вчителі) й учні. Педагогічна взаємодія містить педагогічний вплив, його активне сприймання, засвоєння вихованцем та власну активність вихованця, що проявляється у впливі на педагога і самого себе. Взаємини вчителя і учня можуть складатися по-різному. Це залежить від того, чи вчитель розглядає учня як об'єкт виховання, чи як суб'єкт педагогічного процесу. У першому випадку між вчителем і учнем складаються непродуктивні відносини підпорядкування. Для них характерна взаємна байдужість, механічне виконання обов'язків. У другому - стосунки вчителя і учнів в педагогічному процесі стають продуктивними, носять характер співробітництва і навіть співтворчості.

Коли у педагогічному процесі взаємодіють вчитель і учень або вчитель і група учнів, то таку взаємодію називають парною. Коли поряд з цим на учня впливає учнівський колектив, то таку взаємодію називають тернарною. A.C. Макаренко називав вплив вихователя на колектив, а колективу - на окремого вихованця - паралельним педагогічним впливом. У реальному педагогічному процесі ця взаємодія ще складніша, її називають багатокомпонентною: колектив вихователів - колектив вихованців - мікроколективи - окремі вихователі - окремі вихованці.¹