4. Фіскальна соціологія.

З одного боку наука про податки – окрема галузь фінансової науки. В цьому напрямку вона розвивається за принципом „знати все більше про все менше”, маючи характер вузько спеціалізованого знання про податкову систему і/або про окремі податки. В іншому сенсі, податкова наука – галузь суспільствознавства, що розглядає оподаткування в контексті знання про людей, суспільство, економіку і державу, тобто відноситься до гуманітарних наук. У гуманістичному аспекті податки інтерпретуються як поставлений на службу інтересам людини фінансовий ресурс, що знаходиться в розпорядженні держави.

Фінансове становище держави і стан фінансової науки не можна пояснити поза соціологічним контекстом. Ідеї та поняттєвий арсенал, пропоновані фіскальною соціологією, дозволяють охарактеризувати рівень податкового, ширше кажучи, фінансового мислення, а звідси – й сучасних фінансової політики і практики. Під соціологічним кутом зору суспільство сприймає податки суперечливим чином: то усвідомлюючи їх, як джерело забезпечуваних державою суспільних благ і послуг, то засуджуючи їх як засіб скорочення індивідуальних доходів і власності. Законослухняна більшість платників сплачує податки хоч і свідомо, але в примусовому порядку.

Представники фіскальної соціології вводять у коло досліджуваних явищ, окрім фінансових, людські фактори (переконання, мотивації, стереотипи поведінки). З соціологічного погляду при рівній величині податкових внесків на оплату певних суспільних благ суб’єктивна цінність останніх для різних індивідів неоднакова. Тобто однакові податки суб’єктивно по-різному сприймаються окремими категоріями платників у залежності від їх соціального статусу, рівня громадянської свідомості, інших факторів.

Визначний вклад у розвиток фіскальної соціології зробив Й. Шумпетер (1883 – 1950). За Шумпетером, запровадження оподаткування шляхом демократичного прийняття рішень допомогло створити сучасні держави і визначити їх форму. Проте, в умовах капіталізму, фіскальні домагання держави мають певну межу. Досягши певного рівня, вони вступають у суперечність з економічними потребами, стають соціально неприйнятними.

Ідеям фіскальної соціології зобов’язана своїм походженням сучасна теорія суспільного вибору, за яку Дж. Б’юкенен отримав Нобелівську премію по економіці. Розглядаючи проблему суспільного вибору, американський економіст з’ясував, що в умовах демократії, податки виконують роль каналу відносин між урядом і народом, як виборцем і платником податків.

Отже, фіскальна соціологія інтегрує економіку і політику, з’ясовує як політичні процеси впливають на фінансовий стан держави. Заслуга соціального погляду на податки – у посиленні уваги до людського фактора фіскальних процесів. Фіскальна соціологія розглядає фіскальні заходи як ефективний засіб налагодити взаємодію держави та суспільства з метою досягнення прийнятного для всіх результату.

5. Сучасні теорії податків і їх вплив на податкову політику провідних країн.

Характерною особливістю початку ХХ ст. став корінний переворот в поглядах на роль держави в економіці. Ідея мінімального втручання держави в господарську система відійшла на другий план.

Англійський економіст Дж.Кейнс (1852 – 1951) у своїй праці „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” одним з перших поставив питання про нестабільну природу господарства, що базується на приватному господарстві. На думку Кейнса, податки вмонтовані в систему макроекономічного регулювання ринку. Економічне зростання залежить від збережень економічних суб’єктів лише в умовах повної зайнятості. Однак досягти повної зайнятості на практиці практично неможливо. У такому випадку держава за допомогою оподаткування вилучає надлишкові збереження населення і сама вкладає їх в розвиток економіки. Таким чином, кейнсіанство вважає бюджетно – податкову політику одним з основних методів макроекономічного регулювання економіки.

Наприкінці ХХ ст. на зміну екстенсивному розширенню державного втручання прийшли ринкові механізми регулювання господарської діяльності. Цьому сприяла стагфляція економіки, падіння доходів населення, зростання бюджетного дефіциту, інтеграційні процеси. В економічній науці почали переважати неокласичні тенденції основними з яких стали монетаризм і економіка пропозиції. В монетаризмі податкам відводиться другорядна роль, а в економіці пропозиції – навпаки. Основна ідея економіки пропозиції полягає в тому, що високі податки зменшують економічну активність і податкові надходження бюджету. Американський економіст А. Лаффер провів ряд досліджень по даній тематиці і зміг встановити математичну залежність між доходами бюджету і податковими ставками.

Саме погляди представників теорії пропозиції лягли в основу податкових реформ 80 – 90х років. Ці реформа носили поступальний характер і першими були розпочаті у США і Великій Британії.

Отже, ключовим моментом сучасної податкової політики являється стимулювання інвестиційної активності підприємств і населення, розширення бази оподаткування, з паралельним зменшенням рівня податкових ставок і скроченням податкових пільг. Таким чином, останнім часом відбулась суттєва переорієнтація функцій оподаткування з фіскальної і соціальної до стимулюючої.

Теорія економіки пропозиції.

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974-1975 pp., доповнила собою монетаристську теорію. Термін „економічна теорія пропозиції” був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Г.Стейном у 1976р. для позначення відродження інтересу до класичної економічної теорії, яка велику увагу приділяла вивченню умов і витрат виробництва товарів та класичної теорії державних фінансів, що була розкритикована і забута у ході кейнсіанської революції 30-х pp. XX ст. Ключове твердження економіки пропозиції: розміщення й ефективне використання ресурсів має вирішальне значення для економічного зростання як у коротко, так і у довгостроковому періоді. Основною перешкодою на шляху розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва вважається негативний вплив рівня і структури оподаткування на стимули до праці й інвестування, а також інституційних обмежень, передусім пов’язаних з діяльністю профспілок, на ефективне розміщення ресурсів. Економіка пропозиції збагатила історію економічної думки, макроекономіку й економічну політику такими поняттями, як „податковий клин”, „оптимальна межа оподаткування”, „крива Лаффера”.

Теорія раціональних очікувань.

Теорія раціональних очікувань базується на твердженні, що населення поводить себе раціонально. Тобто підприємці, споживачі і працівники, розуміючи як функціонує економіка, використовують доступну інформацію для прийняття рішень.

Також теорія раціональних очікувань стверджує, що ринки товарів і ресурсів в високій степені конкурентні, тому швидко реагують на зміну економічної ситуації. У зв’язку з цим урядова політика виявляється недієздатною, оскільки населення готується до дій уряду і передбачає його наслідки. Таким чином, активна політика уряду посилює економічну нестабільність.

Інституціоналізм. Свою назву ця течія економічної науки отримала у зв’язку з тим, що її прихильники активно використовували соціальний елемент і інтерпретували економічні процеси з допомогою неекономічних факторів.

Інститути – це розроблені людьми формальні (закони, конституції) і неформальні (угоди, норми поведінки, моральні цінності) обмеження, а також чинники примушення, які стримують їх взаємодію. Тобто інститут – це система взаємопов’язаних та відносно стійких формальних і неформальних норм, які регулюють прийняття рішень, діяльність і взаємодію суб’єктів.

В центрі уваги інституціоналістів знаходяться реальні процеси, котрі відбуваються в економіці. Центральне місце в їх дослідження займає корпорація, яка розглядається як основа організаційної структури індустріальної системи сучасного суспільства. Одну із центральних проблем розвитку і оновлення економіки інституціоналісти вбачають в системи соціального контролю, в організації якого ключова роль відводиться державі і полягає в організації і стимулюванні НТП через координацію досліджень, системи освіти, експериментальних проектів.

Рекомендована література:

Основна: 1, 14, 16, 17, 18, 19, 20, 35, 50, 56, 57, 58.

Додаткова: 2, 22, 26, 28, 29, 30, 35, 47, 49, 54, 56, 63, 68, 70, 74, 76, 77, 84, 87, 96, 107.