3. Символізм як художній напрям та філософсько-естетичне явище

Символізм (від грец. σύμβολον — знак, прикмета, ознака) — літературний напрям кінця XIX — початку XX ст., основною рисою якого є те, шо конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Символізм народжується у Франції і поширюється в інших європейських країнах (Англія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Норвегія, Росія).

Символізм як сформований літературний напрям починає свою історію з 1880 р., коли Стефан Малларме започатковує літературний салон (так звані «вівторки» Малларме), в якому беруть участь молоді поети. Програмні символістські акції відбуваються в 1886 р., коли друкуються «Сонети до Вагнера» восьми поетів (Верлен, Малларме, Ґіль, Дюжарден та ін.), «Трактат про Слово» Р. Ґіля та стаття Ж. Мореаса «Літературний маніфест. Символізм». Праці Ґіля (з передмовою самого Малларме) та Мореаса стають першими маніфестами напряму. В той же час з'являються перші збірки поетів, які були свідомо зорієнтовані на символістську поетику («Кантілени» Ж. Мореаса, «Заспокоєння» А. де Реньє, «ґамми» С. Мерріля та ін.).

Наприкінці 1880-х рр. розпочинається період розквіту символізму у Франції. В 1891 р. сталося його «офіційне визнання.

Вплив символізму в останнє десятиріччя XIX ст. стрімко зростає, він стає модним напрямом. І якщо у 80-ті рр. символізм був чіткою течією із програмним оформленням і навіть школою, то в 90-ті рр. ця чіткість розмивається, а кожний поет шукає свої власні творчі шляхи.

Зі смертю патріарха символізму Стефана Малларме в 1898 р. французький символізм як організований напрям також припиняє своє існування, хоча голоси окремих поетів-символістів звучали й на початку XX ст. Однак було б помилковим замикати символізм у Франції в рамки 1880—1890-х рр.. Він починає існувати у французькій поезії ще задовго до свого організаційного оформлення й теоретичного обґрунтування.

Як справедливо зазначає Дмитро Обломієвський, історію символізму потрібно починати з 1857 року, тобто з року, коли були надруковані «Квіти зла» Шарля Бодлера.

Поряд з Бодлером поетику символізму неодмінно треба пов'язувати і з творчістю видатних французьких поетів Поля Верлена та Артюра Рембо, шо припадає на 60 — 70-ті рр. Тоді ж розпочинається творчість Малларме.

Дійсно, саме Бодлер, Верлен, Рембо, Малларме становлять славу й гордість французького символізму, його основне ядро. До цього квартету слід додати також Лотреамона (псевдонім Ізідора Дюкасса, автора «Пісень Мальдорора»).

3. Екзистенціалізм як світогляд

Екзистенціалізм (філософія існування) — ірраціоналістичний напрям у сучасній світовій філософії, що виник після Першої світової війни — у Німеччині, у період Другої світової — у Франції, а після — в інших країнах, у тому числі і в США, як спроба створення нового світогляду, що відповідає інтересам сучасної інтелігенції. Соціальне джерело, що лежить в основі філософії екзистенціалізму, — реальні процеси соціально-економічного, політичного і духовного життя Заходу, які знайшли втілення в різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виражається в тому, що власна діяльність людини стає для неї чужою силою, що протистоїть їй, пригнічує її, замість того, щоб людина панувала над нею.

Підходи екзистенціалістів до проблеми подолання відчуження неможливо розглядати лише як відображення суперечностей буржуазного суспільства. Ці суперечності мають характер загальнолюдських. Ідейні джерела екзистенціалізму — філософія життя, феноменологія Гуссерля, релігійно-містичне вчення К'єркегора. Відрізняють екзистенціалізм релігійний (Габріель Марсель, Карл Ясперс, Микола Бердяев, Лев Шестов, Михайло Бубер) і атеїстичний (Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Мартін Хайдеггер).

Екзистенціалізм виник як світогляд несумісний, що ставить питання: як жити людині, що втратила ліберально-прогресивні ілюзії, перед історичними катастрофами. Екзистенціалізм — це реакція на націоналізм епохи Просвітництва і німецької класичної філософії, а також на кантіансько-позитивістську філософію, що набула великого поширення в кінці XIX на початку XX ст. На думку екзистенціалістів, основна риса раціонального мислення полягає в тому, що випливає з принципу протилежності суб'єкта та об'єкта. Екзистенціалізм протиставляє філософію науці.

На відміну від Іммануїла Канта, який ставив питання «Що таке людина?», екзистенціалісти зосереджуються на питанні «Як стати людиною?», або конкретніше «Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?». У екзистенціалістів ключовими є категорії екзистенція, тобто існування, буття, ніщо, суть, погранична ситуація тощо.

На екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій значно впливав феноменологічний метод, запропонований німецьким філософом Едмундом Гуссерлем. Метод ґрунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, що полягає в застосуванні методу інтуїції.

У чому ж особливості екзистенціалізму? Філософ Мартін Хайдеггер, визначаючи пріоритет людського існування, підкреслював, що «все, до чого людина має справу в світі, визначається способом людського буття». Саме з поясненням людського буття Мартін Хайдеггер нетривіально застосовує категорію онтологія. У Хайдеггера онтологія є феноменологією людського буття.

Екзистенціальна онтологія (онтологія — наука про світ) багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття. Якщо класична філософія розглядала буття як гранично широке поняття, то першоосновою онтології екзистенціалізму є буття.

Фундаментальним фактором, який дає людині ключ до пошуку своєї справжності, є факт скінченності людини, її смертності. На основі таких передумов Мартін Хайдеггер робить висновок: залежно від того, яка характеристика часу висувається (майбутнє чи сучасне), людське буття буде справжнім або несправжнім. Несправжнє буття, що ототожнюється з сучасною епохою, — це перекіс у бік переважання в структурі історичного буття людства. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї історичності, скінченності і свободи, а це можна досягти лише перед лицем смерті. Для того щоб знайти шлях до правильного розуміння світу і справжнього людського покликання, треба пережити спустошуючу безодню життя людини в несправжньому світі.

Релігійною формою екзистенціалізм завдячує Карлу Ясперсу і Мішелю Марселю.