7.Зміст політичних перемін у країнах цсє наприкінці 80-х рр..

Наприкінці ХХ сторіччя в країнах Центрально-Східної Європи відбулися так звані оксамитові революції, що завершилися, з одного боку, крахом локальних комуністичних режимів, а з іншого – прискорили розпад і ліквідацію всієї системи соціалізму. За короткий проміжок часу відбулися радикальні зміни в політичній, економічній та ідеологічній сферах суспільного життя центральноєвропейських народів. З’ясовано, що уже в 1989–1991 рр. було здебільшого завершено демонтаж соціалістичної держави і права; закладено основи правової держави, політичного плюралізму та демократії; розпочато люстрацію в державному апараті, правоохоронних структурах, органах судочинства. На жаль, з усіх пострадянських республік подібна динаміка змін була характерна лише для держав Прибалтики, незалежна Україна свій історичний шанс на цьому етапі знехтувала. 2. Перемога демократичних сил на перших «вільних» виборах (у червні 1989 р. – у Польщі та в червні 1990 р. – у Чехословаччині) відкрила нові перспективи й шляхи розвитку країн ЦСЄ. Першочерговими завданнями реформаторів стали: а) ліквідація монополії на владу комуністичними партіями і законодавче закріплення багатопартійної системи; б) відмова від принципу «демократичного централізму» на користь децентралізації виконавчої влади, яка здійснювалася за принципом верховенства права; в) «чистка» державних управлінських структур, правоохоронних органів від осіб, які скомпроментували себе за роки попереднього режиму; г) вдосконалення національних правових систем; д) реформа конституційного, цивільного, господарського, кримінального законодавства та наближення його до західноєвропейських стандартів. Внаслідок «оксамитових революцій» в країнах регіону через системні зміни в праві сформувалася нова сутність держави. Саме зміни у праві закріпили необоротність політичних процесів демократизації. Нові політичні еліти не лише декларували необоротність змін, а й чітко дотримувалися обраної реформаторської лінії. Це стосується і «правих», і «лівих» політичних сил. У політиці перемін чинник радянського, а згодом російського тиску чи впливу відігравав другорядну роль саме в силу національної орієнтованості і «правих», і «лівих» реформаторів. Серед представників різних політичних сил Польщі, Чехії і Словаччини не було розбіжностей в поглядах щодо основного вектора розвитку своїх країн, проте конкретні кроки в напрямку демократичних реформ іноді спричинювали гострі дискусії, вносили чимало хаосу в діяльність влади, призводили до розпаду урядових коаліцій та відставки урядів. Обстоювання власних інтересів з боку партій приводило до відкладання уже готових концепцій реформ та децентралізації. Наприклад, у Польщі, незважаючи на відновлення місцевого самоврядування уже в 1989–1990-х рр., подальшу роботу над реформуванням органів публічної влади було продовжено лише після перемоги правоцентристських сил на парламентських виборах 1997 р. 3. Встановлено, що пріоритетом перших конституційних змін у центральноєвропейських державах було створення належної законодавчої бази та правових передумов для проведення реформи системи права загалом. Скасування керівної ролі комуністичних партій та реформування законодавчих органів забезпечили демократичний напрям реформи всіх правових інститутів. Форма державного правління трансформувалася із так званої народно-демократичної до класичної параментської республіки. Для становлення демократичної форми державного управління вирішальне значення мали закони і постанови, положення яких визначали правовий статус органів центральної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органів тощо, а також схвалення законів про люстрацію.

8.

У 1989-1990 рр. в Болгарії, НДР, Румунії і Чехословаччини здійснилися демократичні революції, в результаті яких відбулася мирна (за винятком Румунії) зміна влади, до керівництва прийшли нові політичні сили.В Угорщині, Польщі, Югославії зміни не були такими стрімкими, але тривалі спроби здійснення економічних і політичних реформ також придбали на рубежі 90-х рр. характер революційного процесу.

Революційні процеси в окремих країнах Східної Європи при всій їх своєрідності та унікальності (відмінності за часом і за напруженням політичної боротьби, за масштабами залучених до них суспільних верств і т.д.) в своїй основі містили загальні риси. Вони здійснювалися під гаслом усунення тоталітарних режимів та демократизації суспільства, утвердження політичного і ідеологічного плюралізму, рівноправності всіх форм власності і переходу до ринкових відносин, створення правової держави, відродження національних культур і проголошення суверенітету націй. саме 1991 р. став роком ліквідації таких об’єднань, як Рада Економічної Взаємодопомоги і Організація Варшавського Договору. Припинила існування так звана «світова соціалістична система» і «світова соціалістична співдружність».

На початку 90-х років, коли створювався ЄС, економічні умови mбули іншими, аніж ті, що існували принаймні в 2004 р., коли країни «нової хвилі» вступали до ЄС. Як показала практика, з десяти країн, які приєдналися до ЄС у 2004 р., лише Словенія найближче усіх підійшла до участі в ЕВС та введення у країні євро. Для України найбільш цікавим є досвід країн саме останньої хвилі, які нещодавно вступали до ЄС та які в минулому були членами єдиного соціалістичного господарського комплексу й відповідно мали такі самі економічні, інституційні та соціальні проблеми.

Серед етапів ринкової трансформації країн ЦСЄ , для нас є цікавим етап, який почався в цих країнах після завершення масштабної приватизації в 1994 р. Він характеризувався підйомом виробництва, продовженням процесів реструктуризації, масштабними капітальними вкладеннями, ростом зовнішньоторговельного обороту, приходом іноземного капіталу в економіку країн ЦСЄ, підвищенням конкурентоспроможності високотехнологічного виробництва і збільшенням частки приватного сектору в економіці .

Темпи економічного росту країн ЦСЄ, починаючи з другоїполовини 90-х років, були практично удвічі вище, аніж у країнах Західної Європи (додаток 7). У другій половині 90-х і на початку 2000-х років спостерігалися не тільки високі темпи росту виробництва в країнах ЦСЄ (особливо у Польщі), а й проблеми та ускладнення, які виникали внаслідок як ендогенних, так і екзогенних факторів, наприклад, таким як світова фінансова криза 1997–1998 рр. Однак у країнах ЦСЄ не було кризи падіння виробництва в 2001–2003 рр., яке набуло світових масштабів й особливо вплинуло на економіку Західної Європи та США. Більш того, саме в ці роки країни ЦСЄ збільшили та стабілізували темпи економічного росту. В Росії та Україні, де економічний ріст відновився набагато пізніше, ніж в країнах ЦСЄ, темпи росту в цей період також були більше.

Зростання виробництва в країнах ЦСЄ супроводжувалося повільним і нестабільним ростом чисельності зайнятих, з початку збільшенням, а потім скороченням безробіття . Темпи росту інвестицій в економіку країн ЦСЄ були значно вище, ніж у США та Західній Європі (додаток 9). Лідерами були Польща в 1995–2000 рр. і Болгарія в період 1998–2003 рр. В Україні і Росії зростання капіталовкладень після довготривалого і глибокого падіння почалося лише в 1997 і 1999 р. відповідно, і нині його темпи вище, аніж в країнах ЦСЄ .

9.

«Оксамитові революції» на зламі 80—90-х років ХХ ст. в країнах Центрально-Східної Європи, падіння Берлінського муру та «залізної завіси», об’єднання Німеччини та крах комуністичних режимів на сході Європи стали основними передумовами зміни зовнішньополітичного курсу центральноєвропейських держав.

Аналізуючи ті події, важливо наголосити, що ключовим моментом у новій конфігурації сил у Європі та світі стало об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Питання об’єднання було тісно пов’язане з проблемою європейської безпеки й викликало побоювання щодо домінування Німеччини в Європі. НДР була ключовою країною Варшавського договору, її втрата вимагала нових підходів до проблеми контролю над озброєннями, перебування радянських і американських військ на території Європи та доцільності існування НАТО й ОВД. Тому і США, і СРСР вимагали негайного вирішення цих питань [172].

Відзначимо, після розпаду РЕВ і ОВД у нових умовах зберегли свою роль інститути західноєвропейського (ЄС, ЗЄС, Рада Європи) та євроатлантичного (НАТО) співробітництва. Саме на них і почали орієнтуватися країни ЦСЄ, які стали на демократичний шлях розвитку. Сформувалася нова система їх зовнішньополітичних пріоритетів: головне завдання полягало в інтеграції до Ради Європи, НАТО, ЄС [121].

Західні країни активно підтримували позицію східноєвропейських держав щодо зміни зовнішньополітичного курсу. Такий взаємний інтерес зумовлений вагомими геопо- літичними чинниками, давніми історичними традиціями, набутим новітнім досвідом інтенсивного розвитку політичних, військових, економічних, культурних, гуманітарних зв’язків, спільністю стратегічних інтересів у багатьох важливих сферах, зокрема у процесі європейської інтеграції, створенні нової надійної системи європейської безпеки [199].

Отже, пріоритетом зовнішньої політики країн ЦСЄ на початку 1990-х стала інтеграція до європейських структур. 30 січня 1990 р. Президент Чехословаччини В. Гавел під час виступу в польському Сеймі закликав не втратити історичного шансу оновлення Серединної Європи (Mittelleuropa), яка, за старими геополітичними оцінками, знаходилась між сучасною Росією та Західною Європою й охоплювала регіон Центральної та Східної Європи [158].

Ці важливі політичні кроки з боку східноєвропейських країн були зроблені з метою вберегти себе від повернення до минулого. При підписанні Декларації члени групи мали на меті винятково політичні цілі: деформація інфраструктури, що залишилася в спадщину від Варшавського договору й Ради Економічної Взаємодопомоги, взаємне співробітництво у військовій сфері й проведення загальної політичної лінії щодо Заходу, аби пришвидшити вступ до ЄС [145, с. 27].

Процес інтеграції країн Центрально-Східної Європи в ЄС розпочався ще наприкінці 80-х років ХХ ст. з підписання широкого спектра угод. У цей час Європейський Союз ще ані економічно, ні політично не був готовим до розширення. Однак вже у 1990 р. було укладено перші угоди про торгівлю й економічне співробітництво, а наприкінці 1991 р. розпочався процес підписання угод про асоціацію. В 1992 р. набули чинності Тимчасові торговельні угоди, які через два роки було замінено Європейськими угодами, що передбачали комплексне пристосування господарських і правових систем до існуючих в ЄС. Однією з головних умов цих документів було створення зони вільної торгівлі більшістю промислових товарів (за винятком текстилю і виробів, що підпадали під регулювання Європейського об’єднання вугілля і сталі).

У цілому країни ЦСЄ намагалися поступово лібералізувати свій зовнішньоторговельний режим. Про це свідчить суттєве протиріччя, яке виникло в Угорщині між незвичайно високим рівнем відкритості економіки для залучення іноземного капіталу та явним небажанням керівництва країни відкривати національні ринки для іноземних товарів і послуг. Висновки Посткомуністичні конституції країн Центрально- Східної Європи стали фундаментом демократичної правової держави та забезпечували недопущення концентрації влади в руках авторитарного лідера. В них закріплені умови, необхідні для розвитку багатопартійності на основі принципу добровільності й рівності громадян, щоб метою впливати демократичними методами на формування політики держави. Встановлення

Прийнявши нові демократичні конституції, центральноєвропейські держави сформували нову систему зовнішньополітичних пріоритетів, основною складовою якої стала інтеграція до європейських і євроатлантичних структур. Відтак, пришвидшеними темпами відбувалося правове врегулювання питань, пов’язаних із розпуском ОВД та РЕВ.

10.

Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбиток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не випливав з положень Варшавського договору.

В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.

Варшавський договір був військово-політичним союзом прорадянських держав Європи, в яких правили комуністичні режими.

Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу в травні 1955 року в Варшаві підписали представники Болгарії, Угорщини, Німецької Демократичної Республіки, Польщі, Румунії, СРСР, Чехословаччини, а також Албанії (з 1962 року ця країна, посварившись з радянським керівництвом, не брала участі в діяльності організації).

Організація Варшавського договору була своєрідною відповіддю країн радянського блоку на створення 1949 року Північноатлантичного альянсу (НАТО), до якого Радянський Союз прийняти відмовилися. У світову політику прийшла холодна війна, і Варшавський договір мав стати вирішальною зброєю СРСР у цій війні. Варшавський договір закріпив розподіл Європи, досягнутий після Другої світової війни й забезпечив непохитність комуністичного блоку до східного боку "залізної завіси".

Діяльність країн Варшавського договору була військовою й політичною. У військовому відношенні країни Варшавського договору постійно піклувалися про обороноздатність прорадянського табору. А тісна політична співпраця допомагала країнам-учасницям Варшавського договору зберігати непохитність у них комуністичних режимів. Угорські події 1956 року й чехословацькі 1968-го, під час яких сплеск демократичних визвольних рухів у цих країнах був придушений спільними зусиллями країн Варшавського договору, наочне тому підтвердження.

1990 року в зв’язку з об’єднавчими процесами в Німеччині з Варшавського договору вийшла НДР, а 1 липня 1991 року Варшавський договір саморозпустився. Це поставило остаточну крапку в історії прокомуністичної Європи.

ОВД було створено з метою протистояння загрозі імперіалізму та створених ним агресивних воєн. блоків, для захисту спільними силами справи соціалізму і миру. ОВД відкрито для приєднання ін. д-в, незалежно від їхнього суспільного і держ. ладу, які висловлять готовність шляхом участі в ОВД сприяти об'єднанню зусиль миролюбних д-в з метою забезпечення миру і безпеки народів. Члени ОВД будують свої відносини на основі принципів рівноправності, поважання суверенітету, невтручання у внутр. справи одна одної. Своїми колективними діями члени ОВД не раз добивалися усунення загрози нової війни, рішуче підтримували народи, що ставали жертвами агресії. ОВД внесла значний вклад у закріплення політ. підсумків 2-ї світової війни і післявоєнного мирного розвитку. Зокрема, ОВД належала ініціатива скликання Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Найвищий орган ОВД — Політичний консультативний комітет (ПКК). В работі ПКК беруть участь керівники комуністичних і робітн. партій та глави урядів країн, що входять до ОВД. Органами ПКК є К-т міністрів закордонних справ, К-т міністрів оборони та об'єднаний Секретаріат. ОВД має у своєму розпорядженні Об'єднані збройні сили (ОЗС) на чолі з головнокомандуючим, якого призначає ПКК. Вони складаються з спеціально виділених нац. збройних сил, якими командують міністри оборони д-в, що входять до ОВД. Одночасно кожний з міністрів є заст. головнокомандуючого ОЗС. Розробка заходів по зміцненню обороноздатності країн, що входять до ОВД, здійснюється К-том міністрів оборони. Діяльністю ОЗС керує, крім Об'єднаного командування, також Військ. рада ОЗС, Штаб та ін. органи. Місцеперебування Штабу ОЗС — Москва.

11.

Військово-політичне протиборство Північноатлантичного Альянсу, очолюваного США, і Організації Варшавського Договору, очолюваної СРСР, за загальним визнанням, становило основний зміст міжнародного життя впродовж майже всієї другої половини XX століття. Поступово у це протиборство було втягнуто переважну більшість країн Європи, Азії, Африки, Південної і Північної Америки, впливові міжнародні політичні організації і рухи. Як уже підкреслювалося, це протиборство охопило політичну, економічну, соціальну, духовну, ідеологічну і, зокрема, військову сфери. Перемога чи щонайменше досягнута перевага у будь-якій з цих сфер могла істотно вплинути на розстановку військових і політичних сил в Європі й інших регіонах світу. Як свідчать факти, це глибоко розуміли політичні лідери США і СРСР, керівники країн НАТО і ОВД. Отже, це обумовлювало гостроту, масштабність, безкомпромісність протиборства, яке завершилося лише після розпаду СРСР, припинення діяльності Організації Варшавського Договору. За загальним визнанням неупереджених дослідників, слід вважати головною, визначальною сферою протиборства між НАТО і ОВД військову сферу. Досягнення переваги у розбудові військово-оборонних структур, розробленні й виготовленні новітніх засобів ведення війни істотно впливало на динаміку, ефективність протиборства і в інших важливих сферах – економічній, політичній, духовній тощо.

Створення і подальша діяльність НАТО (Північноатлантичного альянсу) мали виключний вплив на структуру безпеки в Європі. Підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору започаткувало функціонування унікальної системи колективної оборони і значною мірою сприяло створенню атмосфери довіри між її членами після Другої світової війни.Відповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов’язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об’єднання збройні сили, об’єднане командування і штаб об’єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов’язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося.Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.Щодо Югославії, то вона не приймала участі в роботі ОВД. Ця балканська країна стала фундатором такої організації як «Рух неприєднання». У вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Учасники Руху, більшість яких уважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків.В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів. Зокрема, НАТО на той час, мав знайти формат співпраці з іншими країнами Європи і постсоціалістичними країнами, а також прийняти рішення щодо прийняття ряду з них до Альянсу.Низка не менш важливих подій позначала розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття у грудні 1979 року рішення про паралельний розвиток ядерної модернізації і контролю за озброєннями; підписання у грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у Східній Європі, пов'язані з виникненням і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного профспілкового руху "Солідарність" у Польщі;

12.

Друга половина ХХ сторіччя була ознаменована створенням двох важливих організацій, які відігравали головну роль в військовій галузі і об’єднували країни Європи для співробітництва саме в цій сфері. Такими організаціями або військовими блоками були: НАТО (блок, який об'єднав для співробітництва західноєвропейські країни, Сполучені Штати Америки та Канаду), Організація Варшавського Договору ОВД (її членами були балканські країни та інші соціалістичні держави).Створення і подальша діяльність НАТО (Північноатлантичного альянсу) мали виключний вплив на структуру безпеки в Європі. Підписання 4 квітня 1949 року у Вашингтоні Північноатлантичного договору започаткувало функціонування унікальної системи колективної оборони і значною мірою сприяло створенню атмосфери довіри між її членами після Другої світової війниВідповідно до статей Вашингтонського договору країни-члени НАТО зобов’язані підтримувати та розвивати індивідуальний та колективний оборонний потенціал. В договорі також було зафіксовано, що учасники НАТО вважають збройний напад на одного або декількох з них збройним нападом на усіх.

Засновниками Альянсу стали США, Канада та 10 західноєвропейських країн – Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія та Франція. З моменту свого створення Альянс постійно поповнювався новими членами. У 1952 році до нього приєдналися Греція та Туреччина. Ефективне функціонування НАТО базується на балансі військових та політичних складових співробітництва.Інша організація, Організація Варшавського Договору, була створена у травні 1955 р. Створення військового блоку східноєвропейських країн було відповіддю на активну діяльність НАТО (особливо, на включення Німеччини до Західноєвропейського союзу та НАТО).

Договір про створення ОВД був підписаний у Варшаві такими країнами як СРСР, Польща, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Східна Німеччина. Варшавський пакт не змінював радикально ситуацію в Європі, бо на момент його укладання СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного характеру, бо не виключав можливості поліпшення відносин країн-членів із Заходом, декларував недоторканість суверенітету держав-учасниць.З утворенням ОВД було завершено процес консолідації союзників різних таборів, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та економічній сферах. Важливу роль в таких відносинах відіграли і балканські країни.В перші післявоєнні роки, з 1947 року США активно почала цікавитися таким регіоном як Середземномор'я, і хотіла розширити сферу впливу до кордонів СРСР та балканських країн. Цю же мету переслідував новий створений військовий блок НАТО.

Перша половина 50-х років була ознаменована посиленням тиску Заходу на район Східного Середземномор’я та Південно-Східної Європи. Після вступу в 1952 році в НАТО Греції і Туреччини на їх територіях стали будуватися аеродроми та воєнно-морські бази.В цей же період була спроба країн НАТО втягнути в орбіту свого впливу Югославію, скористувавшись погіршенням після 1948 року Ії відносин з СРСР, іншими східноєвропейськими державами. Югославії були надані кредити і значна економічна допомога. Були спроби використати її в здійсненні військових планів через зближення з Грецією та Туреччиною. У лютому 1953 року в Туреччині був підписаний договір про співробітництво трьох держав терміном на п’ять років, а у серпні 1954 року – Балканський пакт, який передбачав політичне співробітництво.

Але Балканський пакт був не тривалим. В 1955 року після покращення радянсько-югославських відносин І.Б. Гіто заявив про вихід з договору. «Балканський пакт не зміг, таким чином, стати каналом, через який Югославія була б включена до оборонної системи Північноатлантичного альянсу.

В другій половині 50-х років, після нормалізації відносин Югославії з Радянським Союзом, негативні акції США та інших країн НАТО розповсюдились і на цю країну. З Болгарією, наприклад, у лютому 1950 року були припинені дипломатичні відносини.

В цей період США і НАТО зробили нові спроби для посилення військової присутності в Східному Середземномор’ї та південній частині Балкан. В 1958–1962 рр. були проведені практичні акції по розміщенню в Туреччині, Італії та Греції американської ядерно-ракетної зброї. В 1963 році США ввели в Середземне море атомні підводні човни.25 червня 1959 року Радянський уряд виступив з заявою до урядів Албанії, Болгарії, Румунії, Югославії, Греції, Італії, Туреччини, а також США, Англії і Франції, виразивши готовність разом з західними країнами стати гарантом безатомної зони на Балканах. В заяві підкреслювалось, що участь окремих країн цього регіону в ОВД і НАТО не може бути перепоною для створення безатомної зони.

Радянські заяви активно підтримували братські країни. Однак, вони одразу були відхилені країнами НАТО до погодження про спільний контроль над озброєнням.

Для розвитку співробітництва потрібен був стійкий і міцний мир. Але в другій половині 70-х – на початку 80-х років міжнародна ситуація загострилась, і це відмітилось на стані в Південно-Східній Європі. У зв’язку з розвитком негативних процесів на Ближньому і Середньому Сході, особливо в Ірані і Афганістані, США і НАТО посилили свою активність в Східному Середземномор’ї.

Вагому роль у житті країн Східної Європи в другій половині 50-х років почала відігравати ОВД. Вона піднесла на новий рівень двостороннє співробітництво між країнами регіону. Так, були створені об’єднання збройні сили, об’єднане командування і штаб об’єднаних збройних сил, почалися спільні військові учіння (особливу роль відігравали в проведені цих заходів Болгарія і Румунія).Значно активніше розвивалося в ОВД військове співробітництво. Всі його члени зобов’язалися надавати один одному збройну допомогу в разі агресії зовні. Для політичних консультацій в ОВД був створений Політичний консультативний комітет (ПКК), який з 1958 року проводив регулярні наради, котрі стали щорічними. У цих зустрічах, як правило, брали участь керівники держав-членів, хоча в тексті Договору таке спеціально не застережувалося. Діяльність в ОВД балканських країн передбачала і підписання угод в рамках організації. Так у 1957 році була підписана угода з Румунією по розміщенню радянських військ на її території.

У 1966 році в Бухаресті країни Варшавського договору ухвалили Декларацію, в якій виклали своє бачення шляхів ослаблення напруженості в Європі, в тому числі висловилися за одночасний розпуск НАТО й ОВД, за визначення існуючих в Європі кордонів.

Наприкінці 60-х років країни Варшавського договору на чолі з СРСР дійшли висновку, що реформування, розпочате в 1968 році в Чехословаччині, становить загрозу для інших соціалістичних країн. Війська країн ОВД, за винятками Румунії, вторглися в Чехословаччину.Оцінюючи діяльність ОВД, не можна не визначити, що негативний відбуток на репутацію ОВД наклала агресія п’яти країн цієї організації проти свого союзника. Цей акт аж ніяк не впливав з положень Варшавського договору.В кінці 80-х років ОВД вже не відігравала тієї важливої ролі. Всі учасники ОВД були згодні з її ліквідацією. Таким чином, після завершення «холодної війни» Північноатлантичний Альянс постав перед необхідністю переглянути свою роль і знайти відповідні на ряд фундаментальних викликів.

13/

Основною їхньою причиною було прагнення деяких країн до кращого життя і бажання звільнитися від впливу Радянського Союзу. До таких криз можна віднести повстання в Угорщині, яке відбулося у 1956 році (операція «Вихор»), спроби проведення реформ у Чехословаччині в 1968 році («Празька весна», операція «Дунай»). Всі вони вирішувалися за допомогою радянських танків.

Не варто забувати і про війну в Афганістані 1979-1989 років. У 1979 році там, внаслідок військового перевороту, до влади прийшло нове керівництво, яке мало намір побудувати модель соціалістичної держави, за зразок взявши СРСР. Така політика викликала невдоволення населення, у результаті чого президент Афганістану Амін був змушений звернутися до Радянського Союзу за допомогою. Що було далі - всім відомо. Введення на афганську територію радянського обмеженого контингенту, який повинен був тільки утримувати ситуацію під контролем. У підсумку - 10-річна війна і міжнародна ізоляція Радянського Союзу.

У 1985 році, у зв'язку із закінченням терміну дії Варшавського Договору, він був подовжений на 20 років.

Коли у СРСР почалася перебудова, зміни відбулися у всій зовнішньополітичній діяльності країни. Радянське керівництво не перешкоджало проведенню «оксамитових» революцій у східноєвропейських державах 1989-1990 років. У 1989 році впала Берлінська стіна, а рік потому дві Німеччини були об'єднані в єдину державу. Для Союзу це означало втрату вірного союзника.

Поштовхом для початку розпаду військової радянської імперії стало підписання Будапештського договору 1991 року трьома країнами - Польщею, Угорщиною і Східною Німеччиною. Цей документ підвів риску під існуванням Організації Варшавського Договору.

Організація проіснувала 36 років. Далі, у 1991-1994 роках радянські війська почали поступово залишати території Чехословаччини, НДР, Угорщини та Польщі. Таким чином, в історії існування ОВД була поставлена остаточна крапка.

Сам Варшавський Договір викликає багато запитань. Так, наприклад, що отримав безпосередньо Радянський Союз з його підписанням? Останнім часом багато істориків схиляються до думки, що це був добре продуманий політичний хід М.Хрущова, який прагнув до створення якоїсь спільної організації для забезпечення колективної безпеки. Радянське керівництво почало розуміти той факт, що НАТО починає загрожувати військовій могутності СРСР і його переважно європейській території.

Однак, якщо казати про реально існуючу на той час перевагу Заходу, то воно полягала тільки в методах залякування за допомогою ядерної зброї. Щодо звичайного озброєння і техніки, то незаперечна перевага була на боці саме Радянського Союзу. Більше того, це, на думку багатьох експертів, стало причиною появи Північноатлантичного альянсу.

Америка зі своїми союзниками відразу після закінчення війни приступили до роззброєння і масового звільнення військовослужбовців, а ось СРСР з цим не поспішав. Та й відчувати себе у безпеці американці могли тільки до 1957 року, коли був запущений перший радянський штучний супутник і, таким чином, виникла загроза виведення ядерної зброї на орбіту.

Як би там не було, Варшавський Договір припинив своє існування, втім, так само, як і СРСР. Але негласне протистояння між США і Росією, як і раніше, зберігається.

14.

Цілі Варшавського договору передбачали забезпечення безпеки країн-учасниць. Він складався з преамбули і одинадцяти статей. Згідно з його умовами та Статуту Організації Об'єднаних Націй, всі держави, які підписали цей документ, зобов'язані були відмовитися або утриматися у міжнародній політиці від погроз або прямого застосування сили, а у разі збройного конфлікту - надавати допомогу всіма доступними засобами. Також країни-учасниці були зобов'язані діяти у цілях зміцнення співробітництва і дружніх відносин для подальшого розвитку культурних та економічних взаємозв'язків, при цьому поважаючи національний суверенітет, і не втручаючись у внутрішню політику одна одної. Але при цьому необхідно також відзначити, що членство в Організації не завжди було добровільним, а рідкісні спроби вийти з неї жорстоко придушувалися (приклади цьому - Угорщина, Чехословаччина та Польща).

Був створений і вищий орган Організації Варшавського Договору - Політичний консультативний комітет, основним завданням якого входило проведення консультацій відносно спірних питань, які виникали у рамках здійснення Договору.

Але діяльність ОВД була достатньо суперечливою і не завжди успішною. Важливо нагадати, що у ході її протистоянні з НАТО, виникли дві великі кризи, які ледь не стали причиною Третьої світової війни: це Берлінська та Карибська кризи.

Причиною Берлінської кризи 1959-1962 років стало масове переселення жителів Східної Німеччини до Західного Берліна. Для того, аби покласти край несанкціонованому переселенню, за одну ніч була збудована знаменита Берлінська стіна, де були встановлені контрольно-пропускні пункти. Але подібні дії викликали ще більше невдоволення населення, біля КПП збиралися величезні натовпи тих, хто хотів покинути межі радянського Берліна. Це призвело до того, що біля Бранденбурзьких воріт і основних пропускних пунктів були сконцентровані радянські та американські танки. У підсумку протистояння двох держав закінчилося тим, що радянська влада змушена були відвести свої танки з цих позицій. Ще одна кризова ситуація виникла у 1962 році в зоні Карибського басейну, поставивши світ під загрозу початку ядерної війни. А почалося все з того, що американці розмістили свою ракетну базу на території Туреччини. Радянський Союз не міг залишити це без відповіді, тому таємно розмістив свої ракети на острові Куба. Коли у Сполучених Штатах Америки стало про це відомо, там почалася справжня паніка, оскільки дії радянського керівництва були сприйняті як початок підготовки до війни. На щастя, закінчилося все не так вже й погано: радянські війська вивели свої ракети з Куби, американці - ліквідували свою базу в Туреччині і зобов'язалися не вживати яких-небудь заходів проти Куби.

Крім цих конфліктів, усередині самої Організації було чимало інших кризових ситуацій. Основною їхньою причиною було прагнення деяких країн до кращого життя і бажання звільнитися від впливу Радянського Союзу. До таких криз можна віднести повстання в Угорщині, яке відбулося у 1956 році (операція «Вихор»), спроби проведення реформ у Чехословаччині в 1968 році («Празька весна», операція «Дунай»). Всі вони вирішувалися за допомогою радянських танків.

Не варто забувати і про війну в Афганістані 1979-1989 років. У 1979 році там, внаслідок військового перевороту, до влади прийшло нове керівництво, яке мало намір побудувати модель соціалістичної держави, за зразок взявши СРСР. Така політика викликала невдоволення населення, у результаті чого президент Афганістану Амін був змушений звернутися до Радянського Союзу за допомогою. Що було далі - всім відомо. Введення на афганську територію радянського обмеженого контингенту, який повинен був тільки утримувати ситуацію під контролем. У підсумку - 10-річна війна і міжнародна ізоляція Радянського Союзу.

У 1985 році, у зв'язку із закінченням терміну дії Варшавського Договору, він був подовжений на 20 років.

Коли у СРСР почалася перебудова, зміни відбулися у всій зовнішньополітичній діяльності країни. Радянське керівництво не перешкоджало проведенню «оксамитових» революцій у східноєвропейських державах 1989-1990 років. У 1989 році впала Берлінська стіна, а рік потому дві Німеччини були об'єднані в єдину державу. Для Союзу це означало втрату вірного союзника. Поштовхом для початку розпаду військової радянської імперії стало підписання Будапештського договору 1991 року трьома країнами - Польщею, Угорщиною і Східною Німеччиною. Цей документ підвів риску під існуванням Організації Варшавського Договору.

Організація проіснувала 36 років. Далі, у 1991-1994 роках радянські війська почали поступово залишати території Чехословаччини, НДР, Угорщини та Польщі. Таким чином, в історії існування ОВД була поставлена остаточна крапка. Сам Варшавський Договір викликає багато запитань. Так, наприклад, що отримав безпосередньо Радянський Союз з його підписанням? Останнім часом багато істориків схиляються до думки, що це був добре продуманий політичний хід М.Хрущова, який прагнув до створення якоїсь спільної організації для забезпечення колективної безпеки. Радянське керівництво почало розуміти той факт, що НАТО починає загрожувати військовій могутності СРСР і його переважно європейській території. Однак, якщо казати про реально існуючу на той час перевагу Заходу, то воно полягала тільки в методах залякування за допомогою ядерної зброї. Щодо звичайного озброєння і техніки, то незаперечна перевага була на боці саме Радянського Союзу. Більше того, це, на думку багатьох експертів, стало причиною появи Північноатлантичного альянсу. Америка зі своїми союзниками відразу після закінчення війни приступили до роззброєння і масового звільнення військовослужбовців, а ось СРСР з цим не поспішав.

15.

Пріоритетом зовнішньої політики країн ЦСЄ на початку 1990-х стала інтеграція до європейських структур. 30 січня 1990 р. Президент Чехословаччини В. Гавел під час виступу в польському Сеймі закликав не втратити історичного шансу оновлення Серединної Європи (Mittelleuropa), яка, за старими геополітичними оцінками, знаходилась між сучасною Росією та Західною Європою й охоплювала регіон Центральної та Східної Європи .

15 лютого 1991 р. в угорському місті Вишеград президенти Польщі та Чехословаччини, а також прем’єр Угорщини підписали Вишеградську декларацію, згідно з якою утворилася так звана Вишеградська група. Головні завдання Групи, зазначені у Вишеградській декларації, –вступ країн-учасниць до НАТО та ЄС .

Ці важливі політичні кроки з боку східноєвропейських країн були зроблені з метою вберегти себе від повернення до минулого. При підписанні Декларації члени групи мали на меті винятково політичні цілі: деформація інфраструктури, що залишилася в спадщину від Варшавського договору й Ради Економічної Взаємодопомоги, взаємне співробітництво у військовій сфері й проведення загальної політичної лінії щодо Заходу, аби пришвидшити вступ до ЄС .

Вважаємо, утворення Вишеградської групи, з одного боку, прискорило розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, які на той час існували майже формально, а з іншого – зміцнило сподівання на швидке членство країн Вишеграду в ЄС.

Аналізуючи процес інтеграції країн Центрально- Східної Європи до Європейського Союзу, варто констатувати, що розширення ЄС на Схід передбачало проведення демократичних реформ у країнах регіону, зокрема зміни в праві, а від країн-членів ЄС цілковитого сприяння цим процесам.

На перших порах суттєвою допомогою Євросоюзу стало створення Європейського банку реконструкції та розвитку, розробка Програми технічного сприяння центральноєвропейським країнам у проведенні економічних реформ (PHARЕ) як основних фінансових інструментів реалізації «східної політики». Прогрес у країнах ЦСЄ, напевно, був би неможливий без тієї ролі, яку відіграла програма допомоги. Однак, незважаючи на її, головно, позитивне значення, програма була лише допоміжним інструментом у процесі здійснення масштабних політичних, економічних, правових перетворень .Програма PHARE підтримувала підготовку держав-кандидатів до вступу в Євросоюз. За період з 1995 по 1999 рр. загальний обсяг фінансування в рамках програми досягнув 6,7 млрд євро і охоплював п’ятнадцять секторів, з яких п’ять – пріоритетні: інфраструктура (енергетика, транспорт, телекомунікації); розвиток приватного сектора та допомога бізнесу; освіта, підготовка кадрів та дослідження; захист довкілля та атомна безпека; реструктуризація сільського господарства . Варто зазначити, у цьому ж напрямку також активно працювали США, Японія та інші промислово розвинені країни Заходу через такі міжнародні фінансові інституції, як Міжнародний Валютний Фонд та Всесвітній Банк.Польща та Чехословаччина першими отримали кредити від міжнародних фінансових інститутів. Наприклад, за ініціативою США ще в липні 1989 р. було розроблено пакет економічних заходів, який містив пропозиції щодо реструктуризації 39-мільярдного зовнішнього боргу Польщі, пропозиції Всесвітньому банку про надання нових кредитів у розмірі 325 млн доларів і 100 млн доларів для проведення

економічних реформ у країні .

Вважаємо, програми допомоги країнам-кандидатам ЦСЄ відіграли одну з основних ролей у реалізації країнами регіону євроінтеграційної стратегії, оскільки суттєво полег- шили адаптацію країн-кандидатів до вимог ЄС і повноцінного функціонування їхніх економік після вступу до Союзу.

Європейські угоди були підписані лише тоді, коли в країнах ЦСЄ була легітимізована нова політична система. Перехід до плюралістичної демократії сприяв поглибленню політичного діалогу країн ЦСЄ з країнами-членами ЄС. Адже співпраця була можлива тільки за умови демократизації суспільно-політичного життя й переходу до ринкових відносин . Саме зміни в праві та реформування економіки сприяли наближенню центральноєвропейських держав до Європейського Союзу.5 жовтня 1992 р. в Люксембурзі відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн ЦСЄ та всіх країн-членів ЄС, під час якої було прийнято Спільну декларацію, що доповнювала Європейські угоди. Зокрема, в ній наголошувалося, що Європейські угоди «сприяють інтеграції країн ЦСЄ в ЄС, а політичний діалог у формі консультацій сприяє зближенню позицій держав і підвищенню рівня безпеки й стабільності в Європі» .

Отже, Європейські угоди (Угоди про асоціацію з країнами ЦСЄ) стали одним з перших кроків наближення країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу. Сам факт їх підписання й ратифікації свідчив, з одного боку, про визнання країнами-членами ЄС важливості суспільно-політичних перетворень у 1989–1990-х рр. у країнах регіону, а з іншого – підтверджував визнання змін у правових системах Польщі, Чехії, Словаччини та інших країн регіону.

Вирішальним етапом у процесах інтеграції країн ЦСЄ до ЄС став саміт Європейської Ради в Копенгагені 21–22 червня 1993 р., під час якого були прийняті так звані «критерії членства», що являли собою сукупність політичних, економічних і «членських» вимог, які потрібно було виконати кожній країні-кандидату з метою членства в ЄС .

Ще одним кроком у напрямку розширення ЄС на Схід стало засідання Європейської Ради, яке відбулося 16 грудня 1995 р. у Мадриді. На засіданні ЄР запропонувала ЄК підготувати рекомендації для країн-кандидатів. Важливою частиною роботи Комісії стала підготовка детального аналізу фінансової системи ЄС із врахуванням перспектив розширення та його наслідків для запровадження Спільної сільськогосподарської політики та Структурних фондів. Цей аналіз пізніше прийнято за основу розробленого ЄК в 1997 р. «Порядку денного 2000» («Agenda 2000») – фактичної програми розширення ЄС, що стало важливим кроком у контексті «східної політики» ЄС. Окрім того, наголошувалося на важливості перебудови адміністративних структур країн-кандидатів і створенні умов для поступової гармонійної інтеграції країн регіону в ЄС. ЄК на прохання ЄР мала підготувати доповідь щодо економічного, політичного та соціального розвитку країн ЦСЄ з метою визначення їх відповідності встановленим критеріям членства. Варто відзначити, право вирішувати питання про приєднання нових членів, ЄС залишала за собою .

У грудні 1997 р. на засіданні Європейської Ради, глав держав і урядів країн-членів ЄС у Люксембурзі було підтверджено політичне рішення про поетапне масштабне розширення Євросоюзу – «розширення хвилями». За основу було взято рекомендації ЄК. В «першу хвилю» розширення увійшло шість країн (Угорщина, Чехія, Словенія, Польща, Естонія, Кіпр) – вони, на думку Комісії, більшою мірою відповідали критеріям членства в ЄС. До «другої хвилі» увійшли Словаччина, Латвія, Литва, Мальта, Болгарія, Румунія.

Крім того, Європейська Рада прийняла рішення про створення Європейської конференції – постійного багатостороннього форуму політичних консультацій, що об’єднує всі країни ЄС і країни, які подали заявки на вступ. Для країн-кандидатів це означало поглиблення й розширення співробітництва між його учасниками в різноманітних галузях – від зовнішньої політики до економіки і регіо- нального співробітництва. При цьому ЄС не брало на себе жодних зобов’язань щодо можливих результатів і термінів завершення переговорів про приєднання з країнами- кандидатами. У Брюсселі часто повторювали, що «готовність кожного претендента буде розглядатись індивідуально, причому його вступ зовсім не є гарантованим наперед: усе залежатиме від того, наскільки та чи інша країна-кандидат відповідає встановленим критеріям членства в Євросоюзі» .

15 лютого 2000 р. у Брюсселі ЄР прийняла формальне рішення про початок переговорів із Словаччиною (також Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією і Мальтою) та затвердила нову стратегію диференційованого підходу докраїн-кандидатів у процесі переговорів .

16.

Відомо, що соціалістичні країни свого часу створили Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і понад 20 інших міжнародних економічних організацій. Особливо важливу роль в організації і здійсненні міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва між соціалістичними країнами відіграла РЕВ. Вона була створена у 1949 р. як організація багатостороннього економічного і науково-технічного співробітництва та інтеграції соціалістичних країн. До неї входили Болгарія, Угорщина, В’єтнам, Куба, Монголія, НДР, СРСР, Чехословаччина. РЕВ була покликана сприяти через об’єднання і консолідацію зусиль країн-членів удосконаленню співробітництва і поглибленню соціалістичної економічної інтеграції, плановому розвитку їх народного господарства, прискоренню економічного й науково-технічного прогресу, вирішенню інших соціально важливих питань. Ця колективна організація функціонувала 42 роки. На її рахунок можна віднести чимало корисних справ. Так, саме вона створила такі могутні міжнародні організації й об’єкти, як єдина енергетична система «Мир», нафтопровід «Дружба», Загальний парк вагонів, десятки спільних підприємств машинобудування, електроніки тощо.

РЕВ була міжнародною організацією. А це означало, що до її складу могла ввійти будь-яка соціалістична країна або інша країна, яка стала на шлях соціалістичного розвитку. РЕВ співробітничала з Фінляндією, Іраном, Мексикою, Нікарагуа та іншими країнами.

РЕВ здійснювала свою діяльність на основі Статуту і Конвенції про правоздатність, які були підписані 14 грудня 1959 р. у Софії і набрали чинності 13 квітня 1960 р. після ратифікації їх відповідними країнами. У своїй діяльності РЕВ керувалася такими документами, як Основні принципи міжнародного соціалістичного поділу праці (1962 р.), Комплексна програма подальшого поглиблення й удосконалення співробітництва і розвитку соціалістичної економічної інтеграції країн РЕВ (1971 р.), Комплексна програма науково-технічного прогресу країн — членів РЕВ до 2000 р. (1985 р.) та ін.

Основними цілями РЕВ було сприяння планомірному розвитку народного господарства країн-членів, прискоренню економічного і технічного прогресу, підвищенню рівня індустріалізації країн з менш розвинутою промисловістю, зростанню продуктивності праці, поступовому зближенню і вирівнюванню рівнів економічного розвитку та неухильному піднесенню добробуту народів країн — членів РЕВ (п. 1 ст. І Статуту РЕВ).

Співробітництво країн — членів РЕВ здійснювалося на основі їх суверенної рівності (п. 2 ст. І Статуту РЕВ), цілковитої добровільності (п. 4 ст. II Статуту).

Акти, які приймалися РЕВ, мали свою специфіку. Якщо були рішення щодо організаційних або процедурних питань, то вони мали обов’язковий характер для всіх країн — членів РЕВ. А якщо ці рішення стосувалися безпосередньо економічного і науково-технічного співробітництва, то за ними органи РЕВ приймали відповідні рекомендації і надсилали їх урядам для розгляду. Якщо рекомендації країною приймалися, то вони мали для неї вже обов’язкову силу.

У разі потреби розгляд в органах РЕВ питань співробітництва міг завершуватися домовленостями між країнами — членами РЕВ про здійснення узгоджених ними заходів (п. 4 ст. IV Статуту).

Вищим органом РЕВ була сесія Ради, яка проводилася не рідше одного разу на рік на рівні глав урядів. Основним органом, який здійснював керівництво діяльністю РЕВ у міжсесійний період, був Виконавчий комітет, до складу якого входили представ­ники усіх країн-членів на рівні заступників, керівників уряду. Цей орган скликався не рідше одного разу в три місяці.

У системі РЕВ були створені комітети з питань співробітництва в плановій діяльності, науки і техніки та машинобудування. З метою організації економічного і науково-технічного співробіт­ництва у відповідних галузях було створено понад 20 комісій

(з хімічної промисловості, зовнішньої торгівлі, валютно-фінансо­вих питань та ін.).

У межах діяльності РЕВ здійснювалась організація міжнародного співробітництва не лише з соціалістичними країнами, а й з країнами інших соціально-економічних систем. Більш як 20 між­народних організацій, членами яких були держави — представники різних соціально-економічних систем, співробітничали з РЕВ.

У червні 1991 р. на 46 сесії РЕВ припинила своє існування. Як уже зазначалося, це зумовлено передусім тим, що країни — члени РЕВ запізнилися з перебудовою економіки, не спромоглися колективно стати на шлях її інтенсифікації і, врешті-решт, вирішити назрілі соціально-економічні проблеми. Крім того, кризу РЕВ посилили нові політичні ситуації, які склались у східноєвропейських країнах, перехід їх до ринку.

РЕВ — це вже сторінка минулого, історія. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що більш як за 40 років своєї діяльності вона чимало зробила для організації міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва, відстоювання економічної незалежності не лише країн — членів РЕВ, а й багатьох інших країн світу, особливо тих, що розвиваються. Кращий досвід цієї міжнародної організації буде вивчатися і використовуватися в міжнародній практиці.

Сьогодні дедалі більше керівників східноєвропейських країн визнають необхідність створення нової міжурядової економічної організації, яка б відповідала сучасним умовам, сприяла входженню до структури світового господарства. Адже, як засвідчив досвід міжнародного економічного співробітництва, наздоганяти західні країни разом, а не поодинці — швидше і легше. Ось чому розпочався пошук підходів до нових форм багатостороннього співробітництва між східноєвропейськими країнами.

17.

У межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним кра-їнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічноїдіяльності. На РЕВ припадала переважна частка зовнішньої торгівлікожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народногогосподарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Об-сяги взаємної торгівлі країн—членів РЕВ значно поступалися показ-никами країн Європейського економічного співробітництва (ЄЕС);ще менш ефективною була інтеграція у валютно-кредитній сфері, врусі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою насам-перед політичну організацію. Економічна інтеграція розглядалась якпідпорядкований процес, що має сприяти досягненню політичнихцілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого плануван-ня інтеграційний процес набував неприродного характеру і, по суті,гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної силиприпинила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучність.

Післявоєнна Європа відчувала неабиякі економічні труднощі.Крім фізичного зруйнування війною об'єктів народного господарства,економічне становище погіршувалося нестачею капіталу, конкуренці-єю з боку США, які вийшли з війни ще більш потужною державою. Уцих умовах конкурування ще й між собою в найважливіших галузяхвиробництва для Європейських країн утрудняло вихід з економічноїкризи. Такими галузями тоді були енергетика (насамперед вугільнапромисловість) та чорна металургія. Саме з них розпочалася коор-динація економічної діяльності західноєвропейських країн. У 1951 р.шість країн — Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксем-бург — підписали угоду про заснування Європейського об'єднаннявугілля і сталі (ЄОВС). Це об'єднання стало першою ластівкою інте-граційного процесу. Координацію розвитку вугільної промисловостіі чорної металургії очолював Верховний орган, який набув певнихнаднаціональних повноважень. Після реалізації «плану Шумана» пе-редбачалася інтеграція й інших галузей економіки.

ЄОВС швидко продемонструвало свою ефективність, між «шіст-кою» міцніли економічні стосунки, поступово складався механізмрегулювання зовнішніх зв'язків на взаємовигідній основі. Згодомрозпочалися переговори про поширення інтеграції на інші товари тапослуги. Виникла ідея утворення митного союзу а далі — економіч-ного союзу. В березні 1957 р. ті ж самі шість країн підписали в Риміугоду про заснування Європейського Економічного Співтовариства(ЄЕС) і Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом).Тоді ж три організації — ЄОВС, ЄЕС і Євратом об'єдналися в однуспільноту, яка одержала назву Європейське економічне співтовари-ство. При цьому всі три складові частини зберегли своє автономнеіснування в новій організації.

При утворенні ЄЕС його засновники виношували далекосяж-ні плани. Головною метою ЄС було проголошення в ст. 2 Догово-ру: «Співтовариство має за свою мету, шляхом створення спільногоринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізаціїспільної політики та діяльності ... сприяти гармонійному і збалансо-ваному розвитку економічної діяльності Співтовариства, високомурівню зайнятості та соціальному захисту, рівності між чоловіками тажінками, стійкому та безінфляційному зростанню, досягненню висо-кого рівня конкурентоспроможності та зближення економічних по-казників, захисту та поліпшенню стану навколишнього середовища,підвищення життєвого рівня та якості життя, економічній і соціаль-ній інтеграції та солідарності держав-членів» [11, с. 47].

Договір передбачав відміну митних зборів та кількісних обме-жень на імпорт та експорт товарів між державами-членами, спільнуторговельну політику, утворення внутрішнього ринку. Як показавчас, ці наміри здійснилися. Зокрема, утворення митного союзу булозавершено в 1968 р.

Європейське економічне співробітництво із суто економічної по-ступово перетворювалось на розгалужену соціально-політичну систе-му, доповнюючись неекономічними структурами. З 1979 р. розпочавроботу Європейський парламент, що складався з представників усіхчленів організацій. Було утворено Європейське політичне співробіт-ництво для координації зовнішньої політики країн-членів.

18.

Головна причина розпаду РЕВ - до часу свого вступу на "шлях соціалізму" більшість країн не досягли тієї високої стадії індустріальної зрілості, яка передбачає формування внутрішніх стимулів до інтеграції. Краху РЕВ в певній мірі сприяло і видача бажаного за дійсне і продукування непрацюючих інтеграційних програм.

Безгрошова торгівля, яку впродовж десятиліть вели країни соцтабору, призвела до того, що практично всі члени РЕВ перебували у впевненості, що їх обманюють, що їхня країна дає більше, ніж отримує. Соцінтеграція вела до нівелювання економік країн-членів РЕВ: сильні програвали, а слабкі вигравали. Якщо порівнювати економічну ситуацію в країнах Східної Європи в 1928 (пік передвоєнного економічного підйому) і в 1970 -му (найбільш успішний період функціонування СЕВа), то виявиться, що частка країн Східної Європи у світовому промисловому виробництві збільшилася з 6,6 до 8,6%. При цьому частка Румунії зросла з 0,3 до 1%, Болгарії - з 0,1 до 0,6%, частка Угорщини - 0,36 до 0,6%, в той час як частка Чехословаччини знизилася з 1,7 до 1 , 5%, а НДР - з 2,8 до 2,4%

Для СРСР і Росії РЕВ зіграв двояку роль. З одного боку, СРСР виявився володарем боргу в розмірі 15 млрд рублів. Справа в тому, що в 1975-1985 роках партнери по блоку були повинні СРСР 15 млрд руб., То за період з 1986 по 1990 роки ролі помінялися: тепер уже Радянський Союз заборгував 15 млрд руб. Оскільки Рада економічної взаємодопомоги перестав існувати в несприятливий для СРСР момент, розплачуватися з боргами довелося саме йому. З іншого, СРСР був придбаний досвід зі створення організації, що регулює економічну діяльність кількох країн.