6. Місце країн цсє в системі сучасних міжнародних відносин в контексті зміни стратегічного партнера

У сучасній політичній та історичній науці поняття Центральна і Східна Європа об’єднує європейські країни колишньої соцсістеми: власне Центрально-європейські, чи країни Вишеградської групи - Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, країн Південно-Східної Європи - Болгарію, югославські держави (Сербію, Хорватію, Словенію, Македонію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину), Румунію, три країни Балтії, Росію (РФ), Україну та Білорусь. Країни регіону об’єднує прагнення до інтеграції в європейські і трансатлантичні структури, тобто поступовий перехід до Європи, позбавлення від необхідності проводити відмінності між ними і традиційними членами Європейського Союзу, НАТО, остаточна ідентифікація в західному співтоваристві. У той же час найбільш актуальним стає питання про приналежність до регіону ЦСЄ європейських держав СНД. Крім процесів національної і державної ідентифікації, все гостріше постає питання про участь цих держав в європейських і євроатлантичних структурах, що змінює не тільки регіональний, але й континентальний баланс. ЦСЄ традиційно належить до ключових інтересів зовнішньої політики великих держав, що істотно впливає на стан безпеки в цьому регіоні.

У зовнішньополітичному плані ситуація в регіоні характеризується відсутністю ефективних механізмів регіонального політичного та економічного співробітництва. Практично всі країни ЦСЄ, що вже є членами Ради Європи, ЄС та НАТО, часом вступали в конкуренцію. Після закінчення холодної війни тут виникали різні субрегіональні організації, стала більш інтенсивною двостороння взаємодія між окремими державами. Країни ЦСЄ є учасницями Центрально-європейської ініціативи, ОЧЕС, Співробітництва карпатських регіонів. Болгарія проявляє ініціативу щодо налагодження регулярного діалогу держав Південно-Східної Європи. Власну політику субрегіонального співробітництва проводить Румунія, яка вибудувала в 90-ті роки ХХ ст. складну систему «трикутників» - взаємодоповнюючих тристоронніх пактів співробітництва (з Польщею та Україною, Болгарією та Туреччиною, Молдовою і Україною, Угорщиною та Австрією, Болгарією і Грецією). Тим не менш, участь в різних формах субрегіонального співробітництва найчастіше розглядалася країнами ЦСЄ або як тимчасовий варіант регулювання відносин з сусідніми державами на період до вступу в ЄС, або - в разі реалізації менш сприятливого сценарію - як запасний, хоч і не оптимальний варіант зовнішньополітичної стратегії. Прикладом інтенсивної, але в підсумку малоефективної субрегіональної взаємодії, що охоплювала відповідно з початковими планами сфери економіки, зовнішньої політики та політики безпеки, є взаємодія країн Вишеградської групи, на основі якої в 1993 р. була створена Центрально-європейська зона вільної торгівлі (у 1995 р до неї увійшла Словенія). Однак вона не сприяла істотному пожвавленню регіональної торгівлі. У зв’язку з цим більшість країн ЦСЄ почали інтенсивну переорієнтацію зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних зв’язків на такі організації, як ЄС і НАТО.

На думку багатьох дослідників, існують в основному дві точки зору на проблему європейської безпеки: перша - забезпечення її на базі блоку НАТО, друга - передача її у блок питань ОБСЄ і Ради Безпеки ООН. За першу позицію виступають в основному прихильники Альянсу. За другу - офіційні представники Росії, ряду країн СНД, багато політичних і громадських організацій Заходу. У червні 2008 р. президент Росії Д.Мєдвєдєв запропонував концепцію «нової європейської архітектури безпеки», в якій всі існуючі організації з питань безпеки на європейському континенті (НАТО, ОБСЄ, Рада Європи, ОДКБ) повинні керуватися принципом «неприпустимості застосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах».

Прихильники Альянсу декларують про готовність трансформувати Альянс у політичну організацію, після чого передати європейську безпеку піл патронат ОБСЄ і Ради Безпеки ООН. Блок НАТО, за певних умов, опинився в центрі системи безпеки в Європі. Існують різні причини збереження військової організації Альянсу: наростання загроз виникнення локальних війн і збройних конфліктів; небезпека поширення ядерної зброї, ракет і ракетної технології; можливість прихованого відродження в перспективі потужного військового потенціалу Німеччини; посилення згубної конкурентної боротьби між групами держав за контроль над енергоресурсами (нафта, газ). В умовах наявності такої багатоваріантної загрози НАТО може надати допомогу в забезпеченні європейської безпеки.

Тим часом існує альтернатива - мати нову систему безпеки на базі загальноєвропейського процесу (ОБСЄ). У ній беруть участь усі європейські країни на рівноправній основі. Новостворені держави можуть приєднатися до неї. ОБСЄ має відповідні колективні структури безпеки. Можливо вдосконалення зазначених механізмів і, якщо буде потрібно, створення нових. Таке бачення безпеки в Європейському регіоні породжувало боротьбу між державами-прихильниками різних концепцій, а саме США і Росією.