Теми реферативних повідомлень

1. Актуальні напрями конкретних соціологічних досліджень у сфері освіти.

2. Освіта як динамічна система: аналіз соціологічних індикаторів.

3. Суб'єкти освітнього простору України в соціологічному вимірюванні.

4. Можливості використання даних КСД в ухваленні управлінських рішень у сфері освіти.

Список персоналій

Альборнос О. – досліджував межі впливу суспільства на систему освіти і значення її автономії, що дозволяє нейтралізувати наслідки змін економічної кон'юнктури, зміни політичних режимів, ідеологічні чинники.

Арчер М. – висунув пропозицію про виділення з соціології освіти «соціологію освітніх систем» як самостійну наукову дисципліну.

Астахова В. І. (1935) – український соціолог, доктор історичних наук, професор, фахівець в галузі соціології освіти і  проблем формування інтелектуального потенціалу суспільства. З початку 90-х років активно займається проблемами приватної освіти. Є провідним теоретиком і  практиком в  цій області в  Україні. Автор значного числа монографічних видань, присвячених проблемам освіти, серед яких: «Радянська інтелігенція і  її  роль в  соціальному прогресі» (1976), «Глобальні проблеми освіти і  особливості їх  прояву в  Україні» (1994), «Приватна вища школа в  об'єктиві часу: український варіант» (1999), в  яких розкривається інноваційний підхід до  аналізу освіти як процесу, соціального інституту і  найважливішого каналу соціальної мобільності. У  численних наукових статтях і  публікаціях В.  І.  Астахової також розглядаються питання гуманізації, демократизації і  автономізації системи освіти, ефективності і  специфіки функціонування її  різних форм.

Астахова К. В. (1959) – доктор історичних наук, професор, фахівець в області освіти, проблем формування кадрового потенціалу вищої школи. Активно розробляє питання, пов'язані з  трансформацією соціальних функцій вищої школи, з розвитком системи вищої освіти; проблеми активізації пізнавальної діяльності учнів. Автор публікацій, присвячених цій проблематиці, серед яких: «Трансформація соціальних функцій вищої освіти в  сучасних умовах» (1999).

Бестужев-Лада І. В. (1927) – російський соціолог, академік Російської академії освіти, доктор історичних наук, професор. Вивчає проблеми історії і  теорії соціального прогнозу, соціальні проблеми молоді. У  своїх працях розвиває концепцію пошукового і  нормативного соціального прогнозування як особливого різновиду наукового передбачення. Теоретичні основи і  практичні висновки по  соціальному прогнозуванню І. В. Бестужева-Лади широко застосовуються в  соціології освіти. Розробляючи проблеми освіти, акцентує увагу на питаннях реформування системи освіти, розвитку вищої школи, перспектив освіти в  ХХІ столітті. Праці, в  яких розглядаються проблеми розвитку освіти: «Проблеми соціального прогнозування» (1978), «Прогнозне обгрунтування соціальних нововведень» (1993), «До  школи ХХІ століття: роздуми соціолога» (1988).

Будон Г. (1934) – французький соціолог, професор. Автор книг і  статей по  проблемах методології соціології, соціальної мобільності, соціальних змін, соціології освіти. Область наукових досліджень Г. Будона включає питання соціальних процесів, що відбуваються в  індустріально розвинених країнах, соціальних криз, у тому числі і  кризи в  освіті. Автор концепції «соціологія нерівності». При цьому нерівність шансів соціального просування він  пов'язує з  нерівністю доступу до  освіти, особливо вищої.

Бурдьє П. (1930) – французький соціолог, керівник дослідницької групи по  проблемах освіти і  культури в  Паризькій вищій школі соціологічних наук. Вивчає проблеми загальної соціологічної теорії, але  найбільш відомий своїми працями в області культури і  освіти. У  своїх роботах досліджує взаємозв'язок культури, мистецтва і  освіти. Основні праці по  проблемах культури і  освіти: «Відтворення в  освіті, суспільстві і  культурі» (1977), «Поля культурного виробництва» (1993).

Вебер М. (1864–1920) – німецький соціолог, соціальний філософ, історик, основоположник розуміючої соціології та  теорії соціальної дії. Разом з  фундаментальною розробкою соціологічної теорії М.  Вебер приділяв увагу питанням освіти та її місця в  розвитку суспільства. У  соціологічних поглядах на  освіту виходив із  розроблених ним  теорій соціальної дії і  економічної раціональності. Досліджував взаємозв'язок освіти і  соціальної дії, підкреслюючи, що зрештою освіта і  наука покликані служити справі самосвідомості і  пізнання реальних взаємозв'язків між фактами, явищами і  процесами соціального життя. Праці, в  яких розглядаються проблеми освіти: «Наука як покликання і  професія» (перевид. у 1990  р.)

Герасіна Л. М. (1956) – український соціолог, доктор соціологічних наук, професор. Займається проблемами соціології освіти, соціології політики, соціології права, конфліктології. У  соціології освіти розробляє питання реформування освітньої системи, проблеми розвитку вищої школи. Має ряд монографічних робіт, присвячених цій проблематиці: «Сучасна вища школа в умовах реформування освіти» (1993), «Вища школа: реформування в  демократичному суспільстві» (у  співавт.,1998).

Городяненко В. Г. (1938) – український історик, соціолог, доктор історичних наук, професор. У  соціології займається вивченням соціальної структури суспільства, проблемами молоді, історіографією і  джерелознавством соціології. Розробляючи проблеми історіографії соціології, значне місце приділяє питанням становлення і  розвитку соціології освіти як галузі соціологічного знання. Основні публікації по  цій проблематиці: «Історіографія соціології» (2000), «Соціологія освіти в  дзеркалі історіографічного знання» (у  збірці «Методологія, теорія та  практика соціологічного аналізу сучасного суспільства») (2001).

Дженкс К. – виявив соціально-селективну роль середньої і вищої школи, класове і расове нерівноправ'я учнів у капіталістичному суспільстві, дав поштовх до розробки і здійснення деяких компенсуючих програм «лібералізації» систем освіти.

Долженко О. – російський соціолог, доктор філософських наук, головний редактор журналу «Вісник вищої школи». У  соціології освіти розробляє проблеми розвитку вищої школи, вивчає студентство як соціально-демографічну групу, займається питаннями філософії освіти. Робота по  проблемах освіти: «Нариси по  філософії освіти» (1995).

Дьюї Дж. (1859–1952) – американський філософ-прагматик. Його внесок у прагматизм полягав у тому твердженні, що знання визначається своєю ефективністю як в експериментах, так і в практичних досягненнях, а також своїм служінням інтересам і потребам людини. Знання є завжди соціально визначеним.

Дюркгейм Е. (1858–1917) – французький соціолог, філософ, засновник французької соціологічної школи. Разом з  фундаментальною розробкою значної кількості аспектів соціологічного знання, Е.  Дюркгейм вивчав і  соціологічні проблеми освіти. При цьому освіту вчений розглядав в  тісній єдності з  вихованням. Даючи оцінку значущості освіти для розвитку індивіда, Е.  Дюркгейм підкреслював взаємозв'язок виховання і  освіти з  соціалізацією індивіда, вважаючи, що ці процеси виступають її  засобами. Основні погляди на  соціальні аспекти освіти викладені в  книзі «Соціологія освіти» (перевид. у 1996  р.).

Коган Л. Н. (1923–1997) – російський соціолог. Доктор філософських наук. Заслужений діяч науки Росії. У коло його наукових інтересів входять основні смисложиттєві проблеми культури – проблеми мети і сенсу життя людини, долі, вічного і скороминущого у культурі.

Коллінз Г. (1913) – американський соціолог. Теоретичні позиції відносяться до  символічного інтеракціонізму. В центрі наукових інтересів – теорія соціального конфлікту, проблеми соціальної стратифікації, питання інтеграційної теорії соціальної дії. Досліджуючи соціальні проблеми освіти, піднімав питання участі працедавців у  навчанні студентів, співвідношення рівня освіти і  професійного статусу, впливу освіти на  соціальну стратифікацію. Праця, присвячена проблемам освіти: «Функціональна і  конфліктна теорії освітньої стратифікації» (1971).

Коулмен Дж. – в  соціології освіти досліджував питання кризи освітньої системи, розробляв проблеми індивідуальної і  колективної діяльності в процесі навчання, їх  вплив на  специфіку соціальних відносин у процесі навчання, залежність успіхів студентів у  навчанні від  соціального статусу сім'ї. Праці, в  яких розглядаються проблеми освіти: «Академічні досягнення і  структура змагальності», «Рівність освітніх можливостей» (1966).

Кумбс Ф. – актуалізував дослідження феномену «кризи освіти», що викликало до життя численні дослідження доступності різних ступенів освіти, способу життя молоді, що вчиться, її взаємин з педагогічним персоналом, положення в системі суспільних відносин, інтересів і очікувань. Основна праця «Світова криза в освіті: погляд з 80-х» (1985).

Лукашевич М. П. (1942) – український соціолог, філософ, доктор філософських наук, професор. Займається проблемами адаптації і  соціалізації в рамках соціології праці, соціології освіти, соціології виховання, самоменеджменту. Є одним з  розробників типової програми по  соціології освіти для студентів соціологічних факультетів ВНЗ. Основні праці по  проблемах освіти: «Соціологія виховання» (1966), «Соціологія освіти» (1997).

Манхейм К. (1893–1947) – німецький соціолог, один із  засновників соціології знання. Соціологію пізнання пов'язував з  конкретною історичною ситуацією. Освіту розглядав як соціальний феномен, частину загального соціального прогресу. Пропонував розглядати освіту і  як один з  способів впливу на  людину, і  як один з  засобів соціального контролю. Вивчав взаємозв'язок освіти і політичної активності; співвідношення індивідуального і  групового в процесі навчання; цільові установки по відношенню до  освіти в  конкретному суспільстві. Значне місце в реалізації цих взаємозв'язків відводив освіті як процесу пізнання і  отримання знань. Основні праці по  проблемах освіти: «Освіта для демократії» (1939), «Нариси по  історії соціології знання» (1952), «Нариси по соціології культури» (1956), «Діагноз нашого часу» (видано у 1994 р.).

Нечаєв В. Я. – російський соціолог, один із  провідних фахівців в області соціології освіти. Досліджуючи цю галузь соціологічного знання, значне місце приділяє проблемам визначення предмета соціології освіти, основним підходам до  вивчення освіти як процесу і  соціального інституту, визначенню основних функцій освіти. Вперше розглядає навчальний процес як соціальну технологію. Основна праця по  соціології освіти: «Соціологія освіти» (1992).

Руткевич М. М. (1917) – російський соціолог і  філософ. Основні напрями наукових досліджень: загальна теоретична соціологія, соціальна структура суспільства, соціологія молоді, соціологія освіти. У ході наукових досліджень в 60–70-х роках розвинув теоретичні положення про  шляхи входження молоді в  життя і  особливості цих процесів в умовах системної кризи 90-х років. При цьому підкреслював особливу значущість освіти в  цих соціальних переміщеннях. Зробив значний внесок у  становлення і  розвитку соціології освіти, досліджуючи вплив освіти на  зміну соціальної структури суспільства. Основні праці, в  яких зачіпаються проблеми освіти: «Соціальні переміщення» (у  співавт., 1970), «Інтелігенція в розвиненому суспільстві» (1977), «Суспільні потреби, система освіти, молодь» (у  співавт., 1988).

Саймон Б. – англійський соціолог. У  соціології освіти вивчав взаємозалежність освіти і  суспільства, виділяючи значущість людського чинника в  діалектичній суперечності «освіта – суспільство». Досліджував вплив освіти на  економічний розвиток суспільства, на  процес формування людини усередині суспільства, підкреслюючи виняткову роль освіти у  сучасному світі. Основна праця по  проблемах освіти: «Суспільство і  освіта» (1989).

Сидоренко О. Л. (1942) – український соціолог, доктор соціологічних наук. У  соціології освіти досліджує проблеми приватної освіти, студентства як суб'єкта освітньої системи, реформування системи освіти в  сучасній Україні. Основні праці по  проблемах освіти: «Приватна вища освіта: шляхи України в  світовому вимірі» (2000), «Проблеми реформування вищої освіти в  Україні» (2000), «Соціологія освіти» (2000).

Смелзер Н. (1932) – американський соціолог, професор Каліфорнійського університету, один із  засновників сучасної американської соціології, автор праць по  економічній соціології, теорії колективної поведінки, теорії соціальних змін. У  фундаментальній праці «Соціологія» (1988) Н.  Смелзер показав особливості освіти як соціального інституту, проаналізував основні положення державної і  приватної освіти в  системі освіти в цілому, розглянув специфіку різних моделей освіти, співвідношення централізації і  децентралізації в  управлінні освітою, дослідив  поведінку різних соціальних груп в процесі освіти, виділив основні соціальні чинники, що в тій або іншій мірі впливають на  систему освіти, підкреслюючи при цьому, що освіта є першорядним чинником, що впливає на  мобільність особистості.

Сорокін П. (1889–1968) – відомий російський і  американський соціолог. Представник інтегрального напряму в  соціології, автор теорій соціальної стратифікації та соціальної мобільності, розробляв проблеми соціокультурної динаміки. При цьому вважав освіту одним з  найважливіших чинників, що впливають на  ці процеси. Основні праці по  проблемах культури і  освіти: «Соціальна і  культурна динаміка» (1937–1941), «Соціокультурна причинність, простір і  час» (1943).

Тітма М. Х. (1939) – естонський соціолог, доктор філософських наук, професор. Зробив значний внесок у  становлення і  розвиток соціології освіти, розробляючи проблеми вибору професії, ціннісних орієнтацій молоді у сфері освіти, взаємозв'язку і  розвитку соціальної структури суспільства, а також  впливу на  ці процеси системи освіти. Вперше застосував метод лонгітюдних досліджень, що дозволило вивчати процеси в  освітній сфері в  розвитку і  трансформації. Зробив великий внесок у  розвиток порівняльних досліджень по  проблемах соціального складу вищих навчальних закладів і  соціального походження студентів. Праці, в  яких зачіпаються проблеми освіти: «Вибір професії як соціальна проблема» (1975), «Молоде покоління» (у  співавт., 1986).

Турен А. (1925) – французький соціолог, прихильник структурно-функціонального підходу. Займався дослідженнями проблем соціології праці, суспільного розвитку, методології суспільного пізнання, соціології молоді. У  соціології освіти вивчав проблеми взаємозв'язку освіти з  соціокультурним середовищем. При цьому відносив освіту до  соціокультурних чинників, які є визначальними в  постіндустріальному суспільстві. Студентству як соціальній групі надавав особливу, революціонізуючу роль у  перетворенні суспільства.

Уорд Л. (1841–1913) – американський соціолог, один з основоположників психологічного еволюціонізму в США. Головною рушійною силою історичного розвитку вважав інтелект, унікальне володіння яким дозволяє людині і колективам людей замінити дію сліпих еволюційних сил, пануючих в природі, «телезісом», що формується на основі усвідомленого прагнення до прогресу. Освіта і розвиток каст – причина виникнення класів. Виступав за загальну рівність, яка повинна бути досягнуте через загальну освіту шляхом соціальних реформ.

Філіппов Ф. Г. (1924–1990) – російський соціолог, доктор філософських наук, професор. Область наукових досліджень: соціальні проблеми освіти, проблеми соціальної мобільності, проблеми молоді. Зробив значний внесок у  становлення і  розвиток соціології освіти, розробляючи теоретичні основи цієї галузі соціологічного знання. Займався проблемами соціальної ефективності освіти, соціальних функцій освіти, вивчав суб'єкти освітнього процесу. Основні праці по  проблемах освіти: «Соціологія освіти» (1980), «Школа і  соціальний розвиток суспільства» (1990).

Шубкін В. М. (1923) – російський соціолог, доктор філософських наук, професор. Проблематика наукових досліджень: соціальні аспекти економіки, соціальні чинники та  їх  роль в  економічному розвитку, трудова діяльність, відношення до  праці, соціальні проблеми молоді. У  соціології освіти розробляв проблеми формування професійних орієнтацій, професійного вибору, впливу освіти на  соціальну мобільність молоді, соціальні проблеми переходу від  освіти до  трудової діяльності. Під керівництвом ученого в 70–80-х роках проведені фундаментальні, у тому числі і  міжнародні, дослідження проблем молоді і  освіти. Є засновником наукової школи, в рамках якої досліджувалися проблеми професійного вибору молоді і  його впливу на  розвиток системи освіти, розроблялися методи соціологічного вивчення проблем молоді і  освіти. Основні праці, в  яких освітлюються проблеми освіти: «Молодь вступає в життя» (1988).

Щепаньський Я. (1913) – польський соціолог. Основні наукові дослідження присвячені проблемам історії і  теорії соціології, соціальній структурі польського суспільства. У  соціології освіти досліджував проблеми інтелігенції, соціології вищої освіти. У 60-і роки керував виданням 28  томів «Досліджень положення робочого класу та  інтелігенції».

Якуба О. О. (1929–2002) – український соціолог, доктор соціологічних наук, професор, одна із засновників української і  харківської соціологічних шкіл. Сфера наукових інтересів стосувалася теорії соціальних груп у  суспільстві, проблем їх  соціальної активності, нормативного і  соціального регулювання поведінки особи. Займалась вивченням особистості в  системі соціальних зв'язків та  ін. У  соціології освіти досліджувала проблеми функціонування вищої школи на  різних етапах її  розвитку, розглядала студентство як специфічну соціально-демографічну групу, а також вплив освіти на  соціальну мобільність особи. Основні праці по  проблемах освіти: «Соціальна ефективність фахівця: витоки, механізми формування» (1983), «Виховний процес у  вищій школі: соціологічний аналіз» (1988), «Народна освіта в умовах перебудови: соціологічні нариси» (1989).

ГЛОСАРІЙ

Адаптивність  (від  лат. adaptare – пристосовувати) – здібність до  пристосування: 1 ) здібність до  пристосування систем, що самоорганізовуються, до  умов мінливого середовища; 2) у  теорії Т.  Парсонса А. – предметно-енергетична взаємодія з  зовнішнім середовищем, одна з  функціональних умов існування соціальної системи разом з  інтеграцією, досягненням мети і  збереженням ціннісних зразків.

Академія – вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку висококваліфікованих фахівців з  освітньо-професійних програм всіх рівнів у  окремій певній галузі знань і  виробництва, проводить фундаментальні і  прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового і  матеріально-технічного забезпечення.

Болонська декларація – підписана у 1999 році у Болоньї представниками органів влади, які відповідають за вищу освіту в 29 європейських країнах. Цією декларацією визначено три основні цілі країн-учасниць: міжнародна конкурентоспроможність, мобільність і попит на ринку праці.

Болонський процес – процес інтеграції європейської вищої освіти з метою підвищення її конкурентоспроможності. Початок Б. п. поклала Сорбонська декларація, яка була підписана у Сорбоні 25 травня 1998 року.

Вертикальна мобільність в  освіті – зв'язок між всіма ступенями освіти, завдяки якій учні і  студенти можуть переходити без втрат часу від  нижчих до  вищих рівнів освіти.

Види і  типи навчальних закладів – розподіл всієї мережі навчальний закладів відповідно до  різних критеріїв: за формою фінансування (державні і  недержавні), рівнем підготовки (загальні і  спеціальні), відношенням до релігії (світські і  релігійні) тощо. Багатокритеріальне розділення навчальних закладів пов'язане з  необхідністю реалізації мети освіти, в  широкому розумінні цього слова, як підготовки: всесторонньо розвиненої особистості; добродійних батька або матері сімейства; доброчесного громадянина; сумлінного кваліфікованого працівника.

Вищий навчальний заклад – суб'єкт освітньої діяльності, який функціонує з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства і  держави. Головними завданнями є: здійснення освітньої діяльності певного напряму, що забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів згідно стандартам вищої освіти; здійснення наукової і науково-технічної, творчої, мистецтвознавчої, культурно-виховної, спортивної і оздоровчої діяльності; забезпечення виконання державного замовлення і договорів на підготовку фахівців з вищою освітою; здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів. ВНЗ у  своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і  розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і  розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства освіти і  науки України, інших міністерств і  відомств.

Виховання – процес становлення, збагачення і вдосконалення суб'єктивно-особистісного і духовного світу людини. Реалізується за допомогою творчого оволодіння всією доступною культурою в конкретному соціально-історичному контексті, відображаючи тріаду: «знання» – «переконання» – «практична діяльність».

Генезис – виникнення, походження, становлення того або іншого предмета, явища, процесу, думки, учення.

Гімназія – загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує здобуття загальної середньої освіти підвищеного рівня, розвиток індивідуальних творчих здібностей, формування інтелектуальної, висококультурної особистості.

Глобалізація – багатоаспектне явище, що надає якнайглибшу перетворюючу дію на  всі сфери суспільного буття, зокрема на  сферу освіти. Це пов'язано з  процесами становлення транснаціональної освіти, міжнародних гарантій якості освіти, регіональної і  міжрегіональної кооперації освітніх систем тощо. Г. має економічний, політичний, культурний і  технологічний аспекти. Процеси Г. диктують сьогодні світу не  просто оновлення змісту освіти в  масштабах всієї планети, а  повну зміну освітньої парадигми.

Громадянськість – стан свідомості, духовно-моральна цінність, світоглядно-психологічна характеристика людини, обумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомленням приналежності до конкретної країни.

Гуманізація освіти – спрямованість всього освітнього процесу на  людину, її благо, розвиток її завдатків, формування її свободи і  відповідальності, задоволення її потреб в  знаннях, заміна предметноцентричної системи навчання системою антропоцентричною; зміна стратегічних цілей освіти і  повне підпорядкування її інтересам людини.

Гуманітаризація освіти – головний напрям оновлення освіти на етапі переходу людства від  індустріальної до  техногенної цивілізації, що передбачає поворот освіти до  цілісного сприйняття світу і  культури, перш за все, до  олюднення знань і  формування гуманітарного, системного мислення. В умовах могутності сучасної цивілізації і  взаємин, що ускладнюються, між людиною і  природою всі зусилля людства – і  саме в  цьому вищий сенс гуманітаризації освіти – повинні бути зосереджені на  підготовці людини до  людських відносин з  природою, на  озброєнні її розумінням свого місця і  ролі в  подальшому розвитку цивілізації.

Дисципліна – 1) галузь наукового знання; навчальний предмет; 2) певний порядок поведінки людей, що відповідає нормам права і моралі, які склалися в суспільстві, а також вимогам тієї або іншої організації.

Діяльнісний підхід – формування специфічної форми відношення людини до  навколишнього світу і  самої себе, що виражається у  доцільній зміні і  перетворенні світу і  людської свідомості. Типи і  форми Д.  п. розрізняються за  суб'єктом, об'єктом, функціями і  цілями: індивідуальний, суспільний, виробничий, ідеологічний, політичний, науковий, культурно-виховний, відтворюючий і  творчий.

Європейська система перезаліку кредитів (ECTS) – розроблена як спосіб поліпшення визнання освіти для навчання за кордоном. Вона є інструментом, що гарантує прозорість і дозволяє встановлювати зв'язки між навчальними закладами, розширювати можливості вибору для студентів.

Знання – відображення об'єктивних характеристик дійсності в свідомості людини. Знання є ідеальним, тому для свого буття воно потребує об’єктивізації, яка здійснюється в продуктах праці, технології, соціальних інститутах, предметах культури.

Індивідуальний навчальний план студента – перелік змістовних модулів, які сформовані на основі освітньо-кваліфікаційної програми підготовки і структурованої логічної схеми підготовки з урахуванням індивідуальних потреб студентів.

Інноваційність – здатність до  інновацій, тобто до  таких явищ, яких не  було на  попередній стадії розвитку, але  які з'явилися на  даній стадії і  знайшли собі місце в  загальній сукупності інституту освіти. І. може виявлятися або в результаті внутрішніх процесів в  системі освіти як здібність до  винаходів і  нововведень, або як реакція на  вплив зовнішніх чинників.

Інститут – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку висококваліфікованих фахівців з  освітньо-професійних програм всіх рівнів у  певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і  мистецтва, проводить наукову і  науково-виробничу діяльність, має високий кадровий і  матеріально-технічний потенціал.

Інституціоналізація – 1) утворення стабільних зразків соціальної взаємодії, заснованої на  формалізованих правилах, законах, звичаях, ритуалах; 2) правове і  організаційне закріплення форм поведінки, відносин і  т.  д., що склалися в суспільстві; 3) утворення інституту.

Інституціональний підхід – розгляд об'єкта крізь призму відносно стійких типів і  форм соціальної практики, за допомогою яких організовується суспільне життя, забезпечується стійкість зв'язків і  відносин в рамках соціальної організації суспільства.

Інтернаціоналізація освіти – надання всім державам і їх  громадянам рівних прав на  користування освітніми послугами в  будь-якій точці земної кулі.

Дослідження – вид систематичної пізнавальної діяльності, найважливіший спосіб наукового пізнання, направлений на  виявлення природи і  суті, характеру, особливостей об'єкта, що вивчається, визначення об'єктивних і  суб'єктивних чинників, що опосередковують його, а також отримання нових знань і  інформації. У  науковеденні зазвичай виділяють два рівні досліджень – емпіричний і  теоретичний, які по суті своїй і  цілям розрізняються за конкретно-прикладним і  аналітичним характером. Будь-яке Д. обов'язково будується на  певних методологічних підходах і  використовує відповідні поставленим цілям методи отримання достовірних наукових знань.

Дослідження соціологічне – дослідження соціальних об'єктів, відносин, процесів, направлене на  отримання нової інформації і  виявлення закономірностей суспільного життя на основі теорій, методів і  процедур, прийнятих у соціології.

Якість вищої освіти – сукупність якостей особи з вищою освітою, що відображає її професійну компетентність, ціннісну орієнтацію, соціальну спрямованість і обумовлює можливість задовольняти як особистісні духовні і матеріальні потреби, так і потреби суспільства.

Кваліфікація (від  лат. qualis – який за якістю і  facere – робити) рівень – розвитку здібностей людини, що дозволяє виконувати трудові функції певного ступеня складності в  конкретному виді діяльності. К. визначає об'єм теоретичних знань і  практичних навичок, якими володіє людина, є його найважливішою соціально-економічною характеристикою. Швидкість освоєння К. залежить від  відповідності характеру і  змісту виконуваних робіт схильностям людини. У  досягненні високого рівня К. велике значення має обгрунтований вибір професії, якому сприяє організація професійної орієнтації.

Колізії (від  лат. collisio) – 1) зіткнення протилежних поглядів, прагнень, інтересів; 2)  розбіжність між окремими законами однієї держави або суперечність законів, судових рішень різних держав.

Компетентність (від  лат. competens – відповідний, здатний) – 1)  володіння компетенцією; 2)  володіння знаннями, що дозволяють судити про  що-небудь. К. можна розглядати у вигляді своєрідної суми навичок, властивих індивідуумові, який поєднує кваліфікацію в  строгому розумінні цього слова, соціальні поведінкові характеристики і  здатність працювати в  групі, ініціативність, готовність до  ризику.

Консенсус (від  лат. consensus – згода, одностайність) – загальна згода по спірних питаннях.

Консерваторія – вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку висококваліфікованих фахівців з  освітньо-професійних програм всіх рівнів в області культури і  мистецтва – музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового і  матеріально-технічного забезпечення. Навчання в  консерваторії передбачає всебічну теоретичну і  практичну підготовку музикантів до  професійної виконавської і  педагогічної діяльності.

Кредити ECTS – числовий еквівалент оцінки, призначеної для розділів курсу з метою охарактеризувати навчальне навантаження студента, необхідне для їх завершення.

Культурологічний підхід – діяльність, направлена на  формування специфічних способів організації і  розвитку людської життєдіяльності, представленої в  продуктах матеріальної і  духовної праці, в  системі соціальних норм і  установ, у  духовних цінностях, у сукупності відносин людей до  природи, між собою і  до  самих себе.

Куратор – в сучасній вітчизняній системі вищої освіти К. – викладач, за яким закріплена організаційно-виховна робота в студентській групі.

Ліцей – професійно орієнтований навчальний заклад, що забезпечує завершення загальної середньої освіти підвищеного рівня на  завершальному ступені з  професійною профільною підготовкою по  напрямах і  спеціальностях вищої школи. Вони створюються, як правило, при вищих навчальних закладах або на базі наукових установ, культурних центрів, середніх шкіл, що мають у своєму розпорядженні необхідний кадровий і  навчально-матеріальний потенціал.

Особистісно орієнтоване навчання – вид навчання, направлений на  розвиток цілісних соціальних властивостей учнів і  включення індивіда в  систему соціальних відносин за допомогою активної предметної діяльності і  спілкування.

Макросоціологічні аспекти дослідження проблем освіти – дослідницькі стратегії, увага в  яких концентрується на місці освіти в  соціумі, ефективності її функцій, взаємозв'язку з  іншими сферами, системному характері освіти.

Маркетинг освіти – вид діяльності, направлений на  вивчення стратегії і  тактики взаємин суб'єктів ринку освітніх послуг, освітніх установ, організацій-споживачів, осіб, що навчаються, а також посередницьких структур, які здійснюють, продають, купують і  споживають освітні послуги.

Менталітет – глибинні, «кореневі» світоглядні засади індивідуальної і  суспільної поведінки. Виявляється в  розумових звичках і  установках сприйняття і  емоційного життя, в  поведінці і  життєвих цінностях, успадкованих людьми від  минулих поколінь. М. є духовна субстанція. Складаючись історично, індивідуальний і  суспільний менталітет є похідним культури того або іншого народу, його релігії, устрою життя, філософських ідей і, звичайно ж, освіти.

Методика викладання – конкретна дидактика, сукупність впорядкованих знань про принципи, зміст, методи, засоби і форми організації навчально-виховного процесу по окремих навчальних дисциплінах, що забезпечують вирішення поставлених завдань.

Методи і  методики соціологічного дослідження системи освіти  – різновид способів пізнання, дослідження явищ природи і  суспільного життя з метою побудови і  обгрунтування системи знань в області системи освіти; а також різноманіття засобів адаптації загальнотеоретичних і  методологічних принципів соціологічного дослідження до  унікальних особливостей конкретної дослідницької ситуації або якого-небудь класу таких ситуацій, до  специфіки вирішуваних дослідником завдань, до  особливостей предмета, що вивчається, і  об'єкта, а також до  організаційно-економічних особливостей системи освіти.

Мікросоціологічні аспекти дослідження – дослідницькі стратегії, увага в  яких концентрується на  суб'єктах і  соціальних механізмах діяльності в системі освіти.

Наукова школа – колектив однодумців, що розробляють життєво важливі для суспільства наукові проблеми під керівництвом відомого в  даній області дослідника, що має теоретичні і  практичні результати своєї діяльності, визнані в  наукових колах і  сфері виробництва.

Наукові кадри – учені, які по основному місцю роботи і відповідно до трудового договору професійно займаються науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю і мають відповідну кваліфікацію незалежно від наявності вченого ступеня або вченого звання.

Освіта – 1) сукупність систематизованих знань, умінь і  навичок, придбаних індивідом самостійно або в процесі навчання в спеціальних навчальних закладах; 2) соціальний інститут, що виконує функції підготовки і  включення індивіда в  різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до  культури даного суспільства.

Освіта безперервна – організація і  здійснення освіти за  принципом, який сприяє забезпеченню послідовності і  спадкоємності засвоєння знань, їх  постійного вдосконалення і  оновлення. О. б. передбачає інтеграцію всіх її ступенів і  видів (дошкільна, шкільна, професійна, постпрофесійна) в  цілісну систему, що забезпечує можливість оновлення і  поповнення знань впродовж всього життя людини.

Освітньо-виховні послуги (освітні послуги) – основний товар, що пропонується в  навчальних закладах.

Загальна середня освіта – освіта, що отримується в  загальноосвітніх школах, гімназіях, ліцеях, професійно-технічних училищах, технікумах і  коледжах. Основними завданнями цього ступеня шкільної освіти є не тільки навчання читанню, письму і  рахунку, але і  виховання і  розвиток особистості дитини, оволодіння нею  первинними знаннями про  природу, суспільство і  людину, заснованими головним чином на  культурно-історичному матеріалі своєї рідної місцевості; навичками навчальної і  загальнотрудової діяльності, культурою мови, міжособистісних відносин; основами особистої гігієни і  здорового способу життя.

Об'єкт соціології освіти – це сфера освіти, тобто те  соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, діють певні суб'єкти у формі різноманітних навчальних занять (навчаючи, навчаючись, підтримуючи процес навчання) в  ситуаціях, що складаються в ході таких занять, з  певною системою взаємин людей, з  їх  інституціональною і  неінституціональною організацією.

Паралельна спадкоємність в  освіті – зв'язок між всіма ступенями освіти, завдяки якій учні і  студенти можуть в  певний час міняти вибрану навчальну спеціальність на  ту, яка більш відповідає рівню їх  здібностей і  характеру інтересів.

Предмет соціології освіти – це вивчення закономірностей функціонування і  розвитку освіти, її взаємодії і  взаємовпливу на  розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних верств і  груп, їх  відносин між собою в процесі життєдіяльності.

Проблеми освіти – сукупність проблем і суперечностей, що об'єктивно виникають в процесі функціонування і  розвитку системи освіти, а також завдання, що вимагають вирішення засобами соціального управління.

Професійно-технічна освіта – вид освіти, безпосереднім чином пов'язаний з  потребами виробництва, з  оперативною і  порівняно швидкою формою включення молодих людей в  життя. Вона безпосередньо здійснюється в рамках великих виробничих організацій або державною системою освіти.

Професійно-технічний навчальний заклад – навчальний заклад, який забезпечує реалізацію потреб громадян у  професійно-технічній освіті, в оволодінні робочими професіями, спеціальностями, кваліфікацією, що відповідають їх  інтересам, здібностям, стану здоров'я. Сьогодні в  Україні існують такі типи професійно-технічних навчальний закладів: професійно-технічний заклад відповідного профілю, професійне училище соціальної реабілітації, вище професійне училище, професійно-художнє училище, художнє професійно-технічне училище, вище художнє професійно-технічне училище, училище-агрофірма, вище училище-агрофірма, училище-завод, центр професійно-технічної освіти, навчально-виробничий центр, центр підготовки і  перепідготовки робочих кадрів, навчальний-курсовий комбінат, навчальний центр та  інші типи навчальний закладів, які дають професійно-технічну освіту.

Реформа освіти – система заходів, що планомірно реалізовуються, ініційована і контрольована відповідними органами управління, об'єднана єдиною програмою, направлена на вдосконалення існуючого механізму функціонування сфери освіти, її змістовного наповнення і використовуваних форм відповідно до вимог суспільства, що трансформується.

Самоосвіта особи – вид вільної пізнавальної діяльності особи, направлений на  становлення освітнього потенціалу, накопичення, систематизацію і  оновлення знань. Здійснюється за  індивідуально виробленою програмою. Ініціюється, розвивається, регулюється, контролюється самою особою. У  сучасних умовах реалізується, головним чином, через самоосвітні заняття в  певній системі і  послідовності. С о. – основний метод продовження освіти, збагачення і  оновлення системи знань, отриманих в  загальноосвітній і  професійній школі. Вона є складовою частиною процесу самовиховання, самоудосконалення особи і  виступає засобом становлення і  розвитку інтелектуальної, моральної, професійної, політичної, правової, естетичної та  інших видів культури особистості. Залежно від  спрямованості інтересів особистості виділяють: професійну, правову, художньо-естетичну, етичну, економічну та інші види самоосвіти особистості.

Саморозвиток – одна з  форм саморуху систем, що має позитивну (прогресивну) спрямованість. Джерело С. – внутрішні суперечності, властиві суб'єктові. Одна з  властивостей людини – змінювати в  прогресивному напрямі свій внутрішній світ, формалізувати і  розвивати навички, уміння, здібності, виробляти індивідуально і  соціально необхідні соціальні властивості і  якості. С. особистості здійснюється як у  неусвідомлених формах (наслідування, психологічне зараження, гра, стихійна адаптація тощо), коли індивід не  задається метою змінити себе власними зусиллями, так і  в  усвідомлених – самоконструювання, самотворення, самоудосконалення, в  основі яких лежить цілепокладаюча діяльність особливого роду.

Самореалізація особи – всебічна актуалізація і  здійснення внутрішнього, властивого людині потенціалу і  сенсу життя в  одній або багатьох сферах соціальної діяльності, через розкриття здібностей і  втілення цілей, планів, програм з  користю для себе і  на користь суспільства.

Система – предмет, явище або процес, що складається з  якісно визначеної сукупності елементів, які знаходяться в  взаємних зв'язках і  відносинах, утворюють єдине ціле і  здатні у  взаємодії з  зовнішніми умовами свого існування змінювати свою структуру. Істотними рисами будь-якої системи є цілісність та  інтеграція.

Соціальний інститут освіти – ознаками його є: соціальні функції навчання і  виховання, що підкоряються суспільним потребам; наявність суспільно вироблених форм освітніх установ, їх  організація і  положення в  суспільстві, а також певних осіб, що забезпечують функціонування даного інституту, їх  статус у суспільстві; наявність регулятивів по  функціонуванню даних установ і  осіб, що беруть участь в  освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, що визначають діяльність установ, права і  обов'язки осіб, що реалізовують ці права і  обов'язки, методи освітньої діяльності (методи навчання, виховання), матеріально-технічні засоби (економічну базу).

Соціокультурна парадигма – сукупність філософських, загальнотеоретичних і  метатеоретичних підстав.

Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, що розглядає освіту як соціальний інститут і соціокультурний процес передачі соціального досвіду від одного покоління до іншого. Предметом соціології освіти є вивчення закономірностей функціонування і розвитку освіти, її взаємодія і взаємовплив на розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних верств і груп, їх відносин між собою в процесі життєдіяльності.

Соціологія самоосвіти – галузь соціологічного знання, предметом якої є самоосвіта як системне явище: вид вільної пізнавальної діяльності особи; індивідуальна і  соціальна потреба (цінність); засіб соціалізації і  індивідуалізації, саморозвитку і  самореалізації особистості; структурний елемент, підсистема, метод освіти; її місце і  роль (соціальні функції) в  структурі способу життя, системі життєдіяльності соціальних груп, спільнот і  суспільства; соціальна детермінація самоосвіти, соціальна регуляція і  соціальне управління цим феноменом; взаємодія самоосвіти як виду соціального конструювання і  творчості з  соціальними інститутами освіти і  науки; рівні, види, типи, характер реалізації самоосвіти як способу накопичення, систематизації і  оновлення знань; динаміка самоосвітньої активності різних груп населення.

Статусні характеристики – соціальні ознаки, що визначають позицію індивіда або групи в  соціальній структурі суспільства. С. х. обумовлені як природними ознаками (стать, вік і  т.  д.), приписаними (соціальне походження), так і  досягнутими (освіта, професія, спосіб життя, матеріальне положення та  ін.).

Стратегічні завдання сучасної освіти – завдання, залежні від  аналізу знань про  об'єкт і  предмет дослідження і, отже, від  можливості формулювання гіпотез емпіричного дослідження.

Студентство – соціально-демографічна група, що складається з  молоді, яка навчається у  вищих навчальних закладах. Істотна соціальна межа С. – його близькість по характеру діяльності, інтересам, орієнтаціям до  соціальної групи інтелігенції. Цим  же визначається і  внутрішня неоднорідність С. не тільки по  соціальному походженню, національності, демографічним ознакам, але, перш за все, по  рисах професійного образу, близьких до  рис відповідних загонів фахівців. Нетривале перебування в  цій групі (4–5  років) є однією з  форм соціального переміщення і  служить свого роду сходинкою переходу молоді з  різних соціальних груп у  професійні групи працівників розумової праці вищої кваліфікації.

Технікум (училище) – вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку висококваліфікованих фахівців по  освітньо-професійним програмам молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал і  матеріально-технічну базу.

Університет (класичний університет) – багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців вищої освіти по  широкому спектру природничих, гуманітарних, технічних та  інших напрямів науки, техніки і  культури по  освітньо-професійних програмах всіх рівнів, проводить фундаментальні і  прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє розширенню наукових знань і  здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинену інфраструктуру наукових і  науково-виробничих підприємств і  організацій, високий рівень кадрового і  матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.

«Відтік умів» – термін, що виник у 1940–50-х роках і  спочатку позначав процес відтоку випускників університетів Європи (країн, найбільш постраждалих у  Другій світовій війні) в  США. У 60-і роки до  цього процесу підключилися країни Азії і  Африки, а в 1980–90-і роки – країни Східної Європи. Суть поняття «В. у.» – відтік висококваліфікованих наукових і  науково-педагогічних кадрів за  кордон.

Навчально-науково-виробничий центр – якісно нова форма підготовки висококваліфікованих працівників і  фахівців. Його головними завданнями є: формування загальної культури учнів; самовизначення особи, створення умов для її  самореалізації; дотримання закону про  права дітей, прийнятого ООН; надання учням оптимальних можливостей для здобуття широкої загальної освіти; підготовка фахівців з  масових професій виробництва; оволодіння іноземними мовами, а також навичками в області механізованої обробки інформації; отримання прибутку від  практичної діяльності навчального центру для подальшого розвитку матеріально-технічної і  соціальної бази.

Ціннісна свідомість – одна з  сторін, створюючих людську свідомість. Є серцевиною духовного життя особи і  суспільства. Представляє сукупність ідей, поглядів, відчуттів, настроїв, яка характеризує особистісний сенс для людини певних явищ дійсності.

Цивілізація – власне соціальна, відмінна від  кровно-спорідненої і  традиційно-етнічної, форма організації цілісності суспільного життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів, їх  первинних базисних спільнот у процесі відтворення і  перерозподілу суспільного багатства, що забезпечує її  існування і  прогресивний розвиток. Певний ступінь суспільного розвитку, що становить суть всесвітньої історії і  що характеризується тільки їй  властивими індивідуальними рисами, перш за все – рівнем розвитку матеріальної і  духовної культури. Сучасна цивілізація, наступна за  дикістю і  варварством, включає  три найбільш значущих етапи: доіндустріальний, індустріальний і  постіндустріальний (технотронний). Кожний новий цивілізаційний етап в  розвитку людства з  неминучістю породжує свої глобальні проблеми, характерні для даного етапу, виявляє специфіку їх  прояву і  вирішення в  різних регіонах планети.

Школа – середній навчальний заклад, покликаний забезпечити систематичні знання, уміння і  навички, необхідні для продовження загальної і  початку професійної освіти, включення особистості дитини в  життя суспільства, а також розвиток її  творчих якостей і  виховання національної самосвідомості і  загальнолюдської моралі. На  цьому ступені виявляються типологічні характеристики особистості, розвиваються здібності, інтереси, ціннісні орієнтації. Діагностика цих якостей, а  при необхідності їх  активна корекція, покликані допомогти самовираженню учня, вибору ним  напрямів своєї подальшої навчальної або трудової діяльності.

Навчальне видання