Д

Криза системи освіти в Україні: причини і шляхи подолання

ля України труднощі процесу подолання кризових явищ в освіті пов'язані не тільки з глобальними чинниками, але і з суто внутрішніми причинами, до яких в першу чергу повинні бути віднесені:

1) крах соціального експерименту по будівництву соціалізму в одній окремо узятій країні і у зв'язку з цим крах основних догм і принципів системи навчання і виховання;

2) одержавлення системи освіти, бюрократизація всіх її структур, монополізм традиційної сфери, що стримували об'єктивні процеси її модернізації;

3) спотворення цілепокладання і функціональної спрямованості діяльності всієї освітньої системи, збереження залишкового принципу її фінансування;

4) розбазарювання інтелектуального потенціалу суспільства і незатребуваність ним належного рівня знань;

5) відсутність чітких орієнтирів і принципів реформування системи освіти, боязнь її глибоких структурних перетворень, а звідси – розмитість цілей, завдань і перспектив;

6) глибока світоглядна криза і повна правова незахищеність учасників освітнього процесу.

Не можна не відзначити, що навіть в складних умовах системної кризи Україні вдалося в багатьох аспектах зберегти високий рівень забезпечення своїх громадян освітою. У деяких областях знання це виходило у неї настільки добре, що вона впродовж практично двох останніх десятиліть фактично субсидувала освітні витрати окремих західних країн, наприклад США, – за допомогою так званого відтоку інтелекту.

Та все ж на початок ХХI століття стало очевидним зниження якості навчання і в середній, і у вищій школі, відсутність необхідної навчально-матеріальної бази, зниження авторитету Вчителя, кадрові проблеми, що ростуть, у зв'язку з внутрішньою і зовнішньою еміграцією викладацького складу і багато що інше. Вихід з ситуації, що склалася в українській національній системі освіти, вимагав рішення, як мінімум, трьох стратегічних завдань, сформульованих у Національній доктрині розвитку освіти України в ХХI столітті, прийнятій II Всеукраїнським з'їздом працівників освіти в жовтні 2001 року.

1. Забезпечення рівного доступу всіх громадян України до якісної освіти, а це означає, що вся діяльність по модернізації системи освіти повинна бути направлена на забезпечення її якості відповідно до новітніх досягнень вітчизняної і світової науки, культури і соціальної практики.

Якість освіти є національним пріоритетом і умовою виконання положень міжнародного і національного законодавства по реалізації прав громадян на здобуття освіти. Забезпеченню якості освіти повинні бути підпорядковані всі матеріальні, фінансові, кадрові і науково-методичні ресурси суспільства, державна політика у сфері освіти. Висока якість освіти передбачає органічний взаємозв'язок освіти і науки, педагогічної теорії і практики.

Для всіх громадян України, незалежно від національності, статі і віку, мови спілкування, соціального походження і положення, відношення до релігії, місця мешкання і стану здоров'я, держава повинна гарантувати право на освіту. На жаль, і в першому десятилітті XXI століття це завдання вирішувалося державою украй неефективно.

2. Створення умов для реалізації принципів безперервності освіти, можливості самоудосконалення особистості впродовж всього життя.

Сьогоднішній динамізм суспільства вимагає створення принципово нової школи, здатної до широкого саморегулювання і самооновления. Належить здійснити структурну перебудову системи освіти по рівню і термінам навчання, типам навчальних закладів, змісту і формам навчання, формам власності.

Перехід до багатоступінчатої і багатоваріантної системи освіти дозволить задовольнити потреби молоді відповідно до можливостей, бажань і здібностей кожного. Одночасне навчання по декількох напрямах підготовки, право швидко переорієнтовуватися на іншу спеціальність, обирати форму навчання підвищить мобільність молоді, внесе елемент гнучкості і захистить інтереси людини в складних умовах ринкової економіки. Окрім цього, різноманітність форм навчання, типів навчальних закладів розширить можливості здобуття освіти громадянами, яким необхідний певний соціальний захист. І головне, створить можливість для постійного самоствердження і упевненості в майбутньому.

3. Здійснення кардинальних структурних перетворень освітньої системи, створення науково обгрунтованої, зорієнтованої на перспективу мережі навчальних закладів, яка за рівнями підготовки, типами освітніх установ, формами і термінами здобуття освіти, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи і потреби кожного регіону і держави в цілому.

Практична реалізація цієї мети пов'язана з розробкою наукових підходів до визначення перспектив розвитку державної і альтернативної систем вищої освіти, з розвитком різних типів навчальних закладів, формуванням навчальних комплексів, створенням регіональних і міжнародних університетів.

Формування мережі навчальних закладів, заснованих на недержавній формі власності, пов'язане з кардинальним переглядом існуючої системи комплектування ВНЗ.

Тенденції, що виявилися в ході здійснення реформи національної системи освіти в Україні в кінці першого десятиліття XXI століття, вселяють певний оптимізм і дозволяють говорити про успішні спроби просування України по шляху подолання кризових явищ в освіті, що найяскравіше виявляється в наступному:

• спостерігається крен у бік вдосконалення масової освіти. Разом з розвитком елітарної освіти відбувається підвищення її якості в навчальних закладах традиційного типу;

• відбувається істотне посилення розвитку гуманітарної складової освіти, гуманізації останньої як стратегічної лінії її розвитку відповідно до закріплених в національних законах про освіту цілей, завдань і основоположних принципів державної політики в області освіти;

• у безпосередньому зв'язку з гуманізацією освіти знаходиться тенденція демократизації, що виявляється в практичних кроках по створенню рівних можливостей для всіх громадян в здобутті якісної освіти, в її зростаючій диференціації і індивідуалізації як одному із способів задоволення різноманітних потреб:

а) забезпечення умов для здійснення конституційних прав кожного громадянина на здобуття освіти відповідно до його здібностей, суспільних і особистих інтересів;

б) поступове виведення школи з-під контролю державних органів і перетворення її у суспільно-державну освітню установу;

в) перехід до системи освіти, яка забезпечувала б широкі можливості для самореалізації особи, впровадження особистісно розвиваючого навчання;

г) впровадження нового фінансово-господарського механізму, що передбачає автономізацію господарської діяльності школи на основі централізованого і місцевого фінансування, самостійне формування і використання своїх засобів;

д) реалізація прав громадян на створення недержавних навчально-виховних установ, які змістом і цілями діяльності відповідають законам про освітню політику держав;

е) здійснення права освітньої установи, що навчаються і їх батьків на вибір, в межах існуючих законодательств, форм і методів освіти.

З проявом вищеназваних тенденцій тісно пов'язано створення життєдіяльної системи безперервної освіти людини протягом всього її життя. Тенденція безперервності освіти як основоположний, провідний принцип розвитку освіти, як ціннісний чинник кожного індивіда передбачає виховання людини нового типу, який в динамічно мінливих соціально-економічних умовах зможе активно жити і діяти, вносячи максимальний внесок як до власного саморозвитку, самореалізації, так і у розвиток суспільства, в його прогресивне оновлення.

Розвиток особистості розглядається при цьому як безперервний процес, що орієнтує навчально-пізнавальну діяльність не тільки на засвоєння знань, але і на активне перетворення навколишнього світу; освіта повинна служити розвитку особистості як в роки дитинства і ранньої юності, так і в роки активної трудової діяльності і репродуктивного розвитку організму людини. Завдання безперервної освіти полягає в збагаченні людини все новими і новими знаннями і в збереженні її професійної компетентності впродовж всього життя.

Разом з вищезазначеними процесами слід зазначити:

• розробку і закріплення обов'язкових державних стандартів як необхідної умови підвищення якості освіти;

• розширення пошуку нових і удосконалення старих методів і технологій навчання, а також дослідно-експериментальної роботи, освоєння і педагогізацію новітніх технічних засобів, здатних забезпечити підготовку особи до життя в умовах швидкомінливого і все більш взаємозв'язаного світу;

• поява нових форм і збільшення масштабів обміну із зарубіжними партнерами учніми, студентами, вчителями, викладачами, змістовна суть яких перебудовується з урахуванням ринкових відносин;

• регулювання структури освітніх систем і здійснення курсу на створення передумов для подальшої фундаменталізації вищої освіти, яка включає не тільки природничонаукову, але і соціально-гуманітарну складову. Все більше місце в навчальних курсах ВНЗ займають сучасні глобальні проблеми людства, захист навколишнього природного середовища, питання війни і миру, розвитку атомної енергетики і т. п.;

• розширення співпраці (на постійній основі) з різними країнами, міжнародними і регіональними організаціями, програмами, фондами в здійсненні спільних проектів і т. д.;

• збільшена увага до проблем якості освіти;

• тенденція переходу навчальних закладів з режиму функціонування в режим розвитку, їх відкритість, прагнення до зміцнення інтеграційних зв'язків зі світовою спільнотою;

• все більше поєднання гуманістичних початків в розвитку школи з прагматичною спрямованістю, прояв конкурентних відносин між школами і самими педагогами;

• розширення участі членів педагогічних співтовариств як в професійних, так і у позапрофесійних видах освітньої діяльності, які набувають диференційованого характеру не тільки для окремої країни, але і для кожної людини;

• зростання числа релігійних (недільних) шкіл (як дитячих, так і дорослих) різних конфесій, розширення духовної роботи з підлітками і молоддю як системи взаємовпливу і взаємодій;

• впровадження в освітню діяльність нових інформаційних технологій, розширення інформаційних полів учасників освітнього процесу. Непомірно збільшені інтенсивність і масштаби міждержавного обміну інформацією стали своєрідними каталізаторами інтеграційних процесів в освіті;

• відмова від одноманітних схем управління навчальними закладами. Все більшого поширення набувають навчально-наукові і навчально-науково-виробничі комплекси, центри і т. п., в яких інтегруються навчальні заклади різних рівнів.

Таким чином, в Україні йде процес затвердження стратегії прискореного, випереджаючого розвитку освітньої сфери, який відповідає як глобальним викликам постіндустріальної, технотронної епохи, так і національним інтересам молодої, незалежної держави.