Тема ХІV. Глобальні проблеми освіти і особливості їх прояву в Україні.

План лекції

1. Еволюція сучасної цивілізації та її вплив на розвиток систем освіти.

2. Глобальні проблеми людства як чинник трансформації освітніх систем.

3. Криза системи освіти в Україні: причини і шляхи подолання.

Методологічною основою розгляду даної теми є цивілізаційний підхід до оцінки історичного процесу, а, отже, і розвитку освітніх систем, що є невід'ємною ланкою будь-якого типу цивілізації. Кожен новий цивілізаційний етап з неминучістю породжує свої глобальні проблеми, характерні для нього, виявляє специфіку їх прояву і вирішення у різних регіонах планети.

Еволюція сучасної цивілізації та її вплив на розвиток систем освіти

Сучасна наука виділяє принаймні три основні етапи в розвитку сучасної цивілізації: доіндустріальний, або античний етап, що завершився повсюдно на нашій планеті у IV–V століттях н. е.; індустріальний, що продовжується, мабуть, до кінця другого тисячоліття сучасної історії людства, і постіндустріальний, або технотронний, або інформаційний, що владно затверджує себе починаючи ще з середини ХХ століття і остаточно визнаний зі вступом людства до третього тисячоліття.

Освіта як цілісний соціальний організм, якому притаманна власна внутрішня детермінація, найбільш істотними проявами якої є спадкоємність, динаміка і наявність внутрішньої логіки розвитку, природно вбудована в систему історично визначеного цивілізаційного етапу. Тобто конкретний тип цивілізації з неминучістю формує і певну систему освіти, визначає її зміст, структуру і методи навчання.

Для доиндустриальной цивілізації з погляду системи детермінації характерна залежність її життєдіяльності від природних умов буття, а також жорсткий зв'язок індивіда зі своєю соціальною групою, етносом або станом. Ці риси доіндустріальної цивілізації формують вищий принцип її функціонування, в якості якого виступає відтворення, збереження біологічних і соціальних умов життя. Для неї характерне панування статики, консервативної стабільності, відтворення як підтримки вже досягнутого рівня ефективності діяльності, орієнтація на минуле, пристосування до середовища. Основною культурною реакцією виступає інверсія. Ці характерні риси доіндустріальної цивілізації виявляються у всіх сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі і у сфері освіти.

Етап доіндустріальної цивілізації дав людству величезний досвід становлення освіти як системи. Саме у цей період виникла школа як спеціальний навчальний заклад для освіти молоді, з'явилися перші загальнодержавні системи освітніх установ (Єгипет, Китай, Греція), склалися певні теорії виховання, були сформульовані істотні педагогічні принципи, що не втратили своєї значущості і до теперішнього часу (станово-кастове виховання і навчання, вимоги до відносин між вчителем і учнем, зв'язок знання і моральності і багато що інше).

Досить пригадати в зв'язку з цим імена Сократа, Платона, Арістотеля, Конфуція, щоб оцінити їх вплив на весь подальший хід розвитку освіти.

Дуже важливо розуміти, що коріння вітчизняної освіти також слід шукати не у ХІ–ХІІ століттях, як це було прийнято до недавнього часу, не від Кирила і Мефодія, а в античній епосі. Ще Арістотель згадував про високу освіченість гостей від Борисфена (Дніпра), про здібності до навчання всіх скіфів. Про високий професіоналізм скіфів і савроматів свідчив Феодорій (помер близько 457 р.), єпіскоп Кирський і філософ-богослов, який відзначав, що саме скіфи і савромати, – як і близькі їм з часів античних суперечок про першість і цивілізованість єгиптяни – кращі ремісники, що одержували підготовку у спеціальних школах, особливо кораблебудівники, керманичі (лоцмани, яким були потрібні точні знання по навігації і астрономії), живописці. Саме художні школи особливо потрясли уяву Феодорія.

Сама Скіфія вражала будь-яких гостей не тільки масштабами землі, але і рівнем знань, що були на скіфських землях, високою освіченістю певних шарів скіфської знаті. Достатньо високий рівень античної освіти в Скіфії на початку нашої ери констатував Діон Хрісостом (112  р. н. е.). У Борисфенійській (Придніпровській) промови Діона наголошується, що скіфи вивчали еллінізм, добре знали Платонівське вчення про божественне світобачення і світобудову, вели вільні дискусії про платонівські ідеї.

Саме на території України (у Криму) задовго до винаходу слов'янської азбуки широко використовувалися так звані «роусскїє письмєна»¹.

Таким чином, для сфери освіти в умовах доіндустріальної цивілізації були характерні тенденції до кількісного накопичення, розширення і поглиблення знань про навколишній світ і умови буття, що носять здебільшого прагматичний характер; принципи кастовості навчання, що залишають в темноті і неуцтві абсолютну більшість населення, пошук найбільш ефективних шляхів розповсюдження і зміцнення отриманих знань.

Індустріальний період розвитку сучасної цивілізації, що продовжувався впродовж практично п'ятнадцяти століть, забезпечив гігантський стрибок у розвитку людського буття, освіти, культури в найширшому її розумінні, невпізнанно змінив вигляд планети, можливості людини.

Розвиток промислового виробництва і процес його індустріалізації, що безперервно прискорюється, формування ринкових відносин, становлення держав і націй – все це об'єктивно визначило принципово нові вимоги до системи освіти. Суспільство ставало все більш зацікавленим в якісній професійній підготовці працівників всіх рівнів, у стабілізації і закріпленні знань по можливості на все життя, що залишилося. Цей період стимулював зростання інтересу до розвитку науки, особливо природничих і технічних напрямів.

У всіх регіонах планети відбувався безперервний процес підвищення престижу знання, освіти, культури. І, природно, здійснювався пошук найбільш ефективних методів навчання, створення наукових і творчих шкіл, розширення письменності населення.

Багатющу спадщину мусульманського, індуїстського, буддистського світів в області освіти залишив світу середньовічний Схід, де сформувалися педагогічні учення Ібн Сухнуна (IХ ст.), Ібн Сіни (Х–ХІст.), Аль Газалі (ХІ-ХІІ ст.), Алламі (ХVI ст.) та ін., що сприяли становленню системи освіти, розповсюдженню ідей про необхідність навчання народу незалежно від станової приналежності.

Відставання Сходу від Заходу, що намітилося в XIV–XV століттях і посилилося згодом, привело до ліквідації умов для реалізації на практиці можливостей, накопичених у цьому регіоні в області освіти і науки. Середньовічні школи і університети Європи, починаючи від монастирських шкіл IХ–Х століть і перших університетів – Болонського, Паризького, Оксфордського, Кембріджського, що з'явилися у XII столітті, – поклали початок системній освіті і дали світові великі педагогічні ідеї Фоми Аквінського (ХIII ст.), Вітторіно де Фельтреса з його «школою радості» (XIV ст.), Франсуа Рабле і Еразма Роттердамського (XV–XVI вв.), Яна Амоса Коменського і Джона Локка (XVII ст.), А. А. Дістервега, Ж. Ж. Руссо (XVIII ст.), І. Г. Песталоцці, який вперше обгрунтував ідею розвиваючого навчання, і багато інших.

Середньовічні школи і університети Європи, російські і українські університети, що виникли у XVIII–XIX століттях, стали ще одним могутнім кроком на шляху розвитку індустріальної цивілізації, зміцнення позицій освіти і науки у всьому світі.

Особливе місце в розвитку людської цивілізації займає ХХ століття, протягом якого були вирішені такі важливі для соціального прогресу проблеми, як зближення науки з виробництвом, різке зростання числа учнів і загального рівня освіти населення планети. У системах освіти з'явилися такі нові ланки, яких раніше взагалі не було: професійно-технічна вища освіта і освіта дорослих.

Більше уваги почало приділятися розповсюдженню природничих і технічних знань, модернізації навчальний програм, виробленню нових методів викладання, підвищенню вимог до учнів і викладачів, введенню в окремих країнах навчання національними мовами і заміні іноземних викладачів вітчизняними кадрами. Системи освіти наблизилися до життя і стали більшою мірою відповідати практичним запитам соціально-економічного і культурного розвитку.

Розвиток освіти все більш виразно переходить у пряму залежність від економічного потенціалу цивілізації, від величини сукупного суспільного продукту і національного доходу, від їх частки, що виділяється на освіту.

У останні десятиліття ХХ століття економічні ресурси індустріально розвинених країн значно зросли, що дозволило їм, враховуючи об'єктивну необхідність розвитку сфери освіти, істотно збільшити об'єм фінансування на ці цілі, забезпечуючи при цьому його випереджаючі темпи порівняно із зростанням сукупного суспільного продукту і національного доходу. З розрахунку на душу населення загальні державні витрати на освіту в розвинених країнах з ринковою економікою склали в 1970 р. – 438 дол., в 1980 р. – 635 дол., в 1985 р. – 685 доларів. Це дозволило забезпечити необхідними ресурсами кількісне розширення освіти і підвищення її якості, оскільки питомі витрати на кожного учня збільшилися майже в 1,5 рази.

Разом з тим під впливом науково-технічного прогресу посилилися процеси якісних змін у матеріально-технічному базисі виробництва, продукції, що випускається, і робочій силі. У структурі зайнятих зросла питома вага працівників, що виконують складні види праці, особливо по обслуговуванню новітньої техніки, проектуванню технологічних процесів, конструюванню машин, матеріалів і виробів, що випускаються. Все це безпосередньо вплиеуло на систему освіти, на об'єм і зміст її діяльності.

Захопившись дійсно вражаючими досягненнями науки і техніки в ХХ столітті, сфера освіти практично у всіх країнах світу зайнялася головним чином трансляцією з покоління в покоління достатньо вузьких, по суті, фрагментарних, технократично орієнтованих знань, умінь і навичок. З цим своїм завданням освіта справлялася і справляється більш менш успішно.

Що ж до формування в учнів цілісної картини навколишнього матеріального і духовного світу, що сприяє усвідомленню приналежності кожного з них до єдиного людського співтовариства, сприйняттю цінностей духовних, культурних, моральних в їх національному і загальнолюдському розумінні, ознайомленню із способом життя, цінностями і пріоритетами різних народів світу, то пов'язані з цим освітньо-виховні, гуманітарні за своєю природою цілі в кращому разі лише декларуються на популістському рівні, у формі гасел, а в гіршому – ігноруються зовсім. Чи слід дивуватися в цьому випадку, що такі важливі для майбутнього цивілізації якості людини і суспільства, як толерантність і доброзичливе відношення до інших людей, до інших народів, до їх способу життя і мислення, фактично залишаються поза зоною підвищеної уваги теорії і практики освіти?

Неувага до вищих цінностей і цілей освіти, пасивне сприйняття тих життєвих пріоритетів, які стихійно складаються в суспільстві, – чи не головний порок сучасної освіти, що привів до її кризи.

Особлива складність сучасного етапу, що переживається людством, полягає в тому, що воно знаходиться в умовах переходу від індустріального (техногенного) до постіндустріального (інформаційного) етапу свого цивілізаційного розвитку, коли закони індустріального суспільства зі всією очевидністю йдуть в минуле, працюють малоефективно і навіть не працюють взагалі, а закони постіндустріальної, технотронної цивілізації ще не сформувалися повною мірою, не набрали своєї сили, коли питань і проблем виникає значно більше, ніж відповідей на них.

Це явище стосується всіх країн, носить глобальний характер і виявляється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, але в першу чергу – у сфері освіти, оскільки світ сьогодні з повною підставою пов'язує освіту з концепцією стійкого розвитку і розглядає її як щонайпотужнішу продуктивну силу, якою людство почало оволодівати лише в кінці ХХ століття.

Проте сила ця переживає на даному етапі достатньо глибоку кризу, причини якої коріняться не тільки в переході людства на новий цивілізаційний етап, що вимагає від освіти нових методів, підходів і оцінок принципово нового змісту і зміни цілепокладання, одним словом, нової освітньої парадигми². Глобальні проблеми ХХI століття, що виявилися в повному об'ємі вже на рубежі сторіч, з входженням людства в постіндустріальну епоху, в інформаційне суспільство кинули щонайпотужніший виклик в першу чергу сфері освіти. У чому їх суть?