12.3. Криза адміністративно-командної системи господарювання. “Перебудова”

Аналізуючи епоху застою (середина 1970-х – середина 1980-х рр.) слід зазначити, що рівень добробуту пересічного жителя України підвищився (в основному, як результат реалізації досягнень попередніх років), але негативні тенденції назрівали. Найбільш руйнівними елементами були:

1. Зрівнялівка. Визначення параметрів оплати праці для кожного робочого місця “з самого верху” неминуче призводила до укрупнення та вирівнювання заробітної плати у працівників, які, фактично працювали з різним ступенем напруженості. Особливою проблемою стала оплата творчої, винахідницької праці, яка давала продукт, що був незнайомий органам планування та не міг бути запланований заздалегідь.

2. Орієнтація на ресурсномісткі виробництва. Відносний надлишок природних ресурсів СРСР давав можливості збільшення випуску за рахунок екстенсивного зростання. Цей найпростіший шлях активно використовувався для отримання хороших звітних показників.

3. Пасивність в запровадженні передових досягнень науки і техніки у виробництво. Будь-яка інновація – це ризик. В соціалістичній економіці тотального планування цей ризик винагороджувався дуже мало, зате покарання у разі невдачі могли бути дуже серйозними. Тому більшість керівників та службовців залишалася відносно негативно налаштованою по відношенню до інновацій.

4. Корумпованість. Її підґрунтям, з одного боку, слугувала відносно невисока заробітна плата посадових осіб, а з іншого – значний обсяг їх повноважень в умовах одержавленої економіки.

Для забезпечення постійного економічного зростання часто використовувався принцип планування “від досягнутого”. Це означало, що кожного року підприємство повинно було випускати продукції трохи більше, ніж попереднього. Принцип був покликаний створити для керівників стимул для інноваційної діяльності. Але не завжди таке підвищення ефективності можливе. Тож боротьба за виконання плану часто починалася ще на фазі його формування. Отримати якомога менший план виробництва, а у разі його невиконання не отримати догану – ці і подібні речі підштовхували адміністраторів різних рангів до давання хабарів. Приймати ж хабарі було вигідно з двох міркувань – для покращення власного добробуту, а також для того, щоб давати хабарі тим, хто знаходився на більш високому адміністративному щаблі. Існувало лише два обмежувачі на поширення корупції:

1. Діяльність державних контрольно-ревізійних органів.

2. Обмеженість вільних коштів для отримання первинних хабарів.

Перше обмеження частково нівелювалося тим же хабарництвом в самих же контролюючих організаціях. Спротив чинили лише ті, кому це диктувала совість. Завдяки пропаганді чесності та відданості суспільним ідеалам таких людей було не так мало, але, як виявилося, недостатньо, щоб зашкодити розкладу системи в цілому.

Друге обмеження призвело до того, що корупція, а згодом і організована злочинність найбільшою мірою поширилися у сфері реалізації кінцевих товарів та послуг. Саме тут існували відносно вільні потоки готівкових грошей і, відповідно, тут існувала можливість отримання доходів поза державним контролем. В умовах дефіциту багатьох споживчих товарів давання хабарів за право купити потрібні речі стало поширеною практикою.

Ще одним напрямком просування організованої злочинності стало промислове виробництво. В умовах хронічної нестачі споживчих товарів в СРСР впродовж 1960 – 1980-х рр. на багатьох промислових підприємствах почали створюватися цехи з виробництва товарів широкого вжитку. Приміром, авіазавод додатково випускав пилососи, металургійний комбінат – дверні замки, тракторний завод – м’ясорубки і т. ін. Планувалося, що для виробництва цієї вкрай необхідної продукції підприємства будуть використовувати не тільки спеціально відпущену сировину, а й відходи основного виробництва, підвищуючи ефективність економіки і сприяючи більш повному задоволенню потреб населення. Але в багатьох випадках відносно менша контрольованість таких побічних виробництв використовувалася особами, що їх очолили, на власну користь. Велика кількість матеріалів списувалася як брак, а невраховані залишки сировини перетворювалися на таку ж невраховану продукцію, що реалізувалася напівлегально по фальшивих документах, приносячи нелегальні доходи і співробітникам магазинів, і, як їх тоді називали, “цеховикам”. Звичайно, за право здійснювати такі оборудки і не бути викритими цеховики і завмаги давали хабарі посадовцям місцевих органів влади і керівникам правоохоронних органів, а іноді – і криміналізованим структурам, оскільки порушуючи закон, вже не сподівалися бути ним захищеними.

Гальмування темпів економічного росту з 6 – 7 % у 1960-х до 2 – 3 % у 1980-х рр. продемонструвало нагальну необхідність нових реформ. Тому з приходом до влади в СРСР М. Горбачова був проголошений курс на “прискорення”, який дуже скоро був замінений іншим словом – “перебудова”. Незважаючи на рішучість, з якою керівництво країни проголошувало нові лозунги, стратегічного бачення того, що слід зробити, воно не мало. Значного поширення набула практика гучної критики існуючої системи державного управління економікою, але конструктивних пропозицій стосовно нового устрою економічної системи СРСР було мало. Наукова непідготовленість “перебудови” перетворила її на політико-ідеологічний захід без будь-якої осмисленої програми дій по реальній трансформації економічних відносин. Головними заходами перебудови стали:

1. Антиалкогольна програма. Пияцтво в СРСР було проблемою, що поглиблювалась із часом. Так, якщо в 1950-х рр. споживання алкоголю на душу населення не перевищувало 4 л на рік, то уже в 1970-му воно складало 8,2 л, а в 1980-му – близько 13 літрів в перерахунку на чистий спирт. В 1985 р. з’явилася постанова ЦК КПРС “Про міри щодо подолання пияцтва та алкоголізму”. Була розроблена урядова програма, прийнято багато законодавчих актів, які були направлені на скорочення вживання населенням алкогольних напоїв. Активно працювала громадськість, міліція, комісії по боротьбі з пияцтвом та алкоголізмом на всіх рівнях. Алкоголізм став розглядатись як медико-соціальна проблема. Кількість магазинів, які продавали горілку, зменшилась в 4 рази, виробництво горілки за два роки – в 2,4 рази. Третя частина плодоносного винограду виявилася вирубаною. Споживання алкоголю на душу населення впало до 5,8 л на рік, але в той же час скорочення продажу алкогольних напоїв населення компенсувало самогоноварінням і масовим споживанням алкогольних сурогатів. З 1985 по 1987 роки населенням СРСР було вироблено більш ніж мільярд літрів самогону. За оцінками експертів у 1987 році населенням було випито біля 1 млрд флаконів парфумерних виробів і біля 900 тисяч літрів склоочисної рідини.

2. “Гласність”. Численні порушення законодавства і поширення корупції серед партійно-господарського керівництва і у правоохоронних органах явно загрожували радянському суспільному устрою, поширювали толерантне ставлення до злочинності. Політика гласності, проголошена М. Горбачовим, передбачала ліквідацію політичної цензури ЗМІ, вільне висловлення своєї думки будь-яким членом суспільства стосовно недоліків соціалістичної системи. Хоча офіційною метою проголошувалося викриття вад з метою їх усунення, але на практиці був отриманий абсолютно інший ефект. Постійне висвітлення господарських правопорушень, за які ніхто не поніс відповідальності, демонстрація актів насилля, хуліганства, пияцтва та наркоманії в кіно та на телебаченні за умов фактичної бездіяльності правоохоронних органів та місцевої влади перетворило гласність на своєрідну рекламу антисоціального способу життя, підготував психологічне підґрунтя для відмови від пропагованих раніше ідеалів законослухняності, верховенства суспільних інтересів над особистими тощо.

3. Спроби відновити ідеї реформи 1965 р. Поступове вичерпання позитивного потенціалу реформ 1950-х – 1960-х рр. призвело до зниження темпів економічного зростання в СРСР. Раптова консервація “косигінської” реформи та антинаукове, політизоване згортання дискусій між представниками СОФЕ та прихильниками лібералізації в рамках соціалізму фактично відірвало радянську економічну науку від економічної політики, а відтак значною мірою перетворило її на абсолютно чисту науку, відірвану від практики господарювання. Системні дослідження соціалістичної системи практично припинилися, а ті, що велися, абсолютно не сприймалися політичним керівництвом. Тому керівництву СРСР довелося знову озвучити ідеї двадцятирічної давнини, перетворивши їх на гасло “Підприємству – чотири “С”. Малися на увазі “самостійність”, “самоокупність”, “самофінансування” та “самоуправління”. Гучна компанія в пресі, не підтримана реальними реформами системи управління народним господарством, фактично перекладала відповідальність за негаразди у виробництві на керівників підприємств, абсолютна більшість з яких залишалися державними. Це ще більше підігрівало критичне ставлення до системи як з боку пересічних робітників, так і керівників, відповідальність яких підсилилася, а руки у більшості випадків залишалися зв’язаними.

4. Початок трансформації відносин власності. Абсолютне переважання державної власності було мало сумісним з проголошеним курсом на демократизацію. Тому з середини 1980-х рр. в СРСР значно активізувався кооперативний рух. Кооперативна форма власності за радянських часів існувала завжди, як у формі косгоспно-кооперативної власності в агропідприємствах (майно колгоспів, на відміну від землі, належало не державі, а вважалося колективною власністю колгоспників), так і у формі споживкооперації (специфічна, альтернативна державній форма організації заготівель та роздрібного продажу сільгосппродукції). Але кооперативи, що почали стрімко виникати наприкінці 1980-х, навряд чи можна називати кооперативами у справжньому розумінні. Переважна більшість з них були, фактично, приватними підприємствами, створеними особами, що отримували тіньові доходи з метою їх легалізації. В абсолютній більшості випадків це були ті ж “цеховики” та співробітники торговельних організацій, як таким чином частково легалізовували свій бізнес. В результаті обсяг тіньового сектору економіки в СРСР зріс з 3 – 5% у 1960-х до 15 – 20% наприкінці 1980-х рр.

5. Політика відкритості. Слід зазначити, що горбачовські реформи, як ніякі інші реформи в СРСР, були підтримані західними країнами. Так, якщо ідеї реформи 1965 р. отримали в США саркастичне прізвисько “ліберманізація” (з натяку на лібералізм та прізвище Є. Лібермана), то діяльність М. Горбачова викликала бурхливе схвалення керівників Великої Британії, Німеччини, США. Переважна більшість західних економістів також схвально характеризували початок реформ, хоча в подальшому значно скоригували своє відношення до них. Так, американський економіст, нобелівський лауреат В. Леонтьєв вже в 1988 році застерігав від надміру швидких зрушень, надто в галузі ціноутворення і демонтажу державної системи постачання продукції промислового призначення. Дуже обережно ставився до можливості швидкого реформування відносився ще один нобелівський лауреат Дж. Гелбрейт, а до кінця 1990-х рр. навіть найзапекліші прихильники економічної трансформації з числа західних економістів (як от Дж Стігліц) визнали, що темп і порядок реформування були хибними. З іншого боку, переважання процесів руйнації над процесами створення нових суспільно-економічних інститутів кінець-кінцем призвело до розпаду світової системи соціалізму і забезпечило США та їх союзникам перемогу у “Холодній війні” (тривалому військово-політичному конфлікті між NATO та Варшавським договором, який був розпочатий антирадянською промовою У. Черчілля у м. Фултон 5 березня 1946 р., а завершився ліквідацією Організації Варшавського договору 1 липня 1991 р). Тож є підстави підозрювати, що демонтаж радянської системи був реалізацією заявленого антирадянського політичного курсу розвинених країн, насамперед, США.

Безперечно, необхідність реформування “застійної” економіки була визначена об’єктивними чинниками, але реформи передбачають не тільки ліквідацію старої системи суспільних відносин, але і побудову нової. Нажаль, результатом перебудови став лише демонтаж системи державного управління економікою, руйнування суспільних інститутів. Гіпертрофований консерватизм застійних років створив величезний потенціал несприйняття державного диктату навіть у середовищі найбільш поміркованих науковців та керівників державних підприємств. Тому вони або мовчазно погоджувалися, або й власноруч демонтували підвалини державно-монополістичної господарчої машини.