12.2. Економічні реформи кінця 1940-х – середини 1960-х рр. Та їх відображення в економічних дослідженнях.

Враховуючи необхідність переходу від екстенсивного до інтенсивного типу економічного зростання, керівництво СРСР майже відразу після закінчення Великої вітчизняної війни розпочало серію реформ, кінцевим результатом яких повинно було б стати побудування оновленої економічної системи, в якій працювали б і економічні стимули, зокрема, заробітна плата і матеріальне заохочення. Основними реформами цього періоду були:

1. Грошова реформа 1947 р.

2. Реформа сільського господарства 1953р.

3. Реформа грошей та цін 1961 р.

4. Реформа у промисловості та будівництві 1957 р.

5. Реформа 1965 р. (“Косигінська реформа”).

Кардинальна реформа грошового обігу була задумана чи не відразу ж після закінчення Вітчизняної війни. Молоді економісти В. Дьяченко та Я. Кронрод відстоювали ідею посилення ролі грошей, розширення товарного виробництва та задіяння закону вартості в умовах соціалізму ще у другій половині 1940-х рр. Аналізуючи “Капітал” К. Маркса, Я. Кронрод стверджував, що соціалізм є закономірною стадією розвитку товарного виробництва, а значить розподіл кінцевого продукту повинен відбуватися не через адміністративно-розподільчу систему, а через добровільну купівлю товарів та послуг споживачем. Практичним втіленням цих ідей стала грошова реформа з одночасною відмовою від карткової системи розподілу у 1947 р.

Карткова система була запроваджена у роки Громадянської та Великої Вітчизняної війни і для багатьох партійних функціонерів уособлювала суто соціалістичну (на противагу товарно-грошовій капіталістичній) форму розподілу. Разом з детальним плануванням виробництва та збуту товарів підприємствами система нормування кінцевого споживання за допомогою карток формувала повний комплекс адміністративно-командного управління господарством країни. Відмова від карткового розподілу основних споживчих благ стала не тільки ознакою того, що повоєнна відбудова проходить успішно. Що більш важливо, вона сигналізувала про готовність політичного керівництва країни повернутися обличчям до потреб людей, формувати структуру виробництва не тільки виходячи з виробничих можливостей, а й враховуючи реальні запити населення, уособлені в попиті на кінцеві товари та послуги.

Проте відразу ж постала інша проблема. Зростання доходів в комплексі із збереженням фіксованих низьких цін на товари спричинили дефіцит цих товарів, а надто продовольства. Голод 1947 – 1948 рр. підштовхнув до реформування аграрного сектора.

Основними елементами реформи аграрних відносин в СРСР, проголошеної на пленумі ЦК КПРС 1953 р., були значне підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення натуральних податків з особистих підсобних господарств жителів сіл, розширення можливостей для матеріального заохочення працівників колгоспів. Ці заходи мали стимулювати трудову активність селян та зменшити адміністративне і податкове навантаження на сільгосппідприємства. В подальшому подібні заходи багаторазово повторювалися з метою подальшого стимулювання агросектору радянської економіки, який залишався хронічно проблемним з початку 1940-х років. Тож окреслити час завершення реформи практично неможливо, оскільки вона стала перманентною.

На початковому етапі реформа дала відчутний позитивний ефект. Збільшилося виробництво усіх основних продуктів рільництва і тваринництва. Прискореними темпами почала здійснюватися механізація та електрифікація сільського господарства, меліорація земель. Звісно, не обходилося і без державної допомоги, централізованих капіталовкладень. За рахунок розвитку місцевої ініціативи та державної підтримки вдалося значно підвищити технологічний рівень агросектору (див. табл. 12.1). За період з середини 1950-х до початку 1990-х рр. валова продукція сільського господарства України лише за офіційними даними зросла більш ніж у 2 рази, а по окремих напрямках і ще більше (м'ясо – в 3 рази, яйця – в 4 рази, цукровий буряк – в 5 разів). Значними були обсяги капіталовкладень у меліорацію та зрошування земель. В результаті до кінця 1970-х рр. площа меліорованих земель в Україні досягла 1 млн. га.

Таблиця 12.1.

Середня врожайність основних сільськогосподарських культур

в Україні по роках, ц/га.

Культура	1940	1946-1950	1951-1955	1956-1960	1961-1965	1966-1970	1971-1974
Зернові	12,4	8,3	11,6	15,2	17,5	21,4	25,7
Цукр. буряк	159	115	176	210	199	267	279
Соняшник	13,1	6,4	10,1	11,2	13,8	16,4	16,2
Картопля	101	99	79	93	88	100	116
Городина	113	80	94	105	119	130	138

Але в цілому аграрна реформа 1953 р. була половинчастою і внутрішньо конфліктною. Так, з одного боку колгоспи та радгоспи переходили на госпрозрахунок (тобто фінансували власні витрати лише за рахунок самостійно зароблених коштів), а з іншого – залишалась система примусового продажу державі переважної більшості вирощеної продукції за фіксованими цінами. Господарства отримали відносну свободу у питаннях того, чого і скільки сіяти, але ця свобода дуже обмежувалася державним втручанням з боку різного роду обласних та республіканських комісій, інспекцій, управлінь, що продукували все зростаючу кількість контрольних цифр, нормативів та розпоряджень.

Через свою половинчастість реформа не тільки не змогла вирішити проблему надмірної бюрократизації, формалізму та сліпої гонитви за показниками. Вона породила додаткові проблеми. Комбінація жорсткого контролю виробника і відносної свободи продавця призвела до того, що роздрібна торгівля сільгосппродукцією стала однією з найбільш широкомасштабно організованих злочинних сфер. Приміром, овочі та фрукти, які колгоспи здавали за держпланом по досить низьким цінам, потрапляли на державні плодоовочеві бази, а звідти повинні були розподілятися по плодоовочевих магазинах для кінцевого продажу. Ціни в цих магазинах встановлювалися державою і фіксувалися на доволі низькому рівні. Паралельно існувала система ринків сільгосппродукції, на яких колгоспи могли продавати понадпланову продукцію, а селяни – продукцію своїх присадибних ділянок. Функціонували ці ринки на цілком ринкових засадах і ціни там регулювалися лише попитом та пропозицією. Здавалося б, здорова конкуренція двох систем повинна показати, який спосіб господарювання є кращим. На практиці вийшло, що продукція на ринках була кращою, ніж в магазинах, хоча і дорожчою. На цій основі робилися хибні висновки про нікчемну ефективність колгоспів та казково високу продуктивність приватного сільськогосподарського сектору. Але насправді штука полягала в тому, що отримане з колгоспів активно перебиралося на плодоовочевих базах. Гірша продукція йшла до магазинів, а краща списувалася за фальшивими документами та потрапляла на ринки, де продавалася вдвічі-втричі дорожче. Таким чином в СРСР сформувалися перші мафіозні угруповання, які в подальшому справляли зростаючий вплив на хід реформ.

Ще однією проблемою, яка викрилася після початку реформування аграрного сектору стало розбалансування системи цін. По смерті Сталіна заготівельні ціни на сільгосппродукцію кілька разів підвищувались (наприклад, на зерно загалом підвищено майже у 8 разів). Це справило позитивний вплив на сільське господарство, але автоматично зменшило рентабельність харчової та легкої промисловості. Проблеми в цих галузях сприяли подальшому реформуванню народного господарства СРСР.

Ідейне наповнення та результати реформ неможливо розглядати у відриві від еволюції та боротьби економічних шкіл в СРСР. Якщо реформи 1947 та 1953 рр. були значною мірою продиктовані нагальною необхідністю відновити довоєнний рівень життя населення та потенціал економіки і спочатку не замислювалися як стратегічні, то вже наступна – реформа організації управління промисловістю та будівництвом – замислювалася як системна. Значну роль в цьому зіграло те, що в 1950-х рр. радянськими економістами (насамперед, професорами Московського державного університету В. Черковцем та М. Цаголовим) на основі марксистських ідей була створено вчення політичної економії соціалізму. Це дозволило аналізувати соціалістичне господарство не просто як результат політичних рішень в економіці, а дійсно як систему економічних відносин, з її специфічними законами та особливостями, що і було відображено у підручнику з політекономії, виданому у 1953 році кафедрою політекономії МДУ.

Цей підручник надовго став стандартом навчальної літератури з політичної економії в СРСР, оскільки його авторам вдалося вирішити дві проблеми, які стосувалися політичної економії соціалістичної системи:

1. Спираючись на методологічний апарат марксизму вдалося розглянути основні категорії економічної системи соціалізму (вартість, заробітна плата, товар).

2. В дусі марксистської теорії автори підручника стверджували, що соціалістичній системі, як і попереднім суспільно-економічним формаціям, притаманне основне протиріччя та основний закон соціалістичного виробництва, а значить, вона має внутрішній, глибинний потенціал для подальшого розвитку, може досліджуватися, критикуватися та вдосконалюватися.

Основним протиріччям вважалося протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами. Таке протиріччя, за Марксом, притаманне будь-якій економічній системі, але в кожній з них набуває своїх специфічних рис, які і відрізняють феодалізм від капіталізму, а капіталізм від соціалізму. Стверджувалося, що у соціалістичній системі, як найбільш прогресивній на той час, це протиріччя існує, так би мовити, у чистому вигляді. Для порівняння: західна економічна думка в цей період дотримувалася ідеї, сформульованої П. Самуельсоном, щодо конфлікту між безмежністю зростаючих потреб та обмеженістю ресурсів, що використовуються для їх задоволення.

Основним законом соціалістичної економіки вважалася планомірність її розвитку. Причому на відміну від тогочасної економічної системи західних країн, де планомірність охоплювала переважно сферу виробництва, соціалістична економіка повинна бути планомірною в усіх елементах – виробництві, розподілі, обміні і, навіть, у споживанні. Зважаючи на те, що кінцевою метою розвитку соціалізму вважалася побудова комунізму, коли реалізується принцип “від кожного по можливості, кожному – по потребі”, необхідно було якось нейтралізувати загрозу тотального соціального утриманства, коли індивід хотів би лише споживати, але зовсім не бажав би працювати.

За умови ринкової економіки проблема знімається за рахунок використання економічного примусу до праці через формування цін та доходів під впливом попиту та пропозиції. В соціалістичній же економіці ці інструменти були під забороною. Але зважаючи на результати невдалих експериментів по створенню комун, керівництво СРСР залишало основні атрибути ринкової системи (гроші, заробітну плату, прибуток, ціни), вкладаючи в них іншу сутність. Фактично, М. Цаголов визначив межі використання цих інструментів, а саме, вони повинні працювати як ринкові на рівні свідомості окремого члена суспільства, але повинні жорстко контролюватися на рівні суспільства в цілому. Так, заробітна плата для працівника є стимулом до праці і в цьому вона абсолютно схожа з тим, що є в ринковій системі. Але розмір цієї заробітної плати визначається не грою ринкових сил, уособлених у попиті і пропозиції, а плановими показниками, сформованими головним економіко-прогностичним органом держави (Держпланом) на основі загальнодержавного плану розвитку країни. Ціни на готові товари та сировину також визначалися загальнодержавними пріоритетами, а не економічними стимулами.

В такій системі і потреби мали бути запланованими. Замість того, щоб постійно наздоганяти зростаючі потреби, пропонувалося активно впливати на індивіда з боку суспільства, формувати його особистість і потреби. Тож вирішення конфлікту між безмежністю потреб та обмеженістю ресурсів пропонувалося знімати не тільки за рахунок підвищення ефективності використання ресурсів, а й шляхом активного і свідомого формування потреб. Тобто, якщо суспільство може виробляти багато книжок, то слід прививати любов до читання літератури, а якщо дошкуляють постійні негаразди у тваринництві, то треба активніше пропагувати споживання риби.

Таке бачення основної проблеми економіки в певному розумінні обігнало свій час і більшою мірою відповідає постіндустріальному суспільству сучасних розвинених країн. Але тепер ідею можливості системного впливу на матеріальні і нематеріальні потреби індивіда більше реалізують не державні установи, а великі корпорації. Успішна рекламна компанія сьогодні значною мірою є не подачею об’єктивної інформації, а спробою сформувати свідомість та підсвідомість індивіда за рахунок контрольованого впливу ззовні. В Радянському ж союзі єдність суспільного та особистого втілилася в гаслі: “Гармонійний, всебічний розвиток особистості є об’єктивно заданою метою розвитку суспільства”.

Повернення до людини, її потреб вимагало більш збалансованого розподілу ресурсів між створенням засобів виробництва та виробництвом споживчих товарів. Гіпертрофований розвиток важкої індустрії, який був характерним для 1930-х – 1940-х рр., слід було скоригувати на користь легкої промисловості та виробництва побутових товарів. Але розвиток – це не тільки кошти та ресурси, а й управлінська система. Якщо продукція важкої індустрії характеризується відносною однорідністю і, відповідно, підприємства таких галузей контролювати легко, то для споживчих товарів характерна різноманітність, а в ідеалі – відповідність унікальним смакам великої кількості споживачів. Відповідно, планувати асортимент, встановлювати обсяги виробництва слід оперативно, миттєво реагуючи на зміни у смаках.

Саме такою була мета реформи 1957 року. Шляхом наближення контролюючих органів безпосередньо до підприємства планувалося не тільки надати адміністративно-командній машині більшої гнучкості, але і подолати вузьковідомчий підхід керівників підприємств, коли підприємство звітувало тільки перед своїм галузевим міністерством і було зацікавлене у виконані плану за будь-яку ціну, зовсім не цікавлячись тим, як його діяльність впливає на підприємства інших галузей, чи потрібна його продукція, чи задовольняє вона споживача. В ході реформи пропонувалося знову повернутися від галузевого до територіального принципу управління промисловістю та будівництвом. Наново створені раднаргоспи (в Україні їх було 11) повинні були забезпечувати комплексний підхід до розвитку народного господарства на своїй території. Одночасно, велика кількість підприємств передавалася з центрального до республіканського підпорядкування.

Паралельно з цим слід було продовжувати реформу цін, розпочату підвищенням закупівельних цін на продукцію агросектору. Як вже згадувалося, це призвело до зниження рентабельності переробних підприємств, а значить треба було піднімати і ціни на продукцію харчової та легкої промисловості. Центральний комітет КПРС погодився на реформу грошей та ціноутворення в грудні 1956 р, коли на Пленумі ЦК існуюча система планування була піддана критиці. В 1957 р. В. Дяченко розробив проект реформи, в рамках якої передбачалося встановлення цін на основі врахування попиту та пропозиції, їх оперативну зміну торговельними організаціями, а також приведення грошової маси у відповідність до товарної.

Але частково з політичних міркувань, а частково через відсутність глибоких наукових розробок в сфері грошового обігу запропонована реформа була значно урізана. Фактично, вона звелася до деномінації радянського карбованця (у пропорції 1 новий за 10 старих) з 1 січня 1961 р. В подальші кілька років ціни на споживчі товари дещо підвищилися, але кардинально ситуацію у легкій та харчовій промисловості це не змінило, залишивши їх стабільно депресивними галузями радянської економіки.

До значних розбалансувань призводили і суб’єктивні фактори політичного керівництва. З 1953 по 1964 рр. першим секретарем ЦК КПРС і, відповідно, фактичним головою держави був М. Хрущов. Його особиста експресивність, схильність до вольових, часто абсолютно економічно необґрунтованих, але ідеологічно привабливих рішень, любов до гігантських проектів часто давали позитивний ефект, але не менш часто призводили до помилок і невиправданого марнотратства. Так, активне розширення посівів кукурудзи в Україні та південних регіонах Росії дало безсумнівний позитивний ефект з точки зору збільшення збору фуражного зерна. Але не спиняючись на цьому, М Хрущов вимагав подальшого її просування на Північ та Схід, де ця теплолюбна і вибаглива до ґрунтів американська рослина відмовлялася дозрівати. Сотні мільйонів карбованців, витрачених на акліматизацію, так і не дали позитивного результату. Мільярди карбованців були вкладені в розширення посівної площі за рахунок Цілини. Планувалося, що вирощування пшениці у степовій зоні Казахстану дозволить раз і назавжди вирішити дефіцит зерна в СРСР. Насправді ж ефект виявився далеко не таким позитивним і вже починаючи з 1963 р. СРСР був змушений щорічно закуповувати зерно в США та Канаді.

Але саме в цей же час в СРСР запущено на орбіту перший штучний супутник, першою людиною в Космосі став радянський громадянин Ю. Гагарін, а гроші, вкладені в освоєння Сибіру, досі приносять прибуток разом з потоками нафти та газу.

Усунення від влади М. Хрущова наприкінці 1964 р. відкрило дорогу найбільш масштабній реформі повоєнного періоду в СРСР. Вона подавалася як розрив з проявами прожектерства та волюнтаризму, притаманних радянській економічній політиці 1950-х – поч. 1960-х рр. декларувалося підвищення наукового рівня керівництва економікою, заснованого на законах політекономії соціалізму. Проведення реформи відбувалося під керівництвом Голови Ради міністрів СРСР А. Косигіна, тому цю реформу також іноді називають “косигінською”.

Традиційно проведення реформи пов’язували з ускладненням економічних зв’язків, що знижувало ефективність директивного планування, та з бажанням більш повно використати інтенсивні фактори економічного зростання. Фактично, проблема полягала в неможливості зберігати стару організацію загальносоюзного планування в умовах постійного економічного зростання. В 1966 р. промисловість СРСР включала більш ніж 300 галузей, 47 тис. підприємств та 12,8 тис. будівельних організацій. Детальне узгоджене планування діяльності такої велетенської машини перетворювалося на непосильне завдання в роки, коли найпоширенішим знаряддям економічних розрахунків залишалася дерев’яна рахівниця.

В середовищі технократично налаштованої інтелігенції популярності набули ідеї академіка В. Глушкова, який з 1962 р. розвивав програму тотальної інформатизації економічних процесів, що повинна була засновуватися на базі Єдиної Державної Мережі обчислювальних центрів. Вважалося, що кінцевим результатом реалізації програми могло стати створення велетенської економіко-математичної моделі, яка б регулярно оновлювалась шляхом введення найрізноманітніших первинних даних, отриманих обчислювальними центрами від підприємств та організацій. В ідеалі така модель стала б майже точною копією реальності і дозволила б не тільки ефективніше балансувати планові показники для кожного господарюючого суб’єкта, але і проводити економічні експерименти, не піддаючи ризику реальну економіку.

Та не технократичні ідеї стали основою для нової реформи. Вперше її концепцію було надруковано у статті професора Харківського державного університету Є. Лібермана “План, прибуток, премія” в газеті “Правда”. Стаття започаткувала загальносоюзну економічну дискусію в пресі та серію економічних експериментів, які підтвердили ефективність запропонованих заходів. Реформа включала п’ять груп заходів:

1. Ліквідувалися органи територіального господарського управління та планування – раднаргоспи, створені у 1957 р., підприємства стали основною господарською одиницею. Відновлювалась система галузевого управління промисловістю, загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства та відомства.

2. Скорочувалася кількість директивних планових показників (з 30 до 9). Залишались показники по загальному обсягу випуску продукції в гуртових цінах, найважливішої продукції в натуральному вираженні, загальному фонду заробітної плати, загальній сумі прибутку, загальному обсягу капітальних вкладень та деякі інші.

3. Розширювалася господарська самостійність підприємств. Підприємства повинні були самостійно визначати детальну номенклатуру і асортимент продукції, за рахунок власних коштів здійснювати інвестиції у виробництво, встановлювати довгострокові господарські зв’язки, визначати чисельність персоналу, формувати фонд матеріального стимулювання. За невиконання договірних зобов’язань підприємства піддавалися фінансовим санкціям, посилювалася роль арбітражу.

4. Ключове значення надавалося інтегральним показникам економічної ефективності виробництва – прибутку та рентабельності основного та оборотного капіталу. За рахунок прибутку підприємства отримали можливість формувати фонди розвитку виробництва, матеріального стимулювання (для виплати премій), соціально-культурного призначення, житлового будівництва тощо. Використовувати кошти цих фондів підприємства мали права на власний розсуд (звісно, в межах законодавства).

5. Змінювалося ціноутворення: відпускні ціни встановлювалася так, щоб забезпечити підприємству заплановану рентабельність основного та оборотного капіталу.

Не обійшли увагою і сільське господарство. Закупівельні ціни на зерно, м'ясо та овочі збільшились у 1,5 – 2 рази при одночасному зменшенні цін на сільгосптехніку та запчастини до неї. Селяни отримали паспорти, а разом з ними і право виїжджати з сільської місцевості до міст. З пережитками кріпацтва було покінчено.

Реалізація реформи прийшлася на період VIII п’ятирічки (1965 – 1970 рр.), яка отримала назву “золотої”, оскільки дала колосальний приріст обсягів національного виробництва та доходу, що видно з таблиці 12.2.. Темпи зростання національного доходу в СРСР в цей період були майже такими ж високими, як в Японії, вдвічі вищими, ніж в США та Німеччині, і втричі перевершували аналогічний показник для Великої Британії. Реформа значно покращила ритмічність поставок та платежів, прискоривши обіг грошової маси, покращила використання основних фондів, що призвело до підвищення продуктивності праці.

Таблиця 12.2.

Зростання показників національного виробництва в СРСР у 1960-х – 1970-х рр.

Середньорічні темпи приросту, %
Роки	Валовий суспільний продукт	Національний доход
1961—1965	6,5	6,5
1966—1970	7,4	7,7
1971—1975	6,4	5,7
1975—1979	4,4	4,4

В ході “косигінської” реформи чітко окреслилася тенденція до збільшення рівня відповідальності і ініціативності керівників середньої і нижчої ланки, спеціалістів і робітників. Цьому сприяло не тільки надання підприємству широких повноважень стосовно оплати праці, а й зменшення кількості ієрархічних рівнів управління. Від чотирьох-п’ятирівневої системи перейшли до трьох-, а то й до дворівневої. Трикратне скорочення кількості контрольних показників дозволило міністерствам напряму керувати підприємствами, або з єдиною проміжною ланкою – виробничим об’єднанням. Чисельність управлінського апарату скоротилася, а значення партійно-господарчої номенклатури різко впало. Звісно, це викликало бурхливий спротив реформі з боку цієї частки суспільства.

У другій половині 1960-х – 1970-ті рр. реформа була піддана жорсткій критиці з боку групи вчених, авторів так званої СОФЕ – системи оптимального функціонування економіки (М. Федоренко, В. Новожилов, С. Шаталін та інші). Автори СОФЕ в якості альтернативи ліберальній за своєю суттю реформі запропонували створити “конструктивну” економіко-математичну модель соціалістичної економіки. Як альтернатива “описовій” політичній економії СОФЕ повинна була повністю витіснити товарне виробництво, замінивши його системою економіко-кібернетичних операцій. Концепція СОФЕ знайшла підтримку в апараті ЦК КПРС, Інституті США та Канади, Центральному економіко-математичному інституті. В той же час Рада міністрів СРСР, Держплан та провідні економісти Інституту економіки Академії наук (Я. Кронрод, М. Цаголов) виступали категорично проти. В результаті дискусії, що розгорнулася на рубежі 1960-х – 70-х рр. нежиттєздатність СОФЕ була доведена, але і ліберальна реформа почала згортатися. Значною мірою цьому сприяли не тільки автори СОФЕ, а й найвищі партійні функціонери, члени ЦК КПРС. Політизуючи дискусію навколо реформи, вони закидали А. Косигіну та його однодумцям відхід від соціалістичних ідей, загравання із Заходом і т.п. в результаті реформа в першій половині 1970-х рр. була згорнута, а підприємства знову втратили велику частку самостійності.

Хоча сьогодні домінує думка про невдачу “косигінської” реформи, але вона все ж мала велике значення для подальшого розвитку багатьох країн:

1. Реформа сприяла зростанню капіталовкладень у виробництво і вивела підприємства СРСР (і, зокрема, України) на досить високий для свого часу технологічний рівень, який більшість з них не змогла перевершити навіть у 2000-х рр.

2. Реформа окреслила можливості і напрямки трансформації адміністративно-командної економіки у більш ефективну модель змішаної економіки шляхом поступових перетворень. Ідеї реформи широко використовувалися у градуалістських моделях ринкових перетворень, наприклад, в Китаї.

Але в СРСР, нажаль, можливість ефективних і відносно безболісних перетворень була втрачена. Реставрація диктату партійної номенклатури означала консервацію еволюції суспільних відносин. Почалася епоха так званого “застою”, яка була перервана лише “горбачовськими” реформами середини 1980-х рр.