Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

12.1. Умови формування економічної думки в срср

у 1950-х – 1980-х рр.

Економічна думка радянської доби формувалася в досить специфічних умовах. Керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) розглядало соціальні науки, а особливо економічну теорію, як дуже дієвий інструмент для проведення внутрішньої політики та могутню зброю на зовнішній арені. Визнання провідної ролі політичної економії як науки про устрій суспільства, з одного боку, піднімало престиж науковців та економіко-теоретичних дискусій, але з іншого, значно обмежувало коло можливих висновків стосовно умов та ефективності функціонування тогочасних економічних систем соціалістичних та розвинених західних країн. Науковий пошук і, що ще важливіше, інтерпретація отриманих результатів вченими-економістами обмежувалися наступними факторами:

1. Абсолютний авторитет марксизму не міг бути підданий сумніву навіть у випадках, коли реальні факти економічного життя вже не повною мірою могли бути пояснені через призму “Капіталу”, написаного в середині ХІХ ст.

2. Системні дослідження економік країн, уряди яких не поділяли думки про об’єктивну необхідність побудови соціалізму зразка СРСР, не проводилися. Вважалося, що найбільш розвинені країни світу (США, Німеччина, Франція, Японія) зупинилися у своєму соціально-економічному розвитку на капіталістичній фазі, а значить вже повно і абсолютно точно описані у “Капіталі” та інших роботах класиків марксизму-ленінізму.

3. Думка про те, що соціалізм і капіталізм є антиподами, призводила до того, що будь-яка схожість економічних систем соціалізму і капіталізму заперечувалася, або, принаймні, маскувалася, а можливість використання досвіду найбільш розвинених несоціалістичних країн зводилася нанівець.

4. Висновки будь-яких економіко-теоретичних досліджень перевірялися на відповідність політичному курсу радянського керівництва, який досить часто визначався суб’єктивними факторами. Гасло “практика є критерієм істини” часто сприймалося як виправдання існування практики управління країною, що склалася, разом з усіма недоліками та проблемами.

Все це накладало суттєві обмеження на науковий пошук, гальмувало розвиток наукової думки, а часто навіть зводило функції економічної теорії лише до апології існуючої влади. Тож зміни напрямку економічної думки диктувалися “згори”, а остаточне рішення у наукових дискусіях залежало від політичного курсу, прийнятого на той момент.

Але незважаючи на жорсткий і тотальний політичний контроль і сувору цензуру економічна думка в СРСР досить активно еволюціонувала, економічні школи конкурували між собою, щоправда, використовуючи для перемоги над опонентами не тільки суто наукові дискусії, але і підтримку з боку керівництва правлячої Комуністичної партії. В цілому, боротьба точилася між прихильниками жорсткої адміністративно-командної системи, заснованої на тотальному загальнодержавному плануванні “згори до низу”, і тими, хто намагався лібералізувати економічне життя, активізувати ініціативу на нижчій та середній ланках управління.

Слід зазначити, що вагомі підстави були і у тих, і у інших. Так, прибічники застосування переважно адміністративних важелів вказували, що система, заснована на загальнодержавному розподілі благ та ресурсів доводила свою ефективність вже багато років. Дійсно, політика підміни добровільності державним примусом, спочатку викликана до життя надзвичайними обставинами, існувала вже достатньо довго і, приміром, в сільському господарстві була запроваджена ще царським урядом за умов нестачі хліба у 1916 році. Уряд Російської імперії ще тоді видав постанову про обов’язковий продаж зерна державі за фіксованими цінами. Таким чином, хліб, як благо, що мало стратегічне значення, був вилучений з товарного виробництва ще за умов панування капіталістичних відносин, а селяни на багато десятиріч стали змушені примусово здавати, а не продавати вирощене збіжжя. В подальшому практика реквізицій, надто у хлібозаготівель галузі, підтримувалася постійно будь-яким правлячим режимом – і Тимчасовим урядом, і більшовицькою владою, а на території України, зокрема, і Центральною Радою, і німецькою окупаційною адміністрацією. Під час Великої Вітчизняної та в перші повоєнні роки такі ж надзвичайні обставини втримували керівництво СРСР від будь-яких послаблень в агросекторі економіки. Тож після майже сорока років військового комунізму в сільському господарстві він почав сприйматися не просто як звичне явище, а як невід’ємна ознака комуністичного ставлення до праці, щоправда під примусом, а не як результат задекларованого марксистами “вивільнення труда”.

Дуже значною залишалася в ці роки роль неекономічних важелів і в промисловості. Фактично перманентна “надзвичайщина” продукувалася то прискореною індустріалізацією, то війною, то повоєнною відбудовою. Надзвичайно напружені завдання, які ставилися перед промисловістю та будівничою галуззю, вимагали максимального напруження сил і мобілізації фактично всіх наявних ресурсів, а відтак, національна економіка перетворювалася на одну гігантську багатопрофільну фабрику.

Ефективність адміністративно-командних методів була беззаперечно доведена і у роки війни, і під час повоєнної відбудови. Так, за час окупації України німецько-фашистськими загарбниками обсяг виробництва промислової продукції скоротився на три чверті, але уже у 1950 р. кількість машинобудівних заводів була більшою, ніж до війни. Лише за період 1951 –1958 рр. вуглевидобуток в Донбасі подвоївся, виплавка чавуну зросла більш ніж у 2 рази, а виплавка сталі та прокату – у 2,5 рази. Продукції ж машинобудування за ці сім років українські підприємства стали випускати втричі більше.

Проте неважко помітити, що найбільших успіхів було досягнуто саме у тих галузях, які обслуговували виробництво засобів виробництва. До того ж, збільшення обсягів виробництва було досягнуто значною мірою за рахунок екстенсивних факторів. Подальше зростання вимагало запровадження більш продуктивної та складної техніки, новітніх технологій, механізації та автоматизації практично всіх ланок виробничого процесу. Це, в свою чергу, диктувало необхідність якісної зміни працівника, збільшення рівня його зацікавленості не тільки у виконанні своїх безпосередніх обов’язків, а й у проявах творчої активності. Жорстке довготермінове нормування кількості споживчих благ, які міг отримати працівник, створенню такої особистої зацікавленості не сприяло. До того ж стало очевидним, що методи неекономічного примусу до праці, якими часто зловживала адміністративно-командна система, призводять до значних помилок, загострення протиріч, притаманних централізовано-плановій системі.

Уже з кінця 1940-х рр. ставав дедалі відчутнішим брак індивідуальної трудової ініціативи. Колосальна нестача працездатного населення, спричинена загибеллю десятків мільйонів чоловіків та жінок, конче вимагала стрімкого зростання продуктивності праці, кардинального прориву в якості робочої сили. Оскільки за рахунок примусу виконати це завдання було неможливо, виникла необхідність перейти до інших, оновлених (але ні в якому разі не капіталістичних) виробничих відносин.

Для покращення ситуації керівництво країни неодноразово намагалося реформувати систему управління економікою, надати їй більшої гнучкості та демократичності. Саме ця постійна боротьба між провідниками ліберальних реформ “згори” та пасивним спротивом партійної та господарчої номенклатури “на місцях” визначила економічні реалії та обличчя економічної науки в повоєнній історії СРСР.