9.2. Світова економічна криза і її наслідки

Пожвавлення економіки перервала світова економічна криза, що мала для Німеччини особливо руйнівні наслідки. У 1932 р. промислове виробництво у порівнянні з 1928 р. скоротилося на 40,2%. Особливо сильно постраждала важка промисловість. У 1932 р. потужності машинобудування не перевищували 27% докризового рівня, автомобілебудування – 25%. Різко зросла кількість безробітних; у 1932 р. їх чисельність перевищила 7,5 млн. чоловік. Повністю безробітні складали 44,4% осіб (наймані працівники), працівники на неповний робочий тиждень – 22,6%. Допомогу з безробіття отримували лише 15 – 20% зареєстрованих безробітних. Причому розмір допомоги кілька разів зменшувався. Реальна заробітна плата впала на 25 – 40%. Антикризові заходи, що приймалися урядом, не приносили бажаного результату.

Промислова криза перепліталася з аграрною. Прибутковість сільського господарства знизилася на 30%. Заборгованість сільського господарства склала у 1931 р. колосальну цифру – 11,8 млрд марок. Надані кредити не могли зупинити масового зубожіння селянства. За 1928 – 1932 рр. з торгів було продано 560 тис. гектарів селянської землі.

Не краще йшли справи у середнього класу. З 1928 по 1532 р. оборот ремісничого виробництва скоротився з 20 млрд марок до 10,9 млрд, обороти дрібної торгівлі – з 36,3 млрд до 23 млрд марок.

У країні складалася революційна ситуація. Побоюючись повторення 1923 р., США, Франція, Англія у серпні 1929 р. і січні 1930 р. провели репараційні конференції. Вирішено було дати нові пільги Німеччини. Був прийнятий План Юнга, що передбачав дострокове припинення окупації Рейнської області, скорочення загальної суми репарацій до 113,9 млрд марок, відміну контролю над німецькою економікою, зменшення щорічних платежів. у рахунок репарацій Німеччина виплатила близько 20 млрд марок, велика частина яких припала на перші післявоєнні роки.

Економічна криза викликала крах політичної системи Веймарськой республіки. У країні спостерігалася поляризація політичних сил. На одному полюсі набирали силу ліві партії – соціал-демократи і комуністи, на іншому – нацисти (фашисти).

30 січня 1933 р. президент Гінденбург передав владу Гітлеру, призначивши останнього рейхсканцлером. У Германії встановився режим фашистської диктатури.

Головним змістом економічної політики фашизму стала загальна мілітаризація. Вона проводилася прискореними темпами і розглядалася нацистами як головний засіб виходу з кризи. Перебудова економіки здійснювалася за п'ятьома основними лініями: підготовка військово-сировинної бази; форсований розвиток військової промисловості; здійснення після ліквідації безробіття заходів щодо забезпечення військової промисловості робочою силою; підготовка продовольчої бази; вдосконалення органів регулювання і мілітаризації країни.

У вересні 1936 р. був затверджений другий чотирилітній план, основним завданням якого було забезпечення економічної незалежності Німеччини від імпорту, прискорений розвиток галузей, що складали основу військової промисловості, мобілізація економічних ресурсів, накопичення дефіцитних матеріалів. У 1940 р. був прийнятий третій чотирилітній план, згідно якого основним економічним завданням був розвиток військового виробництва і військово-промислового потенціалу.

Вживалися спеціальні заходи для закупівлі за кордоном руд, кольорових металів, була розширена розробка власних залізорудних родовищ. Стимулювалися виробництво алюмінію, видобуток кам'яного вугілля. Різко зросло виготовлення синтетичних нафтопродуктів. З цією метою були надані значні кредити хімічним компаніям.

Переважний розвиток отримали галузі важкої і військової промисловості. Сюди прямували 3/4 всіх інвестиції. Підприємства, зараховані до розряду «важливих у військовому відношенні», у першу чергу забезпечувалися кредитами, робочою силою, сировиною. У результаті до 1939 р. важка промисловість на 50% перевищила рівень 1934 р. Військове виробництво з 1932 по 1938 р. збільшилося у 10 разів. На стільки ж виросли військові витрати; у 1938 – 1939 рр. вони складали 58% державного бюджету. У травні 1939 г, керівник військово-економічного управління генерал Томас докладав: «Історія знає тільки декілька прикладів, коли країна навіть у мирний час направляє всі свої економічні ресурси на задоволення потреб війни так цілеспрямовано і систематично». Проте військове виробництво розвивалося за рахунок невійськових галузей. Виробництво споживчих товарів до 1939 р. не досягло навіть рівня 1928 р.

У цілому ж мілітаризація економіки сприяла виходу країни з кризи і значному зростанню обсягів виробництва. З метою мілітаризації економіки широко використовувався іноземний капітал. Німецькі борги за кордоном у вересні 1940 р. дорівнювали 14,8 млрд марок. Щедро фінансували фашистську Німеччину американські монополії. Корпорації США передали німцям технічні секрети виробництва каучуку, радіоустановок, устаткування для дизель-моторів і т.д.

Фашисти створили складний апарат управління господарством. У червні 1933 р. при міністерстві економіки була організована Генеральна рада господарства, покликана направляти економічну політику держави. Генеральна рада грала провідну роль у керівництві економікою. Саме тут обговорювалися плани господарського розвитку країни. Генеральній раді були підпорядковані господарські групи, що очолювали промисловість, торгівлю, фінанси, а тим, у свою чергу, галузеві групи – хімічна, авіаційна і інші галузі промисловості. Рада складалася з 16 членів, дев'ять з яких представляли великий капітал, четверо – великі банки і двоє – великих аграріїв. Вирішальне слово належало Круппу і Сіменсу.

Фашистський режим встановлював жорсткий контроль за валютними розрахунками, зовнішньою торгівлею. Широко застосовувалися методи податкового регулювання, видача субсидій, кредитів. Але головний наголос робився на методи прямого, адміністративного диктату. Особливістю державного регулювання став так званий «фюрер-принцип», закріплений законом 1934 р. про «Органічну побудову німецького господарства». Згідно цього закону всі підприємницькі союзи переходили у підпорядкування міністерства економіки і очолювалися фюрером німецького господарства. Їм був призначений Ф. Кесслер – розділ електропромисловців. Все господарство розділялося на групи, що об'єднували окремі галузі і райони. По суті, цим законом керівництво економікою передавалося великому капіталу.

Німецькі фашисти стимулювали концентрацію виробництва. У 1933 р. був прийнятий Закон про примусове синдикування, згідно якого підприємства повинні були входити до складу існуючих картелів і синдикатів. У першу чергу він був проведений у металургійній промисловості. У результаті примусового синдикування 6 банків і 70 найбільших компаній захопили контроль над 2/3 промислового потенціалу країни. При цьому перевагу нацисти завжди віддавали військовим компаніям.

У період фашистського правління істотно розширився державний сектор економіки за рахунок конфіскованого майна осіб неарійського походження, репресованих з різних причин осіб, захоплення власності демократичних організацій (тільки у Робочому банку було конфісковано 5 млрд марок), а також підприємств на окупованих Німеччиною у роки Другої світової війни територіях.

Широке застосування насильницьких методів в економічному житті, здійснення переозброєння і військово – господарської мобілізації призвело до різкого зростання фашистського державного апарату. Загальне число чиновників і службовців зросло у 1939 р. у порівнянні з 1933 р. на 869,5 тис. чоловік.

У січні 1534 р. був прийнятий закон «Про організацію національної праці». Ним декларувалося закінчення класової боротьби і перетворення робочих у «солдатів праці». Власник підприємства оголошувався «фюрером» і отримував диктаторські повноваження. Він міг встановлювати розцінки, норми виробництва, тривалість робочого дня, штрафи і покарання. Закон скасовував всі положення про заводські ради, тарифні договори, третейські суди, всі правила, що регулювали тривалість робочого часу, охорону праці, внутрішній розпорядок. Колективні договори відмінялися, а страйки заборонялися. Колектив підприємства оголошувався «дружиною фюрера», яка зобов'язувалася дотримувати вірність у відношенні до нього.

Мілітаристський характер носило і одне з головних породжень нацистського варіанту державного регулювання капіталізму – трудова повинність. Вона вперше була встановлена для студентів у травні 1933 р. і поширена на решту молоді законами про добровільну (1934) і обов'язкову трудову повинність (1935). Вся молодь до 25 років була зобов'язана відбувати її у спеціалізованих військових таборах. 22 червня 1938 р. була введена загальна примусова трудова повинність. Цим законом імперському управлінню з забезпечення робочою силою надавалося право посилати на будь-яку роботу кожного жителя будь-якої професії або віку.

Фашистський режим майже, повністю знищив систему соціального захисту і соціального страхування. У 1934 р. робочим-металістам було заборонено міняти місце роботи. Пізніше ці обмеження розповсюдилися і на інші категорії кваліфікованих робочих. Тривалість робочого дня була збільшена до 10-14 годин. Були ліквідовані організації робочого класу, перш за все профспілки. Їх майно і грошові кошти були конфісковані фашистською державою. Всі робочі насильно об'єднувалися у «німецький трудовий фронт», куди увійшли і підприємці. Услід за профспілками фашисти скасували лікарняні каси, спортивні і туристичні союзи, просвітницькі і інші суспільства. Таким чином, усувалася «класова боротьба», робочі об'єднувалися в одній організації з представниками капіталу.

Аграрна політика фашизму була розрахована на створення продовольчих резервів, що було пов'язано з підготовкою до війни. З цією метою було створено «Імперський стан з продовольства», де були об'єднані сільськогосподарські робочі, селяни, юнкери, торговці сільськогосподарськими товарами, власники харчової промисловості. Це була громіздка бюрократична машина. Вона складалася з 10 центральних і 4 господарських управлінь, 20 союзів. Кожен підрозділ очолювався фюрером більшого або меншого рангу.

Вводилася система примусових постачань сільськогосподарської продукції, була ліквідована профспілка сільськогосподарських робочих. У вересні 1933 р. був прийнятий закон «Про спадкові двори», що оголошував селянські господарства від 7,5 до 125 гектарів землі невідчужуваними. Вони звільнялися від поземельного податку, податку на спадок. За цим законом вводився середньовічний принцип майорату – спадкоємство землі від батька старшому з синів. Молодші сини повинні були служити державі і завойовувати собі «життєвий простір».

Таким чином, економічна політика фашизму - це тоталітарна модель регульованого капіталізму, орієнтованого на підготовку до нової світової війни.

У цей час зародився напрямок економічної думки, який не зупиняється на дослідженні суто економічних відносин, а вводить до аналізу цілий комплекс умов і факторів, що впливають на економічне життя. Розглядається роль таких суспільних інститутів, як форми господарської організації, норми поведінки соціальних груп, юридичні закони, стереотипи мислення і масової суспільної свідомості, звичаї та традиції.

Історичні умови виникнення інституціоналізму: 1) інтенсивний характер процесів концентрації та централізації капіталу в США та виникнення на цій основі монополістичних угруповань у промисловості і банківській сфері; 2) посилення ролі фінансового капіталу; 3) зміна соціальної структури суспільства: формування і зростання середнього класу; розорення дрібних та середніх господарств; 4) загострення соціальних суперечностей.

Особливості економічних поглядів інституціоналістів: незадоволення “нежиттєздатністю” висновків класичної і неокласичної теорії, особливо статичним характером ортодоксальної теорії цін; прагнення до створення інтегральної економічної теорії, що поєднує економіку, психологію, юриспруденцію, антропологію. Міждисциплінарний підхід до вивчення економічних явищ; відмова від емпіризму в економічній науці. Потяг до детальних кількісних досліджень; предметом вивчення є роль суспільних інститутів в економічному житті суспільства, а також мегатенденції розвитку людства; методи дослідження: історико-генетичний; психологічний; описово-статистичний; правове трактування економічних процесів; математичні методи; макроекономічний аналіз.

Основні течії інституціоналізму: 1) ранній інституціоналізм: соціально-психологічний (Т. Веблен); соціально-правовий (Д. Коммонс); кон’юнктурно-статистичний (У. Мітчелл); 2) повоєнний інституціоналізм: трансформаційний (Г. Мінз, А. Берлі, Дж. М. Кларк, С. Кузнець); інституційно-соціологічний (Ф. Перу); 3)Сучасний інституціоналізм: технологічний детермінізм (У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, О. Тоффлер, Д. Белл ).

До раннього інституціоналізму належить такий видатний діяч, як Торстейн Веблен (1857 – 1929) – американський філософ, економіст, психолог і антрополог. Основні твори – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Інженери та система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923). Предметом економічної науки вважає “інституції” – інстинкти людини, які проявляються в економічному житті під впливом суспільної психології (інстинкти самозбереження, суперництва та інше). Вірить, що панівне положення корпорацій здійснює на споживача різнобічний суспільний і психологічний вплив (зростання цін, реклама, “показне споживання” і т. п.), примушуючи його приймати рішення, вигідні великим монопольним угрупованням, що призводить до зниження ефективності використання у виробництві ресурсного потенціалу країни. Виходом з такої ситуації може слугувати перехід влади у суспільстві до інженерно-технічного персоналу, здатного перетворити економіку у систему, більш чутливу до дійсних потреб споживачів.

Джон Роджерс Коммонс (1862 – 1943) – економіст, психолог, лідер “Американської федерації праці”. Основні твори – “Правові започаткування капіталізму” (1924), “Інституційна економіка” (1934), “Економіка колективних дій” (1950). Створив правовий варіант інституціоналізму, зосередивши увагу на вивченні діяльності юридичних інститутів, що забезпечують функціонування економічних відносин. Здійснив спробу доведення першості права над економікою. Визначив сутність капіталізму ринковими відносинами, що проявляються у формах недосконалої конкуренції. Довів необхідність державного втручання в економіку у формі юридичних законів, що обмежують монополізм і прояви недобросовісної конкуренції. Еволюцію і прогрес суспільства зв’язав із соціальними конфліктами, які необхідно усувати мирним шляхом за допомогою юридичних процедур. Метою останніх вважає забезпечення взаєморозуміння і співробітництва бізнесу і найманої праці.

Уеслі Клер Мітчелл (1874 – 1948) – економіст, статистик. Основні твори – “Лекції про типи економічної теорії” (1935), “Цикли ділової активності” (1913). Вважає, що економічні проблеми тісно пов’язані з неекономічними, які зумовлюють поведінку і мотивацію діяльності людей у суспільстві. Зосереджує увагу на аналізі впливу неекономічних факторів на економіку. Акцентує увагу на необхідності посилення в економічних дослідженнях ролі статистичного аналізу і встановлення закономірних зв’язків між показниками. Створив концепцію безкризового економічного циклу, який стає можливим завдяки впровадженню різних варіантів державного регулювання, основними з яких є: страхування безробіття; індикативне планування; контроль над банківським кредитом.

У 30-i рр. ХХ ст. в економiчнiй науцi на основi iдей неокласики, молодої iсторичної школи i лiберальних ідей класичної полiтекономiї народжується неолiбералiзм. В основi неолiберальних концепцiй лежать такі принципи :

1. Предметом дослiдження здебiльшого виступають не кiлькiснi, а якiснi, iнституцiональнi проблеми.

2. Застосовується макроекономiчний пiдхiд до аналiзу економiчної дiйсностi.

3. Проголошується ідея iндивiдуальної свободи на основi приватної власностi i активний вплив державного регулювання на iнституцiональнi основи прибутку i конкуренцiї.

До Фрайбурзької школи належав Вальтер Ойкен (1891 – 1950) – нiмецький економiст, викладач Фрайбурзького унiверситету. Основні твори: “Основи національної економіки” (1947), “Основні принципи економічної політики” (1959). Вважає, що економiчна система повинна мати “господарський порядок”, пiд яким розумiє: а) свободу конкуренцiї, яка забезпечує ефективнiсть ринкової системи; б) вiльнi цiни як регулюючий iнструмент в умовах конкуренцiї – сигнал рiвня обмеженостi ресурсiв i важіль їхнього перерозподiлу мiж галузями виробництва; в) “державнi проблеми” – стабiльнicть грошей, вiльний доступ до ринкiв, гарантiя приватної власностi, сталiсть i послiдовнicть економiчної полiтики.

Серед усiх господарських систем видiляє два чисті типи: а) “централiзовано-кероване господарство”: індивiдуальне (рабовласницька латифундія, феодальний маєток); централiзовано-адмiнiстративне (плановий соцiалiзм, командна економiка нацизму); б) “господарство обмiну” (ринкове).

Вважає, що у реальному життi iдеальнi типи економiчних систем не iснують. Той або iнший порядок у конкретнiй країнi i в конкретний час являє собою певне поєднання чистих типiв господарства. Найбiльш привабливим з економiчної точки зору є ринковий тип, i тому держава повинна створювати умови для його функцiонування.

Iдеї неолiбералiзму щодо створення соцiального ринкового господарства були втiленi на практицi нiмецьким вченим i державним дiячем Людвiгом Ерхардом (1897 – 1977). На думку цього економіста, сучасний лібералізм не може не допускати помітної ролі держави в економічних процесах. По-перше, необхідне обмеження діяльності монополій. По-друге, “бездержавна” ринкова економіка породжує надмірний розрив у доходах, непевність становища деяких соціальних груп, що веде до політичної та соціальної нестабільності. Тому держава повинна запроваджувати частковий перерозподіл доходів на користь малозабезпечених та фінансувати ряд соціальних програм. У виняткових умовах держава може регулювати ціни на важливі товари та послуги. Цю концепцію Л. Ерхард практично використував для повоєнної відбудови Німеччини.