8.2. Економіка західноукраїнських земель

У ХІХ ст. сформувалася аграрна спеціалізація західноукраїнських земель: Галицьке Поділля стало районом розвиненого зернового господарства; тут же, особливо на Південному Поділлі та Покутті, зосереджувалися й посіви тютюну. Майже на всій території Східної Галичини й у сусідніх районах Буковини вирощували мак. Поширеною культурою ставала картопля. Значного розвитку дістали промислове садівництво й товарне тваринництво.

Зростання товарності сільського господарства було нерозривно пов'язане з розвитком внутрішнього ринку, хоча більшість селян вела ще напівнатуральне господарство. Певну роль в аграрних перетвореннях відігравали банки та численні кредитні товариства.

Відбулася соціальна диференціація селянства. Податки, аграрне перенаселення сприяли подальшому занепаду біднішого селянства. Значна його частина мусила шукати долю у чужих краях. Протягом 1890 – 1913 рр. із Західної України 700 – 800 тис. чол. емігрували до Канади, США, Австралії та Бразилії.

Отже, сільське господарство західноукраїнських земель залишалось екстенсивним, з малими капіталовкладеннями, недостатньою кількістю сільськогосподарської техніки, низькою продуктивністю праці.

Протягом першого пореформеного десятиріччя промисловість західноукраїнських земель не зазнала такого пожвавлення, як у центральних землях Австро-Угорської імперії. Цьому сприяла політика урядів Австрії та Угорщини, які здійснювали систему заходів, спрямованих на збереження за українськими землями статусу аграрно-сировинного придатка Австро-Угорщини. Підприємства, що були розташовані на Західній Україні, мусили сплачувати більш високі податки," митне законодавство примушувало людей купувати австрійські товари широкого вжитку за підвищеними цінами; значна кількість західноукраїнських банків залежала від австро-угорських; у найважливіших галузях промисловості домінував іноземний капітал, зокрема австро-німецький, угорський, англійський і французький. Український капітал був зосереджений у кількох об'єднаннях торговельно-промислового характеру.

У 60-ті – на початку 70-х рр. у Західній Україні переважала дрібна промисловість. Рівень механізації був низький. Після прокладення залізниці від західних кордонів до Львова (1861 р.) галицька промисловість почала занепадати під тиском дешевих товарів з центральних регіонів імперії. Скляна, фаянсова, порцелянова, певною мірою шкіряна, текстильна і паперова промисловість не витримували конкуренції і скорочували виробництво. Добре розвинутою була харчова промисловість; продукція борошномельної, спиртогорілчаної, тютюнової галузей здебільшого йшла на експорт і давала значний прибуток. Найбільш розвинутою була хімічна промисловість. У 90-ті рр. почалось піднесення у буровугільній промисловості. Успіхів зазнали солеваріння та лісопильна промисловість у Східній Галичині. Найвідомішим підприємцем у лісопильній промисловості наприкінці 80-х рр. був барон Поппер фон Подгарн. Деякого розвитку набули також сірникове, паперове та поліграфічне виробництво.

Розвиток промисловості та внутрішнього ринку вимагав поліпшення шляхів сполучення. Але будівництво залізниць почалося у краї лише в 50-ті рр. й переслідувало головним чином стратегічні цілі.

Подальше посилення поділу праці, господарська спеціалізація регіонів сприяли розширенню торгівлі. Важливою формою торгових зв'язків були ярмарки й базари. Слід відзначити, що у цей період існували торгові зв'язки між Східною й Західною Україною та Росією.

В останні два десятиріччя XIX ст. на західноукраїнських землях почала розвиватися постачально-збутова кооперація. Найміцніші позиції завоювала створена в 1883 р. у Львові "Народна торгівля", яка мала більше десятка філій і кілька сотень крамниць у різних містах. Кооперативні організації руйнували патріархальну замкнутість селянських господарств, сприяли їх втягуванню, особливо заможніших, у товарно-грошові відносини.

Таким чином, незважаючи на феодальні пережитки, у пореформені часи на західноукраїнських землях товарно грошові відносини поступово ставали панівними у промисловості та сільському господарстві.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812-1880), професор Харківського і Петербурзького університетів, основні твори: «Досвід про суть і зміст теорії в науках політичних», «Вступне читання в курс статистики держав європейської системи освіти в їх сучасному стані», «Досвід про предмет і елементи статистики і політичної економії». И. И. Срезневський володів рідкісною ерудицією, йому властивий був живий інтерес до обширної області слов'янознавства, результатом чого були ряд наукових праць. Тільки у Харківський період його життя і діяльності опубліковано близько 70 наукових робіт. У лютому 1869 р. Срезневський був вибраний почесним членом Харківського університету.

Сокальський Іван Петрович (1829-1896), професор Харківського університету, економіст і статистик, початкову освіту здобув під керівництвом свого батька, професора політичної економії Харківського університету Петра Івановича (1796-1858).

І. П. Сокальський - прекрасний лектор і відмінний фахівець в області економічних наук. Але він прагне поповнювати свої знання. І в 1862 р. він отримує давно бажане трирічне відрядження за кордон: відвідує Англію, Ірландію, Францію, Голландію, Бельгію, Швейцарію, Італію. Він не тільки цікавиться постановкою викладання економічних наук, але знайомиться з різними сторонами суспільного і господарського життя, відвідує школи, наукові суспільства, гірничі заводи, фабрики, кредитні установи, докладно вивчає діяльність кооперативних установ. У Німеччині і Австрії він переважно відвідував університетські лекції.

Повернувшись до Харкова, він з новою енергією занурюється в учбову і наукову роботу. У 1866-1869 рр. крім політичної економії і статистики, він читає курси поліцейського, фінансового і торгового права. У 1872 р. у Київському університеті Св. Володимира захищає дисертацію на тему «Англо-саксонская сільська громада», і йому присвоєно ступінь доктора політичної економії і статистики.

З 1879 р. як голова установленої при статистичному комітеті комісії з дослідження кустарних промислів Харківської губернії робить ряд нових робіт, влаштовує виставку кустарних виробів Харківської губернії, розробляє для Всеросійської виставки в Москві «Нарис кустарних промислів у Харківській губернії». З 1882 р. по 1885 р. редагував щомісячний журнал губернського статистичного комітету «Статистичний листок», в якому більшість статей були написані ним же. У 1888 р. поклав початок новому виданню «Статистичні таблиці населення і промисловості у державах Європи і інших частинах світу». Крім того, під його редакцією було видано три томи праць Комісії з дослідження кустарних промислів у Харківській губернії. Останньою його роботою, як він сам визначав, лебединою піснею, був твір «Реформа на черзі», в якому він виступає прихильником системи біметалізму.

Міклашевський Іван Миколайович (1858 – 1901), професор кафедри політичної економії і статистики Харківського університету, був прихильником історичної школи політичної економії. Поступивши в

З його наукових робіт особливо високо була оцінена магістерська дисертація «До історії сільськогосподарського побуту Московської держави. Заселення і сільське господарство південної околиці Росії XVII століття», удостоєна Академією наук Уваровської премії.

І. Н. Міклашевський володів широкою енциклопедичною освітою, відрізнявся видатною працездатністю і помер на 43 році життя у період повного розквіту наукових сил, залишивши купи зібраних ним матеріалів для нового твору з історії землеробства у Московській державі.

Алексєєнко Михайло Мартинович (1848 – 1917), професор кафедри фінансового права Харківського університету, народився у Екатерінославі у купецькій сім'ї. У 1872 р. захистив у Харківському університеті дисертацію «Нарис наростання державного боргу Англії і Франції» на ступінь магістра фінансового права, а у 1873 р. призначений штатним доцентом тієї ж кафедри. У 1874 р. відряджався на два роки до Німеччини, Австрії і Франції з метою вивчення фінансових явищ і методів викладання у західних університетах. У 1879 р. захистив докторську дисертацію «Чинне законодавство про прямих пілотів», що отримала, вельми втішну оцінку професора, К. К. Гаттенбергера, який разом з професорами Г. М. Цехановецьким та І. П. Сокальським виступили офіційними опонентами. У цьому ж році Алексєєнко вибраний екстраординарним, а в 1880 р. – : ординарним професором кафедри фінансового права. У 1895 році він отримав звання заслуженого професора. Читав лекції з російського фінансового права, російського державного права і державного права європейських держав.

З 1907 р. він став членом III Державної Думи. У 1900 р. в Харківському університеті була установлена премія імені заслуженого професора М. М. Алексєєнко. Він – автор ряду робіт з питань фінансів і кредиту. Окрім трьох дисертацій, їм опубліковані монографії з теорії податків. Результатом викладацької діяльності з'явився обширний літографований курс з фінансового права в об'ємі двох тисяч сторінок. Його роботи визнані серйозним внеском в науку. Як лектор він привертав в аудиторію завжди багато слухачів і користувався великою популярністю. Його перу належать праці: «Погляд на розвиток вчення про податок у економістів: А. Сміта, Ж. Б. Сея, Рікардо, Сисмонді і Д. С. Мілля» (Харків, 1870), «Організація державного господарювання» (Харків, 1870), «Державний кредит. Нарис наростання державного боргу Англії і Франції» (Харків, 1872), «Чинне законодавство про прямі податки» (Спб., 1879), «Про прибутковий податок» (Спб., 1885).

Михайло Iванович Туган – Барановський (1868 – 1919) У 1895 – приват-доцент Петербурзького університету, з 1913 – професор Петербурзького політехнічного інституту, з 1917 – міністр фінансів при Центральній раді України, з 1918 – директор Інституту економічної кон’юнктури, професор Київського університету Основні твори – “Вчення про граничну кориснiсть господарських благ як причину їхньої цiнностi”, “Російська фабрика в минулому і теперішньому”, “Промислові кризи. Нарис із соціальної історії Англії”, “Соціальні основи кооперації”.

Вважає помилковим в марксизмі різке протиставлення цінності і ціни, твердження про виняткову здатність праці створювати цінність. Здійснює спробу поєднання трудової теорії, теорії вартості з теорією граничної корисності в єдину теорію цінності. Для досягнення цієї мети виділяє наступні категорії: вартість – витрати заради отримання блага ( c + v); трудова вартість – частина вартості, виключно витрати праці (v); цінність – суб’єктивна оцінка блага з точки зору окремого суб’єкта і одночасно об’єктивна оцінка з точки зору суспільства (ціна).

Гранична корисність формує суб’єктивну сторону господарського процесу, визначає ступінь відповідності благ потребам споживача. Вартість складає об’єктивну оцінку витрат на здобування блага. Ці дві рівноправні, незалежні сили у створенні цінності поєднуються за допомогою ринку. Вартість виступає об’єктивним фактором, величина ж граничної корисності знаходиться в залежності від запасу блага. Отже, розширення або скорочення виробництва може збільшувати або зменшувати граничну корисність. Таким чином, гранична корисність благ є прямо пропорційною трудовим витратам праці.

Переглядає марксистську теорію формування доходів і намагається визначити взаємозв’язок між різними категоріями доходів як результат боротьби соціальних класів.

Туган – Барановський вважає, що заробітна плата формується під впливом двох факторів – економічного (зростання продуктивності праці) та соціального (дієвість профспілок). На базі зростання продуктивності суспільної праці, об’єктивну передумову якої складає НТП, відбувається зростання національного доходу і частки в ньому заробітної плати. Соціальний фактор визначає конкретний рівень, на якому встановлюється середня заробітна плата. Підвищення заробітної плати впливає на зростання продуктивності праці, забезпечуючи повну солідарність робітників і підприємців.

Прибуток – суто соціальне явище, яке формується за допомогою праці та капіталу. “У реальному капіталістичному суспільстві обидві складові частини капіталу однаковою мірою необхідні для утворення прибутку, і з чисто об’єктивної точки зору немає ніяких підстав ставити робітника чи капітал (засоби виробництва) вище або нижче”.

Рента – результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці в різних пунктах виробництва. Визнає три джерела ренти: відмінність земельних ділянок за місцем їхнього розташування; дія закону спадаючої продуктивності землеробської праці; відмінність земельних ділянок за родючістю.

Продовжує розробку теоретичних положень марксизму щодо виведення динаміки капіталістичної економіки з постійних потрясінь, викликаних непропорційним накопиченням в економіці. Але свою теорію визнає не лише теорією криз, але й кон’юнктури. Доводить за допомогою власних схем відтворення, в яких відмовляється як від поділу суспільного виробництва на I i II підрозділи, так і від органічної будови капіталу, що циклічні коливання в економіці пов’язані з диспропорціями в розвитку інвестицій і збережень, перш за все, у галузях, що виробляють засоби виробництва.