5.7. Зародження класичної політичної економіки. Школа фізіократів

Предметом дослідження економістів раннього етапу класичної політичної економії виступають закономірності зростання доходності у сфері виробництва. Метод дослідження являє собою поєднання емпіризму з началами теоретичного аналізу (абстракція, кількісний аналіз у В. Петті, дедукція у Ф. Кене).

Вільям Петті (1623 – 1687) – професор медицини, засновник одного з найбагатших родів англійських лендлордів. Основні твори – “Трактат про податки і збори”(1662 р.),“Слово мудрим”(1664 р.), “Політична арифметика”(1676 р.). В. Петті здійснює перехід від спостереження і опису форми прояву економічного процесу до аналізу його сутності, тим самим застосовує абстрактний метод дослідження, використовує кількісний аналіз економічних явищ. Предметом дослідження політичної економії вважає закони зростання багатства у сфері матеріального виробництва. “Купці не постачають ніякого продукту, а виконують лише роль вен і артерій, що розподіляють кров та поживні соки державного тіла, а саме продукцію сільського господарства і промисловості”. На думку економіста, вартість мають гроші. Та кількість грошей, яку можна отримати за продукт, визначає його вартість, причому визначає не прямо через затрати праці, а опосередковано, через витрати на виробництво грошей – золота і срібла. „Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого”. Ця природна ціна і є вартість. Одиницею виміру вартості вважає денну пайку продуктів робітника, оскільки саме вона є природним мірилом рівності між факторами утворення вартості – працею та землею. В. Петті визнає наявність двох основних видів доходів – заробітної плати та ренти. Заробітна плата – природна ціна праці. Розмір заробітної плати повинен тяжіти до обсягу необхідних для життя людини засобів існування. Низька заробітна плата гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження капіталу. Рента (додатковий продукт) – надлишок над заробітною платою виробника і відшкодуванням витрат капіталу. Джерело ренти – різне місцезнаходження ділянок землі відносно ринків збуту, а також різна родючість землі та продуктивність застосованої на ній праці. Виходячи з цього, розглядає лише диференційну ренту. Автор вбачає, що ціна землі повинна дорівнювати певній сумі річних рент, оскільки землю купують заради одержання доходу. Вирішуючи питання про кількість річних рент, Петті звертається до смертних таблиць Граунта і розраховує середню тривалість життя трьох поколінь, яка становить 21 рік. Звідси: ціна землі = 21 х величину річної ренти.

Процент, на думку В.Петті. – це „грошова рента”, яка є похідною від диференційної ренти. Він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Виступає проти необхідності законодавчого регулювання процента. В. Петті розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

П’єр Лепезан де Буагільбер (1646 – 1714) - окружний суддя Руана. Основні твори – “Трактат про природу, обробіток і корисність зерна”, “Роздуми про природу багатства, грошей і податків”, “Дослідження про рідкісність грошей”. Предметом дослідження економіста виступають проблеми зростання багатства і роль у цьому процесі держави. Вартість П. Буагільбер визначає як витрачену працю на виробництво товару і називає її “істинною, справедливою ціною”. Одиницею виміру вартості вважає робочий час. Вона встановлюється під впливом стихійних сил ринку. Тому необхідна рівновага в ринковій економіці. Порушення рівноваги „задушить” усе в державі. Для нормального економічного розвитку країни потрібен вільний обмін між галузями виробництва і відшкодуванням витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції.

На думку П. Буагільбера, гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до „істинної вартості”. Він бачить в них джерело всіх незгод товаровиробників. Єдина корисна функція грошей – це полегшення обміну. Тому не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Таким чином, золото і срібло можна замінити паперовими знаками. У суспільстві всі націлені на досягнення індивідуального багатства, тому потрібна сила, яка б регулювала взаємовідносини людей. Такою силою виступає природа, яка ототожнюється з Богом, а держава не повинна втручатися в даний процес. “Багатство є лише постійне спілкування людини з людиною… Всі підтримують … це багатство виключно в ім’я власних інтересів і створюють тим самим, хоча це те, про що вони менш за все піклуються, загальне благо… Потрібний нагляд, щоб примусити дотримуватися згоди і законів справедливості. Але тільки одній природі під силу віддавати подібний наказ і підтримувати мир, втручання всякого іншого авторитету лише все псує, з якими б благими намірами це не робилося”.

Різний рівень розвитку капіталізму В Англії та Франції спричинив певні відмінності у розвитку класичної політичної економії в цих країнах. Розбіжності поглядів В. Петті і П. Буагільбера можна дослідити у багатьох напрямках:

1. Ставлення до меркантилізму: В. Петті довгий час пропагував ідеї меркантилізму, а П. Буагільбер головною метою вважав викриття безпідставності цієї політики.

2. В. Петті розумів гроші як стимул економічного розвитку, П. Буагільбер – як зло, хоч і необхідне для товарного обміну.

3. В. Петті досліджував мінову вартість товару, а П. Буагільбер – споживну вартість.

4. В. Петті заохочував розвиток промислового виробництва, П. Буагільбер захищав інтереси сільського господарства.

Школа фізіократів. Це об’єднання вчених, що вважають джерелом багатства сільськогосподарське виробництво і вивчають фактори зростання доходності у даній сфері (назва походить від грецьких “фізис” – природа, “кратос”- влада). Утворилася ця школа на прикінці 50-х років XVIII ст. у період мануфактурного капіталізму у Франції. Засновником фізіократії був Ф. Кене. Представники цього напряму опублікували багато праць, видавали журнал. Але проіснувала ця школа недовго – наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин була неможливість здійснення реформ фізіократів за умов абсолютизму.

Франсуа Кене (1694 – 1774) – лейб-медик Людовіка XV. Основні твори – “Економічна таблиця” (1758 р.), “Фермери”, “Зерно”, “Податки”, статті до енциклопедії Дідро і д’Аламбера. На погляд автора, предметом політичної економії виступають фізичні та моральні закони зростання багатства, а у ролі методу використовується принцип перенесення закономірностей розвитку природи на економічну дійсність, а також елементи дедукції. Ф. Кене розрізняє заробітну плату та чистий продукт, єдиною формою якого є рента: заробітна плата – фізичний прожитковий мінімум. Чистий продукт – залишок багатства після відрахування витрат на його виробництво. Створюється лише у сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У промисловості така вартість не збільшується, а лише змінюється форма та комбінування. Чистий продукт має натуральну форму, він є даром природи. На думку Ф. Кене, він є точно визначений і залежить від витрат виробництва (витрат на сировину і матеріали). Тому такий дар природи все таке ж залежить від додаткової праці землеробів. Чистий продукт ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Тому Ф. Кене виступає за проведення податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним – поземельним.

На відміну від меркантилістів, письменник розглядає капітал не як гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати на гроші. Фактично виділяє основний та обіговий капітал, називаючи їх, відповідно, початковими та щорічними авансами. Початкові аванси – витрати на декілька років у сільському господарстві на будівлі, худобу та сільськогосподарські машини. Щорічні аванси – витрати, що здійснюються щорічно на насіння, робочу силу.

Досить зневажливо ставиться до грошей. Гроші – лише засіб, який полегшує обмін. Ф. Кене виступає проти нагромадження грошей, тому що це безплідне багатство.

Продуктивна праця – праця, яка створює чистий продукт, тобто праця у сільському господарстві. Всі інші види праці Ф. Кене називає „безплідними”. Відповідно до цього суспільство поділяється на три класи: власники, фермери (виробничий клас) і „безплідні”.

Ф. Кене вводить поняття відтворення як процесу постійного виробництва і збуту продуктів та будує модель (економічну таблицю) розподілу річного продукту між класами в суспільстві. При побудові економічної таблиці Ф. Кене допускає ряд методологічних передумов. Він абстрагується від процесу нагромадження (він аналізує тільки просте відтворення), інфляції або дефляції, обігу, що відбувається в межах одного класу, не враховує зовнішню торгівлю.

Суспільство, на думку автора, складається з окремих людей, яких природа наділила різними схильностями, здібностями, потребами. Кожна людина здобуває засоби до життя під впливом природного порядку – законів, найбільш вигідних людині і встановлених Богом для відтворення і розподілу матеріальних благ. Природний порядок можливий лише за наявності свободи, тому держава потрібна лише для того, щоб ніхто не застосовував свою свободу на шкоду іншим. Бажання людей одержувати блага розвиває суспільство. “Все підпорядковане у цьому світі законам природи, люди наділені достатнім розумом, щоб збагнути ці закони і дотримуватись їх”.

Анн Робер Жак Тюрго (1727 – 1781) – міністр фінансів Франції за часів Людовіка XVI. Основний твір – “Роздуми про створення і розподіл багатств”(1776 р.). Економіст розрізняє чистий продукт і заробітну плату, визначаючи їх аналогічно Ф. Кене, але на відміну від багатьох фізіократів, під чистим продуктом А. Тюрго має на увазі результат більшої продуктивності праці робітника у сільському господарстві. Праця сільськогосподарського робітника є „єдиною працею, яка виробляє понад те, що йде на її оплату”.

Прибуток у А. Тюрго – самостійний вид доходу. Він складається з: доходу, що отримує підприємець як власник грошей; доходу за “працю, ризик та мистецтво”; земельної ренти. Процент – це „ціна втрат”, яких зазнає певний час кредитор. На його величину впливає наявність капіталу, попит та пропозицій грошей. Процент і прибуток є частинами чистого прибутку. Автор визначає капітал як “накопичену цінність” і виділяє фактори його зростання: купівля землі і отримання ренти; купівля промислового підприємства і отримання прибутку; організація великого сільськогосподарського виробництва і отримання фермерського прибутку; ведення торгівлі і отримання торгового прибутку за рахунок обраховування покупців.

Цінність пов‘язана з корисністю речі, її здатність задовольняти потреби. А. Тюрго визначає її як оцінку , яку суб‘єкт дає різним предметам своїх бажань. Таким чином кожна людина має свою оцінку цінності, елементом якої є рідкісність речи. Ціна ж товару залежить від попиту та пропозиції на ринку.

Гроші розглядає їх як звичайні товари. На його думку, у кожному товарі закладено потенційні гроші і кожний товар вимірює цінність іншого.

А. Тюрбо удосконалює модель відтворення Ф. Кене виділенням у середині виробничого класу двох груп – підприємців, що надають аванси, та робітників, що отримують заробітну плату, а також поділом безплідного класу на дві підгрупи – підприємців-мануфактурників як власників підприємств, що дають роботу, та простих ремісників – отримувачів заробітної плати.