5.4. Первинне накопичення капіталу в Західній Європі

Головною характеристикою епохи первинного накопичення капіталу був розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки, яке наклало відбиток на усі сторони суспільного життя того часу. Але це була суперечлива епоха. Йшла боротьба між феодальною регламентацією життя суспільства, економіки і політики та регламентацією духовних потреб людини, новими віяннями буржуазної свободи, посиленням підприємницької ініціативи. На рівні ж суспільної свідомості йшло формування ідеї свободи і прав людини. Крок за кроком економіка епохи первинного накопичення йшла до свободи підприємництва у торгівлі та інших галузях господарства.

Найбільш престижною і прибутковою галуззю торгівлі була зовнішня торгівля, яка поставляла найбільш дефіцитні товари зі сходу (прянощі, пахощі, шовкові тканини, прикраси і т. д.). Прагнення володіти цими товарами, у свою чергу, стимулювало розвиток виробництва і внутрішньої торгівлі Європи. Обсяг зовнішньої торгівлі наростав в Європі протягом всього періоду середньовіччя, а в кінці XV ст. відбувся якісний стрибок – у результаті Великих географічних відкриттів середземноморська торгівля Європи перетворилася на світову, відбувся перехід від середньовіччя до епохи первинного накопичення капіталу.

Розвиток зовнішньої торгівлі привів до створення у цей період нових форм організації торгового капіталу. Це різні торгові компанії, у тому числі і акціонерні, біржі і т.п.

Паралельно з торговим капіталом у цей період розвивається позиковий, або банківський капітал, що прийшов на зміну середньовічному лихварству. Лихварський капітал обслуговував феодалів, надаючи їм кредит для цілей особистого споживання. Метою лихваря було отримання максимального відсотка і навіть розорення свого клієнта для привласнення даних під заставу земель та цінностей. Клієнтом же банкіра був купець, який віддавав банкірові тимчасово вільні кошти і отримував кредити для своїх торгових оборотів. Відсоток банкіра був частиною прибутку купця, тому банкір був зацікавлений у його благополуччі, відсоток був значно нижчий лихварського, оскільки банкір прагнув до тривалих відносин з клієнтом. Банкір був зацікавлений не тільки у наданні кредиту, але і у прийомі внесків, оскільки на відміну від лихваря він в основному оперував позиковими, а не власними коштами. Крім того, у послуги банкіра входили такі операції, як безготівкові розрахунки між купцями через його банк, обмін грошей. Таким чином, в епоху первинного накопичення капіталу зароджувалися багато сучасних форм банківської діяльності. Прикладом взаємозв'язку торгового капіталу і кредитної діяльності є той факт, що найчастіше країни, що лідирували в європейській торгівлі у цю епоху, поступившись своїм лідерством іншим, ставали європейськими банкірами. Найбільш яскравими прикладами були Північна Італія та Голландія.

Іншим наслідком розвитку торгівлі були зміни у сфері виробництва, як сільськогосподарського, так і промислового. Зростання торгівлі вимагало більшого обсягу товарів, який не могли забезпечити ремісничі цехи і кріпосне сільське господарство феодальної вотчини. У промисловості з'явилися нові організаційні форми – мануфактури, організаторами якої були у першу чергу купці. Тому перша мануфактура виникла в двох основних центрах європейської торгівлі того часу – Італії і Фландрії. Це була в основному роздаткова мануфактура, коли купець привозив сировинні напівфабрикати і роздавав їх надомникам, а потім купував у них готову продукцію. Найбільш поширеною була мануфактура виробництва сукна, для чого шерсть привозилася з Англії або Іспанії, а потім роздавалася ремісникам, які її мили, чесали, пряли пряжу і ткали тканину. Феодальні ремісничі цехи перешкоджали розвитку мануфактури, спираючись на свої монопольні права. У сільському господарстві розвиток товарно-грошових відносин приводив до поступового переходу на грошову ренту кріпосних селян, а потім і до їх звільнення. Кріпосні перетворювалися на вільних селян-орендарів або йшли на заробітки у місто. Нерідко поміщики і деякі багаті селяни ставали сільськогосподарськими підприємцями, які виготовляли товари для ринку і використовували найману працю. Таким чином, у цей час почався процес зародження капіталістичного фермерства.

Становлення та розвиток промисловості в Європі. У XVII – XVIII ст. виробництво для міського ринку поступово змінилося виробництвом для ринку національного. Виникає розподіл праці між окремими регіонами країни, які спеціалізувалися на певних виробництвах. В результаті промисли, які були у кожному районі, під впливом конкуренції імпортних товарів, стали зникати. Правда, потім вільна конкуренція змінювалася монополіями певного регіону або міста. Прикладами такої спеціалізації може бути ліонська шовкова промисловість, виробництво металевих товарів у Нюрнбергу, золінгенській ножовий промисел, суконна промисловість ряду англійських міст і т.д.

Основними виробниками для національного ринку стає мануфактура, як роздаткова, так і централізована

Правда, їм доводилося витримувати боротьбу з монополією цехів. Цехові привілеї особливо сильно затрудняли технічні нововведення, появу нових виробів і технологій. Прикладом може служити запекла боротьба, яку вели цехи Англії, Нідерландів, Франції і німецьких міст з стрічковим ткацьким верстатом, що з'явився у XVI ст. і винайденою у XVII ст. панчішною в'язальною машиною. Ця боротьба виражалася у забороні на використання винаходів і знищенні самих верстатів. Винахідника стрічкового верстата кинули у Данцигу у річку, а винахідник панчішної в'язальної машини вимушений був бігти з Англії. У Франції ще в 70-і роки XVIII ст. цехи добивалися знищення стрічкових верстатів, і лише прийнятий державними законодавчими зборами закон припинив це.

У епоху первинного накопичення капіталу промислова політика міст поступово заміщається державною політикою. Вона була направлена, по-перше, проти господарської самостійності окремих міст і територій. Боротьба з містами, цехами і окремими феодалами, що відстоювали свої привілеї, була дуже наполегливою. По-друге, держава поступово ліквідовувала внутрішні митні бар'єри між окремими провінціями. Так, наприклад, в 1664 р. була скасована митна межа між Північною і Центральною Францією, в 1707 р. – митниця, що відокремлювала Англію від Шотландії. Крім того, держава сприяла будівництву доріг і каналів та організації поштового повідомлення. Все це сприяло прискоренню утворення внутрішнього ринку і стимулювало промисловість. Одночасно проводилася політика протекціонізму відносно вітчизняної промисловості та заборони ввезення іноземних промислових виробів.

Ще одним напрямом державного стимулювання національної промисловості був розвиток нових галузей: виробництво шовкових і паперових тканин, в'язаних виробів, дзеркал, годинників і т.д. Нові галузі отримували податкові пільги, грошову допомогу, монополії на збут своїх товарів. На приклад, заборонялося навіть переманювати працівників, які були зайняті на привілейованих підприємствах, а робочі, які звільнялися з підприємства, переслідувалися згідно із законом. Англія вже з XIV ст. запрошувала на свої підприємства фламандських ткачів і годинникарів, з XV ст. – голландських солеварів і богемських рудокопів, з XVI ст. німецьких зброярів та італійських склодувів і ткачів. При королеві Єлизаветі в Англії за допомогою іноземців було налагоджено виробництво мила, селітри, віконного скла, вітрил і т.д. Аналогічну політику проводили Франція, Пруссія і інші країни.

Що стосується організаційної сторони розвитку промисловості, то відбувався процес витіснення ремесла мануфактурою. Ремесло вже не могло забезпечити потреби національного і зовнішнього ринку.

Розрізняються два види мануфактури. У централізованій мануфактурі праця була організована в одному приміщенні. Це була ще ручна праця, але поділена на прості операції, що дозволяло істотно підвищити продуктивність праці. Але переважала у цей період роздаткова мануфактура, де робочі-надомники були об'єднані скупником їх продукції, який часто також поставляв їм засоби виробництва. Формування роздаткової мануфактури відбувалося як усередині ремісничого цеху, так і за його межами. В рамках цеху найбільш багаті майстри, разом з продажем своїй продукції, починали скуповувати для перепродажу чужу. Це було порушенням цехових правил, але правила теж змінювалися, йшла трансформація цехової організації ремесла. Сторонні скупники записувалися у цехи. Потім правило, відповідно до якого ремісничу продукцію можуть продавати тільки члени цеху, було відмінено. Одночасно за новими цеховими правилами майстрам дозволялося мати все більше підмайстрів, що фактично перетворювалися на робочих. Така надомна роздаткова мануфактура отримала великий розвиток у селах, де не діяли міські цехові правила, що дозволяло, наприклад, використовувати жіночу і дитячу працю.

Таким чином, самостійні ремісники поступово перетворювалися на залежних працівників мануфактури. Ця залежність посилювалася як по лінії збуту, оскільки майстрам заборонялося продавати свою продукцію іншим скупникам, так і по лінії постачання засобів виробництва. Скупники або забезпечували майстрів сировиною, або позичали майстрам гроші на покупку сировини та матеріалів.

Централізована мануфактура з'являється тільки на завершальному етапі первинного накопичення капіталу. Бажання заощадити на витратах, пов'язаних з роздачею матеріалів і збором готової продукції у окремих майстрів-надомників та підсилити нагляд за виробництвом, з метою уникнути привласнення майстрами матеріалу і інтенсифікувати виробництво, спонукало скупника організувати роботу розрізнених робочих в одній будівлі і узяти виробництво під своє безпосереднє управління. Проте навіть в XVIII в. це були ще одиничні випадки.

Разом з тим, що мануфактури витісняли ремісників, відбувалося розмежування сфер їх діяльності. Наприклад, якщо ткацьке виробництво усе більше ставало мануфактурним, то шиття одягу з цих тканин зберігалося за ремісниками. Ремісники обслуговували, як правило, місцеве населення і перш за все його бідні шари.

Слід зазначити, що держава підтримувала розвиток мануфактурного виробництва експортних товарів шляхом замовлення масової однорідної продукції для армії, а також здійснювала законодавче регулювання відносин підприємців з майстрами-надомниками і робочими централізованої мануфактури, а саме, регламентувалася мінімальна заробітна плата робочих, максимальна тривалість робочого дня, робочим заборонялося до закінчення договору йти від господаря, створювати свої союзи і т.д. Крім того, держава створювала систему робочих будинків, куди примусово відправляли жебраків, бродяг і сиріт та дуже часто передавала ці робочі будинки-мануфактури приватним підприємцям. Все це робилося, виходячи з ідеї протекціонізму, для зниження витрат при виробництві вітчизняних товарів.

Торгівля і кредит. З кінця ХVII ст. лідером європейської торгівлі стає Лондон. Шлях Англії у європейські торгові лідери починається у другій половині XVI ст. в епоху королеви Єлизавети. З того часу в англійській торгівлі переважає національний капітал. Єлизавета відмовляється визнати договір про розділ земної кулі між Іспанією і Португалією. Англійці вступають у боротьбу за колонії. Їх купці проникають до Північної Америки, Індії, Китаю і Росії. У першій половині XVII ст., після знищення іспанської Непереможної Армади (1588 р.), англійці проникають в іспанські колонії, а на підставі договорів з Португалією 1635 і 1654 рр. португальські гавані в Індії були відкриті для англійських судів. Основним суперником Англії у XVII ст. залишається Голландія, проти якої був направлений Навігаційний акт Кромвеля. Після декількох війн Англії і Голландії, що закінчилися перемогою англійців, починається швидке становлення англійського торгового флоту. Вже у 1700 р. до Лондона щорічно прибувало понад 1300 кораблів. Другим по значенню містом Англії був Ліверпуль, який своїм підйомом був зобов'язаний перш за все торгівлі з «цукровими» колоніями.

Разом з Англією і Голландією починає підніматися і Франція. З французьких міст в торгівлі найбільше значення мають в цей час Париж, «загальна комора королівства, де здійснюється обмін творів одних провінцій на продукти інших», Марсель – головний пункт французької торгівлі на Середземному морі, Гавр, орієнтований на торгівлю з Америкою, і Бордо. Крім того, у Франції в XVII – XVIII ст. з'являється новий вигляд торгових міст – порто-франко – портові міста, які лежать за митною межею держави. У Франції це був Марсель, Дюнкерк, Байонна, Лоріан. На зони порто-франко не розповсюджувалася політика протекціонізму, що проводилася по всій території країни. Сюди безмитно привозили іноземні товари, які тут же і перероблялися. Так, у Марселі виникає виробництво мила, цукру-рафінаду, шовкових тканин, парчі, капелюхів та ін. Ці виробництва були вигідні, оскільки використовували дешевшу безмитну сировину, а при ввезенні в інші області Франції ці товари оподатковувалися меншими митними зборами, чим іноземні товари. Міста порто-франко створювалися і в інших країнах.

Збільшення частки промислових виробів у загальному обсязі торгівлі було характерне для епохи первинного накопичення. На першому місці тут були англійські товари, перш за все сукно та французькі, особливо предмети розкоші (шовкові тканини, килими, одяг, мило і парфумерія). В той же час приходить в занепад промисловість Італії і Німеччини. Велике значення для розвитку торгівлі промисловими товарами мало постачання їх в колонії, де свого промислового виробництва не було.

Іншою тенденцією в розвитку торгівлі цього періоду було посилення спеціалізації. Відбувалося поступове розділення торгових і кредитних операцій, які в середні століття часто виконувала одна і та ж особа. Правда, відділення це йшло повільно, і ще в кінці XVIII ст. торгові фірми одночасно займалися і кредитом. У самій торгівлі відбувалося розділення на зовнішню і внутрішню, оптову і роздрібну. Виділяються в самостійні види діяльності експедиторські, комісійні і транспортні функції торгівлі.

Мінялася і організація ярмаркової торгівлі. З'являлися ярмарки, спеціалізовані по певних групах товарів, а також оптові ярмарки. Разом з ярмарками розвиваються прямі зв'язки з виробниками, збільшується роль скупників, з'являється оптова торгівля з складів, нерідко у вигляді аукціонів. Торгівля з складів була характерна для портових міст. З прибулого корабля товари перевантажувалися на склад, про час прибуття корабля було відомо наперед, тому аукціон призначався наступного дня.

Організаційні зміни торкнулися і торгових компаній. B середні століття торгові компанії об'єднували купців, які торгували з певними країнами. Охочі вести торгівлю з даною країною були зобов'язані увійти до цієї компанії. Але торгові операції члени компанії вели самостійно. В той же час окремі групи купців могли об'єднуватися у товариства, які розділилися на повні товариства і товариства на довірі. У повному товаристві купець брав участь як особисто, так і вкладав свої капітали, а в товаристві на довірі деякі з його членів могли брати участь в торгівлі тільки своїм капіталом, довіряючи його активним членам товариства.

У епоху первинного накопичення капіталу з'явилися акціонерні компанії. Спочатку акціями називався увесь пай акціонера, вони були іменними, і питання про передачу акції іншій особі вирішувалося на загальних зборах акціонерів. Але у XVIII ст. разом з іменними з'являються анонімні акції на пред'явника, однакові за номінальною вартістю, які ставали об'єктом вільної купівлі-продажу.

Новою формою організації торгівлі, характерної для епохи первинного накопичення капіталу, стала біржа. На відміну від ярмарку, що діяв періодично, біржа функціонувала постійно, і тут йшла торгівля по зразках товарів. Перша біржа з'явилася в кінці XVI в. у Брюззі. У Італії і Франції спочатку існувала інша назва - «ложа», але потім термін «біржа» закріпився у всіх країнах.

Разом з товарною біржею в Брюззі існувала вексельна біржа. Комерційний кредит, тобто оплата векселями, набував у цей період все більшого значення, і в результаті виник ринок векселів: вексель продавався за меншу суму іншій особі, яка і отримувала борг після закінчення терміну векселя. Коли біржа перемістилася до Антверпена, тут стали проводитися операції з державними цінними паперами. Королі для отримання позик зверталися вже не до конкретної особи, а випускали облігації позики, яка розміщувалася на фондовій біржі Антверпена.

Одночасно з Антверпеном з'явилися товарна і фондова біржі в Ліоні. У XVII ст. Амстердам перетворився на головний біржовий центр. На амстердамській фондовій біржі головним об'єктом біржових операцій сталі акції приватних торгових компаній.

Разом з розвитком ринку цінних паперів на фондовій біржі подальший розвиток отримує і банківський кредит. Банкіри з'явилися ще у кінці середніх століть. Часто ними ставали золотих справ майстра. Банкіри приймали внески, видавали кредити, проводили безготівкові розрахунки між клієнтами і займалися обміном монет.

На додаток до цих операцій в епоху первинного накопичення капіталу у банкірів з'явилася така операція, як облік векселів, тобто отримання у банкіра суми, позначеної на векселі, з вирахуванням відомого відсотка і перекладом векселя на ім'я банкіра. Крім того, банки випускали банкноти, свого роду векселі банку, оплачувані банком на першу вимогу. Банкноти почали звертатися разом з грошима. Їх приймали при платежах і особи, що не мали внесків в цьому банку, оскільки їх оплата гарантувалася. Також з'явилося ще одне нововведення – банківські чеки, тобто доручення вкладника своєму банкірові сплатити пред'явникові відому суму за рахунок його внеску у банку. У XVIII ст. чеки в Лондоні настільки розповсюдилися, що в 1775 р. лондонські банкіри заснували розрахункову палату для погашення чеків шляхом взаємних заліків.

У XVI – XVII ст. почали створюватися державні банки. Перший державний банк був створений ще у XV ст. у Генуї. У XVII ст. вже існували Венеціанський, Амстердамський, Гамбурзький, Англійський і інші банки. Ці банки, наприклад Англійський, відкритий у 1694 р., були створені перш за все для кредитування держави, але, крім того, Англійський банк брав активну участь в приватних комерційних операціях, випускав банкноти, що мали найширше ходіння.