Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (хvі – перша половина хvіі ст.)

5.1. Передумови становлення нової моделі господарського розвитку: ренесанс та реформація

З XV ст. у соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувся ряд суспільних змін, що ознаменувало початок нової епохи, яка увійшла до історії як Відродження (Ренесанс). Нова епоха була періодом відродження античної культури, античного способу життя, звідси і пішла назва Ренесанс, тобто Відродження. Насправді, ренесансна культура була синтезом античності і середньовічної культури.

Відродження було підготовлене всім ходом загальноєвропейського розвитку, а також впливали історичні і економічні регіональні особливості. У XIV – XV ст. широкий розвиток отримали товарно-грошові відносини, з'явилися елементи нової капіталістичної господарської системи. Італія першої вступила на цей шлях і причиною цього були високий рівень урбанізації Північної і Центральної Італії, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, торгівлі, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Багате, процвітаюче італійське місто стало базою для культури Відродження.

Зміни у настроях суспільства були пов'язані перш за все з процесом секуляризації – звільнення від впливу релігії і церковних інститутів на культурне і суспільне життя. Самостійність по відношенню до церкви набували не тільки економічне і політичне життя, але і наука та мистецтво. Спочатку цей процес здійснювався дуже повільно і протікав у різних країнах по-різному.

Ідеологією Відродження став гуманізм як комплекс знань про людину, його місце у природі та суспільстві. У подальші століття зміст гуманізму значно розширився і ускладнився. Народження гуманізму відбулося перш за все в Італія – у Флоренції, Неаполі, Римі, де виникли кружки гуманістів, а потім він розповсюдився по всій Європі. Видними представниками гуманізму були Леон Альберта (1403 – 1472), Леонардо Боуні (1370 – 1444), Джованно піко делла Мірандола (1463 – 1494), Еразм Роттердамській (1469 – 1539), Іоганн Рейхлін (1455 – 1522).

Розвиток гуманістичних ідей в Італії, що посилився в перші десятиліття XVI ст. завдяки книгодрукуванню, перервала католицька церква, відношення якої до ренесансної культури різко змінилося. Якщо спочатку римсько-католицька церква сприяла розвитку новому мистецтву і не перешкоджала гуманістичному руху, то з середини XVI ст. вона виступала як ярий ворог культури Відродження. Такий різкий поворот у позиції церкви був неминучим, оскільки нова ідеологія і культура багато в чому суперечили принципам релігійно-теологічного світогляду, церковній ідеології і культурі.

Головним у гуманістичному світогляді стало визнання високої гідності людини як особистості та її творчих здібностей. Гуманістична ідея активної життєдіяльності людини ніяк не співпадала з проповіддю пасивності та терплячого очікування милості божої. Знання, як основа творчості, проголошувалося гуманістами головною метою людського буття. Система церковного доброчинства на чолі з вірою поступилася місцем розуму – знанню, мудрості, розсудливості.

Гуманізм рішуче порвав з аскетичною етикою католицизму. Ідеї зневаги до плоті заради свободи релігійного духу протиставлялися теорії гармонії тіла і душі, відчуття і розум – досконалості людської природи та вищого прояву творчих здібностей людини. Складалася мораль, що виправдовувала «чесне збагачення», радощі мирського життя, вінцем успіху вважався престиж сім'ї, пошана співгромадян. Всі гуманісти визнавали високу етичну роль праці, цінували творчу роль людини. Саме у праці, діяннях самої особи, а не в знатності походження, бачили вони основу її благородства і гідності. Гуманісти, бажаючи того чи ні, були послідовними критиками тих, що панували у той час феодальних поглядів на етичних категорій і норми.

Новим було і рішення гуманістами проблеми багатства. Вони виправдовували заощадження. На їх думку, багатство приносить користь суспільству і служить основою гідного життя його членів. На відміну від середньовічної традиції вони не вважали бідність атрибутом етичного життя. Але безумовному засудженню підлягали лихварство, пристрасть до здирництва, непомірне марнотратство. Розкішному життю паразитуючого дворянства протиставлялася бережливість, чесні методи збереження грошей, щедрі витрати на освіту, меценатство. Таким чином, більшість гуманістів стояли на антифеодальних позиціях. Їх ідеї готували основу для формування буржуазної етики.

Але якщо новий світогляд суперечив багатьом важливим принципам пануючої католицької ідеології, то відношення гуманістів до релігії і церкви не завжди знаходилося відповідно до їх ідей. Більшість італійських гуманістів ніколи не поривали з католицькою церквою, відносилися до неї лояльно у повсякденному житті, але до питань культу і віри проявляло повну байдужість.

Гуманізм сформувався в перехідну епоху, що відокремлювала середньовіччя від нового часу. Об'єктивно його завдання полягало у тому, щоб підготувати основу для вільного розвитку науки, відокремивши її від релігії, що привело до соціального та економічного прогресу у країнах Європи. Проте завершити цей процес стало можливим лише в епоху нового часу, у XVII – XVIII ст., і не в Італії, де він був перерваний католицькою реакцією і загальним занепадом країни, а в інших, країнах, що встали на шлях капіталістичного розвитку.

XV – XVI ст. – час створення централізованих держав в Західній Європі, час, коли католицька церква прагнула встати над світською владою, що викликало обурення та ненависть у різних шарах суспільства. У ряді держав папські права були обмежені. Особливо гостро ці проблеми проявилися в Німеччині. У політично роздробленій країні представники вищого католицького кліру відчували себе повними господарями. Світські князі бажали обмежити всевладдя князів церкви, але не мали для цього ні реальної сили, ні необхідної твердості. Питання про звільнення Німеччини від папського свавілля стало національним завданням. Необхідність церковної реформи визнавалася усіма соціальними шарами країни.

Складне внутрішнє положення Німеччини, зокрема бурхливий економічний і соціальний підйом, в обстановці несприятливих умов національного розвитку з'явилося причиною Реформації – загальної події для низки європейських країн, але для Німеччини ця подія прийняла характер широкого суспільного руху.

Ідеологом Реформації в Німеччині був Мартін Лютер (1483 – 1546), що кинув виклик католицької релігійної концепції в «Тезах проти індульгенцій» (1517). Лютер критикував зловживання і зіпсованість нравів католицького духівництва, відстоював ідею про те, що роль церкви повинна зводитися тільки до повчань християн у дусі благочестя, відкидав роль церкви як посередника між Богом і людьми, вимагав надання мирянам права ведення церковних справ.

На першому етапі Реформації опозиція в Німеччині об'єдналася навколо Лютера, перетворившись на могутню революційну силу. Лютер став виразником загальнонаціональних інтересів.

У 1520-і роки положення змінилося. Єдина опозиція почала розпадатися. Кожен стан визначив свою мету у загальній боротьбі, своє розуміння характеру Реформації. Оформилися два основні напрями: послідовники Лютера і народна Реформація на чолі з Т. Мюнцером і М. Гайсмахером.

Найбільш яскравим виразником народній Реформації був Томас Мюнцер. Завдання Реформації він бачив не у встановленні нової церковної догми, а в здійсненні соціально-політичного перевороту, який повинні провести селяни і міська біднота. Виступаючи проти пригноблення народу, Мюнцер підтримував такий суспільний устрій, у якому були б відсутні класові відмінності, приватна власність і державна влада.

Кульмінацією Реформації стала Селянська війна 1524 – 1525 рр. Її знаряддям була лютеровська реформація, що продовжила шлях до секуляризації церковних земель. Коли у 1529 р. імператор Карл V припинив «одержавлення» церковних земель, прихильники Лютера заявили протест, за що їх назвали «протестантами».

У 1555 р. протестантські і католицькі князі Німеччини уклали між собою і імператором релігійний мир, згідно якому княжий суверенітет оголошувався непорушним і розповсюджувався на релігію. Релігійна приналежність підданих тепер визначалася верховним правителем, на землях якого вони проживали. В результаті договору в Німеччині утворилися католицькі і протестантські князівства, які відрізнялися не тільки релігійною, але і політичною орієнтацією. Таким чином, Реформація в Німеччині сприяла посиленню і закріпленню політичної роздробленості країни, що зумовило застій і занепад господарського життя.

З середини XVI ст. Німеччина втратила своє місце на зовнішніх ринках. Більш того, купці інших країн стали витісняти німців з місцевих ринків. Переживала занепад гірська і металургійна промисловість, розорялися торгові фірми, скоротилися капіталовкладення у промислове виробництво. Погіршало положення міст, гірничодобувних та металургійних районів, що привело до скорочення внутрішнього ринку, зменшенню частки сільського господарства. Особливо відчутний удар був завданий сільському господарству заходу і Німеччини, який орієнтувався на вирощування городних, виноробних і технічних культур. З другої половини XVI ст. перспективними виявилися в основному ті галузі, продукція яких вивозилася в інші країни. Набирала силу тенденція до посилення закріпачення селян, перш за все східних земель, де існували сприятливі умови для розвитку експортного зернового виробництва. На заході збереглася система дрібних селянських господарств, що платили феодалам грошовий та натуральний оброк.

У Швейцарії засновниками Реформації були священик Ульріх Цвінглі (1484 – 1531) і Жан Кальвін (1509 – 1564). Кальвін вважав, що наперед визначено хто після смерті попаде у рай, а хто – у пекло. Але ніхто не може знати і ніколи не дізнається свого вироку. Тому він говорив: «Бійся Бога, служи йому всією душею і сподівайся, що твій вирок буде милосердним». Головний обов'язок християнина робити свою справу чесно, сумлінно, старанно. Кожен служить Богові на своєму місці, учив Кальвін. Його вчення розповсюдилося у Франції (гугеноти) і Англії (пуритани). У Нідерландах кальвінізм став ідейною основою революційної боротьби за незалежність від католицької Іспанії (1566 – 1609). У Скандинавських країнах привабливішим виявилося вчення Лютера.