Тема 4. Господарство та економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – хv ст.)

Перехід до феодалізму у різних суспільствах проходив по-різному. У деяких народів феодалізм слідував за рабовласництвом, у інших – за первіснообщинним устроєм. Германці, слов'яни, араби, кельти, народи тропічної Африки минули рабовласницьку стадію розвитку. Феодальна система формувалася на наступних принципах:

• пануванні крупної земельної власності і феодальної монополії на неї;

• безпосередній виробник – селянин – веде самостійне індивідуальне господарство на землі, отриманій від феодала в тимчасове або спадкове користування;

• позаекономічному примушенні, яке є формою залежності безпосереднього товаровиробника від феодала;

• рентних відносинах. Селянин платив феодалові ренту за користування землею; рентні платежі стягувалися в натуральній (панщина, оброк) або в грошовій формах;

• нерівноправності селян і феодалів (від судової і поземельної до особистої залежності);

• пануванні натурального господарства і дрібного виробництва;

• домінуванні аграрного сектора економіки;

• примітивному рівні техніки, яку використали у виробництві (особливого значення набувають індивідуальні виробничі навики);

• ієрархічному характері суспільства;

• ієрархічній структурі феодального стану;

• корпоративних відносинах.

Феодальні системи складалися у різних областях Європи, Азії, Африки нерівномірно. Єдиний по своїй суті процес генезису феодалізму в кожній країні мав значні локальні і регіональні особливості. Як основний критерій для виділення головних моделей (типів) цього процесу можна прийняти інтенсивність визрівання елементів феодалізму в надрах рабовласницького або первіснообщинного устрою.

4.1. Генезис феодалізму в Західній Європі

Європейський феодалізм – результат трьох варіантів (типів) генезису феодалізму. Перший тип народився безпосередньо з первіснообщинного устрою варварів, минувши стадію розвиненого рабовласницького суспільства. У Європі прикладом подібного варіанту є Англія, Скандинавія, Північно-Західна Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія.

Другий тип склався на основі синтезу елементів феодалізму у середині рабовласницького суспільства з феодальними відносинами, що формувалися на останній стадії розвитку первіснообщинного устрою варварів. Причому і ті та інші елементи у рівній мірі складали основу майбутнього середньовічного суспільства. Цей тип генезису феодалізму знайшов своє втілення в Північній Галії, у ряді південнослов'янських народів.

Третій тип зародився на базі синтезу елементів пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, що формувалися у варварських суспільствах з явним переважанням античних ідей. Цей шлях був характерний для Візантії, Південної Галії, країн Середньоазіатського регіону.

Східний феодалізм, що склався на базі «азіатського способу виробництва», успадкував усі його характерні риси: домінування державної феодальної земельної власності, збереження специфічних форм громадської організації селянства; розвиток особливих форм організації феодальної знаті і реалізації ними своїх монопольних прав головним чином через продуктову ренту; високий ступінь державної централізації.

Феодальна система в Західній Європі пройшла у своєму розвитку через декілька етапів:

V – IX ст. – епоха генезису і розвитку феодалізму, час поступового утворення крупної земельної власності, привласнення її незначною кількістю населення, перетворення вільних землеробів в залежних селян, встановлення васально-ленних відносин.

X – XV ст. – розквіт феодалізму у країнах Західної Європи, який характеризується економічним підйомом, заснованим на внутрішній колонізації (освоєнні нових земель), збільшенні збору сільськогосподарських культур, розвитку тваринництва; відродженні міст, що перетворилися на центри ремісничого виробництва та торгівлі. Розвиток товарного виробництва і товарно-грошових відносин супроводжувався комутацією ренти, появою ярмарків, кредитної справи, банків. В цей час упроваджувалися технічні нововведення – вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування і ін., формувалися централізовані держави.

Кінець XV – XVII ст. – криза феодальної системи та зародження капіталізму. Поширювалися товарно-грошові відносини, знищувалася особиста залежність селян, почався процес первинного накопичення капіталу, розвитку мануфактурного виробництва і, як наслідок, загострювалися соціальні суперечності, що переростали в буржуазні революції.

Зміни відбувалися не тільки в економічному, але і в політичному житті. У ранньофеодальний період держава було крупним, але неміцним об'єднанням (наприклад, імперія Карла Великого). У X – XII ст. переважали дрібні політичні утворення – князівства, герцогства, графства, що мали в своєму розпорядженні значну політичну владу над своїми підданими. Іноді вони були повністю самостійними, іноді номінально об'єднувалися під владою слабкого короля (так званий період феодальної роздробленості). У XIII – XV ст. у багатьох країнах йшов процес централізації держави, що завершився оформленням феодальної монархії. У цих державах відносно сильна королівська влада поєднувалася з існуючими станово-представницькими зборами. Лише у Візантії у період середньовіччя зберігалася сильна централізована держава. Нарешті, у XVI – XVII ст. феодальна держава прийняла свою останню, найбільш централізовану форму абсолютної монархії.

Становлення феодальної економічної системи в Західній Європі традиційно розглядають на прикладі Королівства Франків, що виникло в Північній Галії в 486 р. Франки – одна з конфедерацій германських племен, які скористалися ослабленням Західної Римської імперії у IV – V ст. через нашестя гунів і експансію слов’янських племен разом з англосаксами, лангобардами, вандалами, остроготами та ін. розгромили Західну Римську імперію і утворили на території римської провінції Галлія декілька так званих варварських королівств. У V – VII ст. франками правила династія Меровінгів, з кінця VII до середини IX ст. – династія Каролінгів.

Основні відомості про господарство франків в епоху раннього феодалізму містяться в судебнику «Саллічеська правда» (названою так від салічеських, тобто «морських» франків, що займали територію нинішньої Бельгії та північної частини Франції). Згідно документу, франки були осілими землеробами, вони сіяли зернові культури, застосовували двопілля, використовували плуг із залізним лемешем, борону, а як тяглову силу використовували биків та коней. Право розпоряджатися землею у селі належало общині – марці. Землю франки обробляли індивідуально, великими сім'ями. Громадські угіддя знаходилися у нероздільному користуванні селян. Господарство франків носило натуральний характер. У франків ще не склалися класи, але вже зароджувалося майнове розшарування.

Однією з найважливіших передумов розвитку феодальних відносин з'явився дуалізм франкської общини. Дуалізм общини – це поєднання громадського землеволодіння з приватним селянським господарством. Вже з V – VII ст. вона стала поземельною, територіальною, сусідською, а земля все частіше перетворювалася на алод. Алод – вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ громадської землі. Селяни привласнювали отримані від общини наділи у приватну власність як тільки для цього з'являлася можливість. Поява алоду стала передумовою формування крупної феодальної власності.

Процесу концентрації земельної власності та соціальному розшаруванню сприяло втручання державної влади. Державний земельний фонд, що складався з маєтків римських рабовласників, державних земель, земель бунтівників, конфіскованих під час численних громадянських війн, роздавався королівською владою наближеним, дружинникам, церкві у формі алоду. Державний земельний фонд швидко скорочувався, тому довелося змінити принципи плати за землю.

У VIII ст. у Королівстві Франків були проведені важливі реформи. За Карла Мартелла у результаті військової реформи селян усунули від військової служби. Основою війська стала рицарська кіннота. Озброєння кінного лицаря коштувало дорого. Витрати на військо і спорядження лицарів лягли на плечі селян. Військова реформа зажадала змін. Була введена бенефіціальна система землекористування. Бенефіцій – форма земельного володіння феодала, обумовлена певними обов'язками (платежі і військова служба) і терміном (зазвичай довічним). Виникли відносини васалітету: васал залежав від сеньйора, бенефіцій приносив сеньйорові клятву вірності і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір.

Військова служба ставала монополією феодалів. При роздачі бенефіціїв, підданими васалів часто ставали вільні люди, що населяли ці землі: вони з підданих короля перетворювалися на залежних від приватних осіб селян.

Військова служба залишалася головною умовою володіння феодом, хоча останній і передавався у спадкове користування. Ленна система – розвинена форма феодального землеволодіння, на основі якої складався васалітет, феодальна ієрархія знаті.

Всі умови, які сприяли утворенню крупного землеволодіння (феодальні усобиці і війни проти інших племен), зумовили втрату свободи селянами-общинниками.

Розорений війною або неврожаєм селянин, не знайшовши захисту ні у общини, ні у королівської влади, вимушений був шукати заступництва місцевих сильних і багатих людей. Отримуючи від них земельну ділянку, він втрачав свободу і перетворювався на залежну або кріпосну людину. У свою чергу, землевласник забезпечував власне господарство робочими руками залежних від нього людей, що платили за землю і допомогу своєю роботою (панщина) і продуктами (оброк).

При низькому рівні розвитку продуктивних сил того часу було потрібно багато землі і робочих рук, щоб забезпечити достатню кількість продуктів сільського господарства. Пануючий клас був зацікавлений не в захопленні землі у селян, а в достатній кількості робочих рук. Захоплення землі феодалом полягало у тому, що алодист втрачав своє право власності на цю землю і перетворювався на утримувача на основі феодального права, тобто ставав зобов'язаним платити за неї ренту і нести повинності, що встановлювалися або звичаєм, або угодою. Ця зміна в положенні алодиста і складала зміст поняття верховної власності феодала на певні землі.

Захоплення феодалами громадської землі і селянських наділів набували з початку IX ст. масовий характер. Феодали всіма можливими способами доводили селян до розорення, примушуючи або продати, або передати землю крупному землевласникові.

Найбільш поширеною формою встановлення залежності бідняка від крупного землевласника була практика його перекладу на розряд так званих прекаріїв. Прекарій – дослівно «передане на прохання», умовне земельне утримання, яке крупний землевласник передавав або у тимчасове, або довічне утримання безземельному або малоземельному біднякові із зобов'язанням останнього нести на користь власника повинності і оброки. Існували три види прекаріїв: а) утримувач отримував всю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю крупному землевласникові і отримував її ж назад, але вже не як свою, а як ту, що надана йому землевласником за зобов'язання несення панщини і оброків і отримуючи при цьому заступництво і необхідну допомогу у разі потреби; в) віддаючи землю, утримувач отримував більшу кількість землі.

Система прекаріїв припускала залежність окремих селян від феодалів, причому ступінь залежності встановлювалася кожного разу індивідуально.

Селянське поселення могло відразу потрапити у залежність, якщо село входило до складу бенефіція. Король, даруючи бенефіцій і вимагаючи за нього несення військової служби, передавав бенефіціарію доходи жителів території, що при натуральному господарстві було єдиним способом винагороди за службу. Жителі ставали людьми, залежними від бенефіціарія, якщо раніше не потрапили у залежність. З перетворенням бенефіції на феод залежність жителів бенефіція зміцнилася, стала постійною.

Результатом зростання крупного землеволодіння було поступове зосередження в руках крупних землевласників судових, адміністративних, фіскальних функцій та функцій військового керівництва. Ці функції мали своє юридичне оформлення у вигляді так званого імунітету. Імунітет – це привілей, що захищає сеньйорів і їх землі від втручання короля і його представників у справи феоду.

Імунітет підтверджувався імунітетною грамотою. Імунітетні права землевласника включали: судову владу над підвладним населенням; виконання функцій государя на імунітетній території; право на збір всіх фіскальних сум (податків, штрафів і ін.).

Основою господарської організації франкського суспільства у VIII – IX ст. стала феодальна вотчина – сеньорія; її розміри були різними. Земля вотчини складалася з двох частин: землі, що знаходилася в господарстві самого феодала (домена) і селянських наділів (утримань). Земля домена складала, як правило, не більше 1/3 всіх селянських утримань, до її складу входили головним чином не орні землі, а ліси, пустки, болота та ін. При низькому рівні продуктивних сил необхідна праця, або праця, що витрачається на відтворення робочої сили безпосереднього виробника і його сім'ї, поглинала велику частину трудового часу селянина.

Феодал не міг отримати доходу від своєї землі інакше, як шляхом передачі цієї землі невеликими наділами до рук селян. Надходження феодальної ренти залежало від добробуту селянського господарства і селянської общини. Наслідком цього була відносна економічна незалежність і окремого селянського господарства, і селянської общини у цілому від господарства феодальної вотчини. Більш того, вотчина припускала існування общини-марки, як організації (корпорації) виробників. Виробництво в общині складало основу виробництва у вотчині.

Виробничий процес здійснювався за допомогою індивідуальних знарядь праці, саме виробництво залишалося дрібним, незалежно від величини вотчини. Прогрес у сільському господарстві виражався у збільшенні культурної площі шляхом меліорації, розчищення лісових масивів, яке оброблялося незмінними знаряддями праці. В умовах панування дрібного, малоефективного виробництва отримання додаткового продукту від економічно самостійного господаря можливо було тільки за допомогою позаекономічного примушення.

У середні століття розрізняли три види підпорядкування селянина сеньйорові – особисту, поземельну і судову. Кріпосним в Західній Європі була людина, що залежала від одного і того ж сеньйора відразу у трьох відносинах. Своїм корінням особиста залежність йде в античне рабство. Раб, посаджений на землю, залишався сервом. Він не мав права передавати по спадку наділ, не сплативши сеньйору особливого внеску, виплачував «поголовний податок», всі інші повинності не були фіксовані і стягувалися по волі сеньйора.

Поземельна залежність витікала з факту приналежності селянського наділу сеньйорові. Земля наділу складала частину вотчини, через що селянин повинен був нести різноманітні повинності пропорційно розмірам наділа і згідно звичаям, які закріплювалися традицією і були точно перераховані у кадастрах вотчини.

Судова залежність селянина витікала з імунітетних прав сеньйора. Ця залежність виражалася в тому, що населення повинне було судитися у суді імуниста, а всі судові штрафи, так само як і ті повинності, які раніше йшли королеві, тепер виплачувалися на користь сеньйора.

В результаті розвитку васалітету структура пануючого класу феодального суспільства була ієрархічними сходами. Кожен крупний землевласник вважався васалом короля і кожен феодал міг мати васалів шляхом поступки тому або іншому частини своєї землі з її населенням у якості феоду. Крупний феодал, передаючи бенефіцій або феод васалові, передавав йому і феодальну ренту (або частину її) з населенням феоду, яке таким чином ставилося у залежність від нового сеньйора, не втрачаючи залежності і від вищестоячого.

Встановлення васалітету, з одного боку, набувало характеру розподілу феодальної ренти між різними шарами феодалів, а з іншої – ставило виробників у залежність від багатьох сеньйорів, причому залежність від кожного з них виражалася в обов'язку сплати певний вид повинностей і платежів. Оскільки умови господарювання не змінювалися протягом довгого часу, феодальний утримувач і його нащадки несли на користь сеньйора одні і ті ж повинності, іноді впродовж сторіч. Сам розмір і характер повинностей ставали звичаєм. Ці повинності розглядалися і селянами, і сеньйорами як законні, а відступ від них – як порушення звичаю. Подібна незмінність породжувала ще одне характерне для феодалізму явище: перетворення певних відносин між людьми, у даному випадку відносин між сеньйором і його утримувачем, в юридичну якість самого утримання. За наділом, відданим кріпосному, закріплювалися всі повинності, властиві сервському утриманню. Вони зберігалися тоді, коли земля переходила, наприклад, особисто вільній людині. І навпаки, кріпосний міг мати вільне утримання, Ці відносини ще більше ускладнилися з розвитком товарно-грошових відносин, коли земля і окремі повинності залежних для феодала людей стали об'єктом купівлі-продажу.

У 843 р. Каролінгська імперія розпалася на Західно-франкське королівство, попередник Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, та Середню Францію, що включала Італію і області уздовж Рейну і Рони. Розпад величезної і могутньої держави був свідоцтвом завершення процесу феодалізування франкського суспільства. Будь-яка країна в Європі у середні віки була системою вотчини, кожна з яких була по суті «суверенною» державою. Феодальна роздробленість – найважливіша ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізування – це перетворення алоду на утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних або кріпосних утримувачів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.