3.6. Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів

Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н. е.) – римський письменник і вчений у різних галузях знань. До основного твору відносять наукову працю “Про сільське господарство”. М. Варрон вивчає функціонування сільського господарства і велику увагу приділяє з’ясуванню факторів, які впливають на зростання доходності господарства. Головні з цих факторів:

1. Торгівля та необхідність врахування коливання ринкових цін.

2. Включення у господарську діяльність інших галузей, наприклад, скотарства, з якого “можна одержати немалий доход”.

3. Інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів морального та матеріального стимулювання: “Охоту до праці можна викликати також більш вільним режимом, більш щедрою мірою їжі та одягу, скороченням робочого часу або дозволом виганяти на пасовиська декілька голів власної худоби”.

4. Раціональний поділ операцій у господарстві поміж вільними працівниками та рабами.

Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н. е.) – видатний римський політичний діяч і письменник. Вивчаючи доходність домашнього господарства, М. Катон виділяє ряд умов, за яких вона буде зростати: використання вигоди від збуту частини виробленої продукції та орендних відносин (“Здавати з підряду збір маслин, виготовлення олії, обробіток земель”); розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:

• видача рабу завдання на робочий день;

• забезпечення безперервності процесу виробництва: “Працювати у будь-яку погоду і свята”;

• впровадження системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.

Луцій Юній Модерато Колумелла (І ст. н. е.) – римський письменник і вчений. Основний твір – “Про сільське господарство”. У своїх роботах розглядає стан античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. Занепад сільського господарства зумовлений погіршенням господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Пропонує систему заходів для раціоналізації рабовласницького господарства: необхідно запровадити поділ праці, спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. На думку письменника „добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільш придатна”. Л. Колумелла радить купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендує здавати землю в оренду вільним людям, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів

3.7. Криза рабовласницької системи

Експлуатувати чужу працю в античних державах можна було, тільки захоплюючи полонених на війні і перетворюючи їх на рабів. Захоплена в полон людина, опинившись у чужому ворожому йому середовищі, втрачала здібність до опору.

Такий спосіб експлуатації мав важливі наслідки. Оскільки головною умовою розвитку рабовласницького господарства були постійні виснажливі війни, щоб їх вести слід було озброїти все населення. Тому кожен чоловік був воїном і вивчав військове мистецтво. Той класичний рабовласницький лад, який існував в античних державах, не міг бути відразу у всіх народів: не могли всі вести війни. Насправді, переможені і скорені Римом країни або знаходилися на стадії докласового суспільства, або відносилися до «азіатського способу виробництва».

У II – IIІ ст. н.е. наступила криза рабовласницької системи – рабовласницькі виробничі відносини стали гальмувати розвиток продуктивних сил. Це виражалося в деградації сільського господарства. Відбувалося повернення від інтенсивних галузей до зернового господарства, багато земель закидалися або перетворювалися на пасовища. Завойовні війни закінчувалися – Рим вже захопив стільки, що не міг міцно утримувати провінції під своїм контролем. Скоротився притік рабів, вони стали дорогими.

Стали виникати зовсім нові форми експлуатації. Щоб матеріально зацікавити раба, йому виділяли пекулій – самостійне господарство. Це могла бути реміснича майстерня, ділянка землі. Певну частину доходів раб повинен був віддавати господареві, платити йому оброк.

Рабові дозволили мати власність і ця власність іноді ставала такою великою, що раб купував власних рабів і давав гроші у борг своєму господареві. З'явилися нові закони, згідно яким раба не тільки не можна було убити або зруйнувати його сім'ю, тобто продати членів сім'ї в різні руки, але не можна було навіть відібрати у раба пекулій. Крім того, крупні землевласники стали здавати ділянки своєї землі селянам. Селянин-орендар називався колоном.

Так в надрах рабовласницької системи стали народжуватися феодальні відносини, тому що пекулій і колонат були вже формами, відповідними феодальним відносинам.

Але все це вже не могло врятувати Римську імперію. Для перемоги феодальних відносин були потрібні селяни, а римські селяни були розорені і їх розорення почалося ще при переході до крупних рабовласницьких господарств. Розорені селяни йшли у міста, але не для того, щоб знайти там роботу. Рабовласницькі відносини виховували уявлення, що вільній людині трудитися соромно, що праця – заняття для рабів. І у містах росло число людей, що не працюють, а що живуть на подачки знаті.

Разом з селянством зникла і велика римська армія. Тепер солдати набиралися переважно з тих же варварів-провінціалів, проти яких вони і повинні були воювати. Їм нічого було захищати.

Рим приходив в запустіння. І коли з півночі стали насуватися варвари, Рим не зміг встояти і ліг під їх ударами. Це відбулося в V в. н.е.