3.5. Економічний розвиток Стародавнього Риму

Перший період історії Стародавнього Риму – з VIII по VI ст. до н.е. - прийнято називати «царським» періодом. Проте монархічної держави не було. Римські «царі» – рекси, як і грецькі василевси, – це військові вожді. Суспільний устрій Риму був військовою демократією.

У VI ст. виникла держава. Наступив другий період римської історії – період республіки. Рим періоду республіки – місто-держава, подібне до грецьких полісів. В ході війн Рим підпорядкував собі інші італійські держави. Переможені народи визнавали залежність від Риму, але не включалися до складу римського поліса.

На відміну від Афін Римська республіка була аристократичною, оскільки влада залишалася в руках родової аристократії. У міру економічного розвитку, як і в Афінах, з'явилися міське господарство, ремесло і торгівля, а разом з ними і «нові багачі», які прагнули розділити владу із старою римською знаттю, яка потрапила до її рядів. Окремі частини Італії поступово злилися в одну державу. Проте політичні і економічні права залишалися в руках громадян тільки римського поліса – квіритів. Подібне положення не могло не призвести до соціальної напруженості і політичних конфліктів.

У цих умовах вирішальною силою стала армія, яка поступово перетворилася на знаряддя у руках воєначальників, які забезпечували військову здобич і утримання для солдатів. Використовуючи армію, вони захопили владу в країні і перетворилися на імператорів. У I ст. до н.е. Римська республіка змінилася Імперією, що проіснувала до V ст. н.е.

Сільське господарство. Провідною галуззю для більшості населення Апенінського півострова було землеробство. Родючі ґрунти і м'який клімат забезпечували високі врожаї. У найбільш розвинених областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинених і гористих – полбу, ячмінь, боби. Греки-колоністи внесли вдосконалення до місцевого виноградарства, познайомили жителів Італії з оливками.

У II – I ст. до н.е. сільське господарство Італії переживало підйом. Великого поширення набули виноградарство, вирощування оливок і плодівництво, розвивалося хліборобство. Господарі більше уваги стали приділяти добриву, ретельно спахували поля, впроваджували нові сорти пшениці, овес, коноплю, кунжут.

Гориста територія сприяла розвитку скотарства, особливо вівчарства і свинарства. Одним з важливих показників прогресу у сільському господарстві були нові галузі – тваринництво і птахівництво. Навколо крупних міст створювалися спеціалізовані господарства, що забезпечували городян молоком, сиром, м'ясом, квітами, свіжими овочами та фруктами.

В період утворення Римської держави економічна структура італійського села включала два типи господарств – рабовласницьке (вілла), що обслуговувалося порівняно невеликим числом рабів, і звичайний селянський двір, де працював вільний землероб та його сім'я. Вільні землероби складали основу римського народного ополчення. Вони своєю кров'ю, розоренням своїх невеликих господарств оплачували гегемонію Риму в античному світі. Землероби не могли конкурувати з крупним рабовласницьким маєтком. Розорюючись, вони покидали свої земельні наділи і йшли у міста. Їх землі привласнювалися рабовласниками. На місці невеликих вілл виникали обширні рабовласницькі маєтки плантаційного типу – латифундії, в яких трудилися тисячі рабів. Поява нових форм землеволодіння сприяла збільшенню обсягів сільськогосподарської продукції.

Бурхливий підйом сільського господарства в II – I ст. до н.е. пояснювався трьома причинами: широким впровадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до великого. Підйом сільського господарства сприяв встановленню ринкових зв'язків між містом і селом. Місто відокремилося від села, перетворившись на центр ремесла і торгівлі, політичного і культурного життя. У цей період відбувся перехід від дрібного до крупного землекористування.

Ремесло і торгівля. У VI-V ст. до н.е. в італійських містах бурхливо розвивалося ремесло і торгівля. Цьому сприяла наявність корисних копалин, зокрема залізняку, міді, глини, будівельного каменя, корабельного лісу. У ці ж століття поширення набуло і залізо. Процвітало виробництво бронзових виробів, які відрізнялися технічною і художньою досконалістю. Найрозвиненішим з ремесел в Італії було виготовлення кераміки: різноманітного посуду, тари, водопровідних труб, черепиці, будівельних і архітектурних деталей, сирцевої цегли і т.д. В Південній Італії було налагоджено виробництво витонченої кераміки за грецькими зразками. Значно менший розвиток отримало текстильне ремесло. У дрібних ремісничих майстернях у VI – III ст. до н.е. працювали сам господар, члени його сім'ї і декілька рабів. Археологічні знахідки свідчать про проникнення рабської праці у ремісниче виробництво. У копальнях, каменоломнях, глиняних кар'єрах панувала праця рабів.

На відміну від сільського господарства, де вирішальну роль грала рабська праця, у ремісничому виробництві більшого значення мали вільні ремісники, які використовували рабську працю. Розвиток ремесел зажадав розширення сировинної бази. Збільшилася потреба у металах, камені, деревині, високоякісній глині, шерсті, льоні, шкірі, склі, нових будівельних матеріалах. Введення в обіг нової сировини і матеріалів сприяло бурхливому розвитку металургійного, керамічного, текстильного, шкіряного та інших виробництв, причому кожне з них ділилося на декілька цілком самостійних галузей.

Склалися крупні ремісничі центри із спеціалізацією у виробництві: Путеоли славилися виробництвом товарів з заліза, Капуя – продукцією з бронзи і свинцю, Кали і Мінтурни – виготовленням сільськогосподарських знарядь, Арреций – керамікою, Тарент – шерстяними виробами, Північна Італія – льняними виробами. Крупним ремісничим центром був Рим.

Вже в VI – III ст. до н.е. Італія стає ареною інтенсивної торгової діяльності, причому встановлюються і зовнішні, і внутрішні торгові зв'язки. Предметом торгівлі були не тільки предмети розкоші, але і металеві вироби, кераміка, хліб, вино, оливкове масло. Центром торгового життя став Рим. Для торгівлі тут виділявся кожен дев'ятий день, який називався «нундіни» (дев'ятий). Одні раз на рік організовувалися ярмарки, куди з'їжджалися жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочувалися до крупних релігійних свят і проводилися поблизу святилища шанованого божества.

Внутрішня торгівля була добре розвинена, товари вільно оберталися по всій Італії. Високому рівню розвитку торгівлі сприяли, по-перше, введення єдиної грошової системи по всій імперії; по-друге, будівництво чудових доріг, що мостилися каменем і перетинали всю Європу (вони збереглися до нашого часу). У Римській імперії практикувалося навіть страхування вантажів.

Грошовий обіг. Розміри внутрішньої і зовнішньої торгівлі викликали появу грошей. Перші монети з'явилися у самому кінці V ст. до н.е. Чеканилися вони із золота та електри – сплаву срібла і бронзи. У IV – IIІ ст. до н.е. кількість монет зросла; їх чеканили вже всі міста. У Римі перші монети відливалися у формах; це були мідні злитки вагою у 273 г без зображень. У другій половині IV ст. до н.е. на монетах з'являються зображення тварин – бика, свині, орла тощо. Важкі і громіздкі злитки були мало придатні для торгівлі. Чеканка легших і зручніших срібних монет почалася в Римі тільки з кінця III ст. до н.е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий асс, срібний сестерцій (2,5 асса), срібний денарій (10 ассів, або 4 сестерція).

Існування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових монет сприяли зародженню міняльної справи. Міняйла, яких називали аргентаріями, стежили за грошовим курсом, перевіряли гідність монет, проводили обмін грошей і надавали позики. Міняльний промисел йшов рука у руку з лихварством. Позиковий відсоток в Італії не перевищував 6% в рік, але у провінціях цієї заборони не було, і римські лихварі нарощували відсотки. Спираючись на допомогу провінційнійної адміністрації, римські лихварі розоряли цілі міста і області.

Рабство. Внутрішня еволюція суспільних відносин в Римі у IV – III ст. до н.е. привела до виникнення форм класичного рабства. Концентрація землі, розповсюдження приватної власності, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу, зародження товарного господарства вимагали дешевої робочої сили. Примусити працювати вільного дрібного власника, що добивався рівноправ'я і наділеного ділянкою землі, було важко. Такою робочою силою міг бути позбавлений всіх прав і майна раб. Цим пояснюється агресивність Риму, його нескінченні війни, масове пограбування і поневолення завойованого населення. Успішні війни сприяли притоку рабів, зростанню і впровадженню рабства.

Використання рабської праці руйнувало натуральне господарство. У II – I ст. до н.е. землевласники і ремісники прагнули не тільки до отримання більшого додаткового продукту, але і до грошової його реалізації. Все це викликало посилення експлуатації рабів, які перетворилися на основного товаровиробника. Потреба у рабах була постійною.

Чисельність рабів увесь час зростала. Вони стали найчисленнішим класом римського суспільства. Рабовласництво розповсюдилося у сільському господарстві, гірничодобувній справі, металургії, будівництві. Праця вільних або напівзалежних працівників продовжувала застосовуватися, але грала другорядну роль. Положення рабів було повністю безправним. Раб прирівнювався до речі, тварини, він поступав в абсолютне розпорядження пана. Чисельність рабів точно невідома. Учені розходяться у визначенні чисельності рабів і вільного населення у класичну епоху. Французький історик А. Валлон вважав, що співвідношення рабів і вільних людей в Італії в II – I ст. до н.е. було 1:1, тобто було 50% рабів і 50% вільних. Німецький історик кінця XIX – початку XX ст. Ю. Белех визначив це співвідношення як 3:5 (37,5% рабів і 62,5% вільних). Американський історик У. Уестерман вважав, що співвідношення між вільними і рабами складало 1:2 (33% рабів і 67% вільних). У руках окремих рабовласників зосереджувалися тисячі рабів.