Лекція 12 системне дослідження людського фактора
До сих пір розмова велась про застосування принципів та методів системного дослідження саме систем та їх зовнішнього оточення – суспільства, економіки, політики та технологій. Цей розділ присвячується висвітленню проблеми людського фактора у складних соціально-економічних комп’ютеризованих системах, що за останній час значно ускладнилася та стала однією із основних сучасних проблем. Ми живемо в епоху глибоких перемін, які по своїй масштабності та можливим наслідкам перевищують як ті, що відбулися у результаті Другої індустріальної революції у середині ХІХ століття, так й ті, що були викликані науково-технічною революцією у ХХ столітті. Відбуваються стрімкі зміни усього сучасного життя, зумовлені виникненням нових соціальних, демографічних та економічних реалій. Ці проблеми можуть зрозуміти й розв’язати лише вчені та керівники, які озброєні теорією системного дослідження. Настав час звернути увагу на так званий „людський фактор” у комп’ютеризованих соціально-економічних системах, бо не врахування характеру стосунків співробітників колективу підприємства (фірми, установи тощо), яке є предметом системного дослідження, може не дати бажаного результату при втручанні у процес функціонування підприємства з метою його покращення.
Щорічно збільшується число спеціалістів, яким доведеться застосовувати науку системного дослідження при стосунках із складними системами, у котрих ту чи іншу роль грають працівники.
Спираючись на побудовані за принципом логічної послідовності етапи системного дослідження, які пов’язані з основними положеннями теорії систем, проаналізуємо на першому етапі складні системи з точки зору технології їх функціонування. Відомо, що усяка система розв’язує три задачі: збирання та передача інформації про об’єкт керування, опрацювання інформації та, нарешті, видача керуючого впливу на об’єкт керування. Виділяють два основних типа автоматизованих (із використанням комп’ютера) систем керування: системи керування технологічними процесами та системи організаційного або адміністративного керування (так звані соціально-економічні системи). Головна відмінність цих двох типів систем полягає у характері об’єкта керування. Для перших – це різноманітні машини, прилади, обладнання, а для других – перш за усе люди, людські колективи. З точки зору основної форми передачі інформації для перших являються різноманітні сигнали (електричні, оптичні, механічні тощо), для других – документи. З’ясувавши, що людська праця являється головним чинником при досягненні мети соціально-економічної системи, за характером праці її можна умовно декомпозувати на:
Фізичну працю.
Розумову працю.
Поєднання фізичної та розумової праці.
У такій послідовності й розглянемо названі види людської праці.
Пройшло вже більше ста років з того моменту, коли працівник розумової праці, вперше звернувши увагу на фізичну працю та на робітника фізичної праці, приступив до вивчення як першої, так й другого. Видатні поети минулого, такі як грек Гесіод (VІІ – VІІІ століття до Р.Х.) та декількома століттями пізніше римлянин Вергілій (І століття до Р.Х.) оспівували працю землероба. Гесіод та Вергілій й зараз вважаються одними з кращих поетів усіх часів та народів. Проте ні праця, про яку вони писали, ні герої їх творів не мали нічого спільного із реальністю. Ні Гесіод, ні Вергілій ніколи не брали у руки серпа, не пасли овець, навіть не бачили, як це роблять інші. А у ХІХ столітті про фізичну працю та трудящих писав Карл Маркс (1818 – 1883), який не тільки не був знайомим із працею робітників, але ніколи навіть близько не підходив до верстатів, на яких вони працювали. Першою людиною, яка зробила і те, і друге, - тобто спробувала виконувати роботу робітника фізичної праці, одночасно вивчаючи її, - був американець Фредерік Уінслоу Тейлор (1856 – 1915).
На протязі історичного періоду, про який є письмові свідоцтва (та навіть у більш ранні історичні епохи), поступово змінювався смисл поняття „продуктивність” (сам термін з’явився приблизно 60 років тому). Зміни ці відбувалися внаслідок появи нових інструментів, методик та технологій; це був прогрес у тому, що економісти називають „капіталом”. Одночасно дуже мало змінилося те, що економісти називають „працею”, іншими словами, продуктивність праці робітника. Історично склався погляд, що продуктивність зростає тільки у разі підвищення інтенсивності праці або подовженні тривалості робочого дня. Економісти ХІХ – ХХ століть були одностайні у тому, що у рівні кваліфікації робітників існує величезна різниця; що ж стосовно продуктивності, то тут різниця вважалася зумовленою виключно старанністю одних робітників та лінощами других (або фізичними даними – одні робочі дужчі, інші слабші). Поняття „продуктивність” не існувало. Воно й сьогодні вважається „зовнішнім чинником” і не вписується у рівняння більшості сучасних економічних теорій.