33.Українське культурне відродження: Микола Костомаров

Історик і письменник, автор програмного документа Кирило-Мефодіївського братства "Книга буття українського народу", Микола Іванович Костомаров (1817-1885) у праці "Дві руські народності (росіяни та українці)" вперше зробив спробу показати "модель українського національного характеру". Як відзначає Д. Чижевський у своїх "Нарисах історії філософії на Україні",основні відмінності росіян і українців, на думку М. Костомарова, починають формуватися ще в XII ст. і полягають у тому, що: 1) у росіян панує загальне (Бог, цар) над особою; українець цінує вище окрему людину, ніж загальне; 2) росіяни "нетерплячі" до "чужих" віросповідань, до яких вони ставляться з презирством, до чужих звичаїв та ін. в Україні люди звикли з давніх давен чути в себе чужу мову, ворожнеча до іноземців виникла лише тоді, коли останні скривджували власні святині українського народу; 3) російський народ "матеріальний", українці намагаються "одухотворити" весь світ; 4) росіянин мало цінує природу, українець її любить, тому-то українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її; 5) любов до жінки -матеріальна у росіян і духовна в українців; 6) у релігії - увага росіян спрямована на зовнішнє, на форму; в українців неможливо, щоб з'явився якийсь розкол з причин обряду, букви, їх релігійність - внутрішня [16].У цілому Костомаров пропагував ідею месіанства українського народу. "І повстане Україна із своєї домовини і знову звернеться до всіх братів своїх Слов'ян і почують крик її, і повстане Слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні у Московщині, ні у Польщі, ні в Україні, ні у Чехії, ні у Хорватії, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде незалежною Річчю Посполитою у союзі Слов'янському. Тоді скажуть усі мови, вказуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: ось камінь, якому бути на покутті" [16].

34.Українське культурне відродження 19 ст. : Михайло Грушевський

Михайло Грушевський, 1895.

Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.1899 рік - одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії.На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[3]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.