За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви — пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган — Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У “Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето” на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І.Шраг. Громада мала і власний друкований орган “Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М.Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г.Петровський з доповіддю “Про національне питання”, яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо.

Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905— 1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити “трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщіків за “справедливу” (не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк. Уряд мав власну програму, суть якої — збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву “столипінської”, за прізвищем прем'єр-міністра Росії П.Столипіна.

7.Столипінська аграрна реформа на Україні.

Вона мала на меті прискорити розвиток сільського господарства та створити на селі міцний прошарок заможних селян, які б були опозицією соціалістичним ідеям. Реформа складалася із трьох частин: примусове зруйнування общини, насадження хуторів та відрубів; фінансова підтримка селян через Селянський земельний банк (створений у 1883 р., перше відділення мав у Полтавській губернії); переселення селян на східні окраїни.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав у “общині”, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути общини, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині. Общинне існування не давало можливості застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користуватися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами тощо. Ще гірші наслідки спричинила община для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Саме тому в Україні аграрна реформа мала найбільший успіх, і число селян, які до 1 січня 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, було найбільшим (наприклад, на Правобережжі — понад 50%). Проте аграрна реформа викликала вороже ставлення як з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників, так і з боку соціалістів різних напрямів, які розуміли, що реформа ліквідує сільський пролетаріат. В Україні лише поодинокі землевласники поставилися до реформи прихильно — Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Журавський.

Столипінська аграрна реформа відкрила можливості переселення селян на вільні землі поза Уралом. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії, правда, багато хто з них, розорившись, повернувся назад, не знайшовши відповідних умов для життя. Разом з тим, треба зазначити, що ця реформа дала відчутний поштовх розвитку сільського господарства та аграрного капіталізму, прискорився агротехнічний прогрес — раціональне використання землі, перехід від трипілля до багатопільної системи, спеціалізація Правобережжя, Лівобережжя та Півдня. Реформа вплинула на розвиток фермерських господарств, проте мала негативні наслідки У соціальному плані.

8. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях.

Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українці західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів — угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу. Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців “Руська трійця” вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу. На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань. Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі — опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен. Це був початок т.зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії — створювалося враження про велику, непереможну силу Росії. У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово” було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.

Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів — учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громаді вського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збирали бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.