2. Предмет міжнародного екологічного права

Предметом міжнародного права навколишнього середовища є численні, різноманітні за конкретним змістом, але такі, що мають органічну і стійку єдність, суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства і навколишнього середовища, тобто екологічні відносини, що складаються між відповідними суб’єктами у сфері їх взаємодії з навколишнім середовищем та його елементами.

Якщо предметом права навколишнього середовища є екологічні відносини, а об’єктом останніх — навколишнє середовище, то галузь права можна називати екологічним правом, звичайно, з певною мірою спрощення і умовності.

Об’єктом міжнародно-правового регулювання і охорони є не довкілля, що перебуває під національною юрисдикцією, а міжнародно-правовий природний простір, навколишнє середовище Землі в цілому, глобальна екологічна рівновага.

Міжнародне екологічне право включає всю сукупність екологічних відносин, тобто не лише відносини в охороні навколишнього середовища Землі і забезпеченні екологічної рівноваги, але й відносини раціонального використання окремих природних ресурсів - земель, повітря, морів, океанів, лісів, унікальних природних комплексів і об’єктів.

Однією з основних характерних особливостей міжнародного екологічного права є те, що його база — це закони природи, які вивчаються біологією, фізикою, хімією, екологією. Міжнародне (а також і національне) екологічне право, на відміну від інших галузей права, які регулюють різноманітні і часом не передбачувані людські взаємовідносини, використовує наукові знання для попередження і регулювання наслідків людської діяльності і її впливу на довкілля та природні фактори.

Міжнародне екологічне право охоплює три рівні міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля: світовий або глобальний, європейський і регіональний, зокрема в рамках СНД.

Значною подією в розвитку міжнародного екологічного права була спеціальна нарада урядових експертів, проведена під егідою ЮНЕП 1981 року у Монтевідео. На ній були підведені підсумки роботи ЮНЕП у розвитку міжнародного екологічного права і прийнята програма правотворчої діяльності на перспективу, зокрема першочергову увагу приділено вдосконаленню правового регулювання відносин, пов’язаних із транскордонним забрудненням водних джерел і атмосферного повітря, компенсації шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями, руйнуванням озонового шару.

Наступним етапом у формуванні і розвитку міжнародного екологічного права стала конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася 3-14 червня 1992 року в Ріо-де-Жанейро і зібрала представників 179 держав світу. Основним питанням конференції було поєднання економічного розвитку із збереженням довкілля, так званий принцип сталого (збалансованого) розвитку суспільства, який є стрижнем сучасного міжнародного екологічного права.

На конференції було прийнято два програмних документи — Декларація Ріо, яку називають «зеленим кодексом» поведінки держав, і Порядок денний на XXI століття — 800-сторінковий план розвитку, пов’язаний з охороною довкілля, а також Рамкову конвенцію про зміни клімату, Конвенцію про біологічне різноманіття та Заяву про лісові принципи, яка може стати кроком вперед до розробки конвенції про охорону лісів.

Ці важливі міжнародно-правові документи (незважаючи на необов’язковий характер перших двох документів, які належать до джерел так званого «м’якого» права) сприяють і заохочують держави до подальших дій, відбиваючи тенденцію глобальної солідарності у розв’язанні планетарних проблем охорони довкілля. Важливим є визнання світовим співтовариством не лише необхідності поєднання охорони навколишнього середовища і сталого економічного розвитку країн, а й суттєвої ролі неурядових організацій у прийнятті екологічно значущих рішень.

На європейському рівні важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного екологічного права, стало прийняття на конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28-30 квітня 1993 року) Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи, яка містить критерії для визначення пріоритетів державами, законодавчі та інституціональні реформи, реформи у сфері екологічної політики та інвестування у розв’язання невідкладних екологічних проблем.

Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із країнами СНД: Білоруссю, Грузією, Молдовою, Російською Федерацією, а також із Словаччиною та Польщею.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних або регіональних проблем охорони довкілля (UNESCO, UNEP та ін.).

Україна підписала і ратифікувала 29 міжнародних конвенцій у галузі охорони довкілля і 11 готуються до підписання, ратифікації чи приєднання, що свідчить про активну роль України у бурхливому розвитку міжнародного екологічного права.

До об’єктів міжнародного права навколишнього середовища належать: а) навколишнє середовище як цілісна природно-антропогенна система, з якою зв’язані саме життя на Землі, умови життя і добробут людей у будь-якій країні світу; б) природні ресурси і об’єкти як складові частини навколишнього середовища.

Останні у свою чергу поділяють на: а) природні ресурси і об’єкти, що знаходяться поза межами дії національної юрисдикції (Світовий океан - Міжнародний район морського дна (Район); виключна економічна зона; міжнародні ріки та інші транскордонні водотоки); Антарктика, Атмосфера, навколоземний космічний простір тощо);

б) природні ресурси і об’єкти, що поділяються двома або більше державами (прикордонні ріки і озера, популяції мігруючих видів тварин, риб, птахів тощо); в) природні ресурси і об’єкти, що знаходяться під національною юрисдикцією, використання яких зачіпає інтереси інших держав або світового співтовариства в цілому.

Суб’єктами міжнародного права навколишнього середовища виступають безпосередньо держави, міжурядові і неурядові організації, а у передбачених цим правом випадках — також юридичні й фізичні особи, пов’язані з міжнародною екологічною діяльністю.

За своєю спрямованістю можна виділити кілька головних засад дії аналізованого права: а) запобігання забрудненню та іншим формам деградації навколишнього середовища; б) встановлення на міжнародному рівні режиму раціонального природокористування;

в) забезпечення прав людини на безпечні умови життя в оточуючому її навколишньому середовищі.

До цих засад також належить організація міжнародного екологічного співробітництва на універсальному і регіональному рівнях. Міжнародне право навколишнього середовища, з одного боку, є правовою основою такого співробітництва, а з іншого — відповідне співробітництво виступає організаційною формою реалізації міжнародного права навколишнього середовища.