4. Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини щодо забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги сім’ї, а також тісно пов’язані з ними процедурні та процесуальні відносини.

Право соціального забезпечення, як галузь права, включає ши­року, внутрішньо узгоджену сукупність правових норм, які містяться в різноманітних нормативних актах. Не зважаючи, що вона не кодифікована, хоч в цьому є нагальна потреба, як будь-яка інша самостійна галузь права, вона також має свій набір вихідних загальних положень - предмет, метод, принципи та цілі, які роз­кривають своєрідність і специфіку правового регулювання.

Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна — це спеціально відібрана правова інформація, за допомогою якої у студентів формуються знання про форми і види загальнообо­в'язкового державного соціального страхування, соціального забезпечення, соціальної допомоги та соціального захисту і вміння й навички використання цих знань у їхній практичній діяльності.

Як навчальна дисципліна право соціального забезпечення пе­редбачає формування в студентів знань про предмет одноймен­ної галузі права, тобто ознайомлення їх зі змістом основних нор­мативних актів, які регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення та захисту. Вони повинні знати не лише систему права та законодавства, механізм правового регулюван­ня у сфері соціального захисту населення, стан застосування норм права соціального забезпечення, а й уміти орієнтуватись у сис­темі чинного соціального законодавства та застосовувати його на практиці в процесі реалізації особисто чи іншими особами права на той чи інший вид соціального забезпечення.

18. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення та їх властивості

Суб'єктами права соціального забезпечення є особи, які виступають носіями передбачених законом прав та обов'яз­ків у сфері соціального захисту.

Щоб стати суб'єктом права соціального забезпечення, осо­ба повинна бути наділена правоздатністю та галузевим пра­вовим статусом. Правоздатність у сфері соціального забезпе­чення є складовою загальної правоздатності, яка належить до природних властивостей людини. Отже, правоздатність — це не сукупність прав і обов'язків, що ними наділена особа, а така властивість, яка передбачає можливість мати будь-які права та обов'язки. Правоздатність належить до соціально-правових властивостей особи й існує тому, що у суспільстві наявним є право, завдяки дії якого особа і є правоздатною.

Іншою властивістю, яка характеризує суб'єкта права, є га­лузевий правовий статус. Це певна сукупність закріплених у Конституції та законах основних прав і обов'язків осіб у сфері соціального захисту. Правовий статус суб'єктів права соціального забезпечення характеризується тим, що в основу галузевого правового статусу одних суб'єктів покладено суб'єктивне право на соціальне забезпечення, яке виникає з

настанням соціального ризику. А основу галузевого правово­го статусу інших суб'єктів цієї галузі становить обов'язок на­давати соціальне забезпечення. Тобто, суб'єктами права соціального забезпечення вважаються правоздатні особи, які в силу свого галузевого правового статусу виступають носіями відповідних прав та обов'язків.

Суб'єктів права соціального забезпечення необхідно відмежовувати від суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин передусім тому, що не всі суб'єкти права соціального забезпечення можуть бути суб'єктами соціаль­но-забезпечувальних правовідносин. Наприклад, Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з ди­тинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р. перед­бачено надання допомоги дітям-інвалідам. Однак реалізову­ють це право їх батьки або законні представники, що беруть безпосередню участь у правовідносинах із відповідними ор­ганами соціального захисту. Тим самим діти-інваліди є суб'єктами права соціального забезпечення, а учасниками (суб'єктами) правовідносин з приводу реалізації належних їм прав виступають батьки або законні представники.

Крім того, щоб стати учасником (суб'єктом) правовідно­син, особа повинна володіти так званою правосуб'єктністю¹. її визначають як здатність особи бути суб'єктом правових відносин. При цьому, щоб бути учасником соціально-забез­печувальних правовідносин, особа повинна мати ще й галу­зеву правосуб'єктність.

Така правосуб'єктність є складним явищем і охоплює га­лузевий правовий статус, правоздатність і дієздатність за правом соціального забезпечення. Окрім властивостей, що характеризують суб'єктів права соціального забезпечення (правоздатність та галузевий правовий статус), правосуб'єк­тність доповнюється ще й третім елементом — дієздатністю.

За визначеннями, що подаються в загальній теорії права, дієздатність полягає у здатності особи своїми діями набувати прав і виконувати обов'язки. Іноді до складу право-суб'єктності зараховують ще й деліктоздатність, що визна­чається як здатність відповідати за вчинені правопорушен­ня. Оскільки ж відповідальність є різновидом юридичного обов'язку, то деліктоздатність, відповідно, належить до діє­здатності, а тому виділяти її у складі правосуб'єктності не­має необхідності.

Отже, наявність дієздатності перетворює суб'єктів права на суб'єктів правових відносин. На відміну від правоздат­ності, вона є юридичною властивістю особи, оскільки вста­новлюється законодавством. Дієздатність, як здатність своїми діями набувати та здійснювати права і самостійно ви­конувати обов'язки, передбачає можливість усвідомлювати свої дії та керувати ними. Очевидно, що така можливість не є вродженою властивістю людини. Вона приходить з віком, досвідом та знаннями, що набуваються особою. Тому момент виникнення дієздатності визначається у відповідності із за­конодавством для всіх громадян. Переважно це відбувається встановленням відповідних норм у галузевому законо­давстві.

З приводу моменту виникнення дієздатності фізичних осіб за правом соціального забезпечення існує декілька відмін­них позицій серед науковців. М. Л. Захаров та Е. Г. Тучко-ва вважають, наприклад, що дієздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення настає одночасно з виник­ненням права на відповідний вид забезпечення, а тому мо­мент її виникнення залежить від виду соціально-забезпечу­вальних правовідносин¹. Тобто в одних випадках дієздат­ність громадян виникає одночасно із цивільною (наприклад, право на будь-який вид державної соціальної допомоги особа може реалізувати з моменту досягнення повноліття), в інших — з трудовою (право на соціальну допомогу у системі

загальнообов'язкового державного соціального страхування може бути реалізоване з моменту укладення трудового дого­вору), ще в інших — з досягненням певного віку (право на пенсію за віком особа може реалізувати, досягнувши 60 ро­ків — чоловіки і 55 років — жінки).

Видається, що виникнення дієздатності не може залежати лише від настання юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права на відповідний вид соціального забезпечення. На наявність дієздатності громадян за правом соціального забезпечення впливають вік та психічне здо­ров'я громадянина. Це єдині чинники, що визначають здатність усвідомлювати особою значення своїх дій і керува­ти ними.

Інші вчені (Б. І. Сташків, О. Г. Чутчева) вважають, що дієздатність за правом соціального забезпечення настає з до­сягненням особою певного віку¹. Очевидно, що такий підхід до проблеми дієздатності є найбільш прийнятним. Саме вік особи, визначений законодавством щодо права на певні види соціального забезпечення, і є тим критерієм, за наявності якого вона має можливість брати участь у правовідносинах. Тобто для права соціального забезпечення не існує якогось одного вікового критерію (наприклад, як це існує у цивільно­му праві — 18 років). Тут дієздатність може виникати як з 18-річного віку, так і з іншого віку, визначеного законом.

21. Фонди соціального страхування - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Фонди соціального страхування - державні заклади, які створюються для здійснення державних програм соціального страхування.

До підсектору фондів соціального страхування відносяться Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

1.Про Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі - Фонд) створений відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням" і є правонаступником Фонду соціального страхування України.

Фонд є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також символіку, що затверджена правлінням Фонду.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням", Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, а також Статутом Фонду.

Фонд є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, провадить збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, види яких передбачені Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням", та забезпечує їх надання, а також здійснює контроль за використанням цих коштів. Фонд є некомерційною самоврядною організацією і належить до цільових позабюджетних страхових фондів. Держава є гарантом надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам Фонду, стабільної діяльності Фонду.

Кошти загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням. У разі їх невикористання в поточному році вони переходять на наступний фінансовий рік.

За загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, Фондом надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);

допомога по вагітності та пологах;

допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей, часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв підприємств, установ, організацій, утримання дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дитячих оздоровчих таборів і позашкільного обслуговування.

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі представниками від держави, застрахованих осіб і роботодавців.

Управління Фондом здійснюють правління та виконавча дирекція Фонду. В Автономній Республіці Крим, областях та в містах Києві і Севастополі безпосереднє управління здійснюють правління та виконавча дирекція відповідних відділень Фонду.

Нагляд за діяльністю Фонду здійснює Наглядова рада Фонду, яка діє на громадських засадах.

Наглядова рада здійснює контроль за виконанням статутних завдань та цільовим використанням коштів Фонду.

Виконавча дирекція Фонду є виконавчим органом правління Фонду, який забезпечує виконання рішень правління.

Виконавча дирекція підзвітна правлінню Фонду та здійснює діяльність від імені Фонду в межах та в порядку, визначених статутом Фонду та положенням про виконавчу дирекцію Фонду, що затверджується його правлінням.

Робочими органами виконавчої дирекції Фонду та його відділень є виконавчі дирекції відділень в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.

Виконавчі дирекції відділень підзвітні правлінням відділень та виконавчій дирекції Фонду і здійснюють свою діяльність від імені Фонду в межах і в порядку, передбачених статутом Фонду та положенням про виконавчі дирекції відділень Фонду.

2.Державний фондзагальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття (далі — Фонд) створений для фінан­сування програм зайнятості населення, управління страхуванням на випадок тимчасової незайнятості, акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів для надання соціальної допомоги. Основою системи соціального захисту на випадок безробіття є внески від підприємств до Державного фонду сприяння зайнятості населення.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на контрактній основі, включаючи тих, хто працює неповний робочий день чи тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Основні завдання Фонду:

- професійна орієнтація населення;

- навчання звільнених та безробітних;

- сприяння працевлаштуванню, надання безвідсоткової по­зики безробітним для здійснення підприємницької діяльності;

- створення центрів профорієнтації, навчально-матеріаль­ної бази для підготовки і навчання працівників;

- організація додаткових робочих місць;

- відшкодування витрат Пенсійному фонду, пов'язаних Із достроковим виходом на пенсію.

Відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2001 р. Фонд із 2001 р. формувався за рахунок страхових внесків роботодавців, найманих працівників та осіб, які добровільно беруть участь у цьому виді страхування, надходжень від застосування штрафних санкцій тощо. Крім того, передбачено асигнування з Державного бюджету на соціальні виплати незастрахованим особам.

Стаття 15. Фонд соціального страхування від нещасних випадків

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також емблему, яка затверджується його правлінням.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків набуває прав юридичної особи з дня реєстрації статуту у центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері реєстрації (легалізації) статутів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків знаходиться у місті Києві.

Стаття 16. Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків

Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.

22. ПОЛОЖЕННЯ про Пенсійний фонд України

1. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (далі - Міністр).

Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).

2. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.

3. Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску;

внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати;

забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;

ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів;

забезпечення надходжень від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення обліку цих надходжень, інших коштів відповідно до законодавства та здійснення контролю за їх сплатою,   забезпечення ведення реєстру застрахованих осіб;

виконання інших завдань, визначених законами України та покладених на Пенсійний фонд України Президентом України.

4. Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань:

1) вивчає та аналізує ситуацію у сфері пенсійного забезпечення, забезпечує проведення щорічних актуарних розрахунків фінансового стану системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

2) розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України, складає звіт про його виконання та подає їх у встановленому порядку Міністру для внесення на розгляд Кабінету Міністрів України, здійснює ефективний розподіл фінансових ресурсів для пенсійного забезпечення;

3) організовує роботу з формування, автоматизованого оброблення інформації в системі Пенсійного фонду України;

4) здійснює заходи щодо забезпечення доступу до даних реєстру застрахованих осіб;

5) організовує, координує та контролює роботу головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управлінь у районах, містах, районах у містах, а також управлінь у містах та районах (далі - територіальні органи) щодо:

забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами актів законодавства про пенсійне забезпечення;

забезпечення надходжень від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення обліку цих надходжень, інших коштів відповідно до законодавства, забезпечення ведення реєстру застрахованих осіб;

здійснення контролю за додержанням законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - страхові внески) та інших платежів, за достовірністю поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та іншими виплатами, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, інших джерел, визначених законодавством;

застосовування фінансових санкцій, передбачених законом;

призначення (перерахунку) і виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;

забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;

обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;

надання страхувальникам та застрахованим особам інформації, визначеної законодавством;

6) забезпечує проведення конкурсного відбору банків, які здійснюють виплату та доставку пенсій;

7) вживає відповідно до законодавства та міжнародних договорів України заходів до переказування пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;

8) здійснює у межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України, інших коштів, призначених для виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;

9) аналізує та прогнозує надходження коштів від сплати єдиного внеску, організовує взаємодію та обмін інформацією з Міністерством доходів і зборів України та іншими державними органами з питань нарахування та сплати єдиного внеску, персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску, розрахунку показників середньої заробітної плати працівників для призначення пенсії;

10) подає в установленому законодавством порядку Міністерству пропозиції щодо зміни розміру єдиного внеску та щодо розподілу коштів від його сплати, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;

11) подає Міністерству пропозиції щодо застосування законодавства про ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування та разом із Міністерством дає роз'яснення з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій;

12) встановлює і підтримує міжнародні зв'язки з міжнародними організаціями, за погодженням із Міністром укладає угоди з відповідними органами іноземних держав про співробітництво у сфері пенсійного забезпечення та з інших питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;

13) організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;

14) вносить пропозиції Міністерству та іншим центральним органам виконавчої влади щодо розроблення прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України, Міністерству доходів і зборів  України - щодо ведення обліку сплати єдиного внеску, формування та подання звітності в частині ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування;

15) проводить у межах своїх повноважень інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення;

16) готує звітність, передбачену законодавством;

17) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на Пенсійний фонд України Президентом України.

5. Пенсійний фонд України з метою організації своєї діяльності:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Міністерства та в установленому порядку подає їх Міністру;

2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат Пенсійного фонду України та на керівні посади в головних управліннях Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, формує в установленому порядку кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців апарату Пенсійного фонду України;

3) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Пенсійного фонду України, його територіальних органах;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті Пенсійного фонду України, його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;

5) виконує у межах повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

6) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних із діяльністю Пенсійного фонду України;

7) забезпечує у межах повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та інформації з обмеженим доступом, контроль за її збереженням в апараті Пенсійного фонду України;

8) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

9) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Пенсійного фонду України відповідно до встановлених правил.

6. Пенсійний фонд України для виконання покладених на нього завдань має право:

1) залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, вчених, представників інститутів громадянського суспільства (за згодою) для розгляду питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;

2) одержувати в установленому законодавством порядку безоплатно від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування необхідні для виконання покладених завдань інформацію, документи і матеріали, зокрема від органів статистики - статистичні дані;

3) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

4) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до компетенції Пенсійного фонду України;

5) проводити планові, а у випадках, передбачених законом, позапланові перевірки на підприємствах, в установах і організаціях, у фізичних осіб - підприємців бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів, пов'язаних із нарахуванням, обчисленням та сплатою страхових внесків, призначенням пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, та отримувати необхідні пояснення, довідки і відомості (зокрема, письмові) з питань, що виникають під час таких перевірок;

6) вимагати від керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій, а також від фізичних осіб - підприємців усунення виявлених порушень законодавства про порядок нарахування, обчислення та сплати страхових внесків, здійснення фінансових операцій з коштами Пенсійного фонду України та порядок їх використання;

7) вилучати в установленому законодавством порядку у підприємств, установ і організацій, фізичних осіб - підприємців копії документів, що підтверджують заниження розміру заробітної плати (доходу) та інших виплат, на які нараховуються страхові внески, або порушення порядку використання коштів Пенсійного фонду України;

8) проводити перевірку цільового використання коштів Пенсійного фонду України;

9) звертатися до господарських судів із заявами щодо порушення справ про банкрутство у випадках та порядку, передбачених законами;

10) порушувати в установленому законом порядку питання про притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;

11) звертатися в установленому законом порядку до відповідних правоохоронних органів у разі виявлення фактів порушення порядку нарахування, обчислення і сплати страхових внесків;

12) одержувати кредити в установах банків у порядку, визначеному законодавством.

7. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

8. Пенсійний фонд України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, з органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, а також всеукраїнськими об'єднаннями профспілок, всеукраїнськими об'єднаннями роботодавців.

9. Пенсійний фонд України у межах своїх повноважень, на основі і на виконанняКонституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства та доручень Міністра видає акти організаційно-розпорядчого характеру, які Голова правління Пенсійного фонду України підписує та організовує і контролює їх виконання.

Проекти нормативно-правових актів Пенсійного фонду України погоджуються з Міністерством.

Нормативно-правові акти Пенсійного фонду України підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

10. Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснює правління Пенсійного фонду України, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Голова правління Пенсійного фонду України має двох заступників, у тому числі одного першого.

Голова правління Пенсійного фонду України та його заступники призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, і звільняються з посад Президентом України.

11. Правління Пенсійного фонду України:

1) визначає поточні та перспективні завдання Пенсійного фонду України;

2) затверджує за погодженням із Міністром річний план роботи Пенсійного фонду України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей його діяльності відповідно до визначених завдань;

3) приймає у межах своїх повноважень постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Пенсійного фонду України;

4) заслуховує звіти керівників головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про результати їх діяльності;

5) затверджує положення про територіальні органи Пенсійного фонду України;

6) затверджує статути (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Пенсійного фонду України, контролює додержання їх вимог;

7) приймає рішення з інших питань діяльності Пенсійного фонду України.

Засідання правління Пенсійного фонду України скликаються в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше двох третин від його складу. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.

25. Процедурні правовідносини у сфері соціального забезпечення

Процедурні правовідносини — це суспільні відносини, що складаються на підставі процедурних норм права соціального забезпечення між фізичною особою (особами), з одного боку, та компетентним органом, з іншого, з приводу реалізації та захи­сту належного людині права на конкретний вид соціального забезпечення.

До характерних для процедурних правовідносин у сфері со­ціального забезпечення належать риси, які:

виникають у сфері соціального захисту населення і стосу­ються реалізації права фізичних осіб на конкретний вид со­ціального забезпечення. Специфіка норм матеріального права

визначає особливості процедурних правовідносин у цій сфері;

є похідними по відношенню до матеріальних правовідно­син, мають підпорядкований службовий характер, їхнє функ­ціональне призначення полягає у забезпеченні реалізації мате­ріальних правовідносин, в усуненні будь-яких перешкод на їхньому шляху. Вони є відносно самостійними, оскільки за їхньою допомогою не завжди реалізуються норми матеріально­го права (у разі встановлення відсутності умов для надання того чи іншого виду соціального забезпечення);

як правило, існують у правовій формі. Вони виникають, змінюються і припиняються відповідно до норм процедурного права. Державні органи можуть надавати матеріальне забезпечення тільки на підставі норм права, які передбачають і поря­док його отримання, а отже, і модель можливих процедурних відносин;

мають владний характер, оскільки одним із обов'язкових суб'єктів цих правовідносин є орган, наділений владними пов­новаженнями щодо фізичної особи, яка претендує на певний вид соціального забезпечення. Без його рішення особа не змо­же реалізувати свого матеріального права;

складаються заради чужого інтересу, який закладений у матеріальному правовідношенні. Для суб'єкта, який наділений владними повноваженнями у процедурному правовідношенні

(органи соціального захисту населення), застосування норми матеріального права не має ніяких наслідків, що випливають безпосередньо із цієї норми;

мають подвійну юридичну природу. Вони опосередкову­ють процес реалізації норм матеріального права і є результа­том реалізації норм процедурного права;

виникають, як правило, на підставі юридичних фактів-дій. Події (досягнення пенсійного віку, втрата працездатності, смерть годувальника та ін.) є лише підставою для звернення до органу соціального забезпечення (вчинення певної дії);

складаються не з одного, а з багатьох процедурних право­відносин, які в сукупності дають можливість реалізувати кон­кретне матеріальне право у сфері соціального забезпечення;

здійснюються у чіткій послідовності відповідно до стадій провадження у справі. Спочатку виникають процедурні право­ відносини з приводу звернення до органу соціального забезпе­чення, а пізніше у зв'язку з підготовкою і розглядом матері­алів та прийняттям рішення у справі;

є однією з правових гарантій забезпечення реалізації ма­теріального права на певний вид матеріального забезпечення. Процедурні норми детально регламентують механізм здійснен­ня права на соціальне забезпечення. Особлива увага звертаєть­ся на строки розгляду компетентними органами заяв і клопо­тань фізичних осіб.

Юридичними передумовами виникнення, зміни і припинен­ня процедурних правовідносин є процедурні норми, процедур­на дієздатність учасників цих відносин, процедурні юридичні факти.

Без норми права не може виникнути процедурне правовідношення. Такі процедурні норми регламентують права й обов'яз­ки осіб, які беруть участь у справі; містять гарантії реального здійснення суб'єктивного права на певний вид соціального за­безпечення; визначають форму вчинення зобов'язаними орга­нами необхідних дій і форму основних документів, які є ре­зультатом цих дій, встановлюють порядок оскарження суб'єк­тивного права особи у сфері соціального забезпечення.

Другою передумовою участі у правовідносинах є наявність процедурної дієздатності. Правоздатність є загальною власти­вістю суб'єктів будь-яких матеріальних правовідносин. У про­цедурних правовідносинах вона ніякої ролі не відіграє. Тому при аналізі матеріальних правовідносин розкривається зміст правоздатності, а при висвітленні процедурних правовідносин — дієздатності. Остання свідчить про можливість брати участь у правовідносинах з реалізації матеріального права. Недієздат­на особа має матеріальне право, але участь у його реалізації бере не вона, а її законний представник як учасник процедур­них правовідносин. Таким чином, під процедурною дієздатні­стю розуміють здатність особи своїми діями здійснювати про­цедурні права і виконувати процедурні обов'язки у сфері со­ціального забезпечення.

Процедурні юридичні факти — це такі конкретні соціальні обставини, які ведуть до виникнення, зміни чи припинення процедурних правовідносин у сфері соціального забезпечення. Вони фіксуються у встановленій законодавством процедурній формі, тобто належним чином оформляються і засвідчуються. Як правило, на процедурні правовідносини впливає не один юридичний факт, а сукупність їх. Юридичні факти-події, що породжують матеріальні правовідносини, можуть виступати приводом до вчинення дій, які є юридичними фактами проце­дурних правовідносин.

Структурними елементами процедурних правовідносин є суб'єкти, об'єкти і зміст.

Суб'єктами процедурних правовідносин виступають, з одно­го боку, фізичні особи, а з іншого, — органи соціального забез­печення чи орган, до компетенції якого входить встановлення фактів, що мають юридичне значення для права соціального забезпечення. Найчастіше суб'єкти матеріальних і процедур­них правовідносин з боку фізичних осіб збігаються, але бува­ють випадки, коли інтереси носія матеріального права у проце­дурному правовідношенні представляє його законний представ­ник. У цих правовідносинах, крім органу соціального забезпе­чення як суб'єкта матеріального правовідношення, можуть брати участь і інші органи, уповноважені встановлювати пе­редбачені нормами права соціального забезпечення життєві обставини.

Об'єктом процедурних правовідносин є рішення компетент­ного органу про встановлення факту, що має юридичне значен­ня для права соціального забезпечення, або про призначення чи надання конкретного виду соціального забезпечення, а та­кож рішення за результатами розгляду спору у сфері соціаль­ного забезпечення в позасудовому порядку. Об'єктами проце­дурних відносин не можуть бути ні предмети зовнішнього світу, ні матеріальні чи духовні блага та цінності. Об'єктом цих пра­вовідносин є юридичне благо у формі позитивного рішення уповноваженого органу.

Під змістом процедурних правовідносин у сфері соціального забезпечення розуміють сукупність суб'єктивних прав, юридич­них повноважень і юридичних обов'язків та реальну поведінку учасників цих правовідносин. Основу процедурних правовідно­син складають право фізичних осіб вимагати від компетентно­го органу вчинення певної юридичної дії та обов'язок цього органу вчинити такі дії у встановлені законом строки й у вста­новленому законом порядку.

У процедурних правовідносинах межі можливої поведінки його учасників окреслені не лише предметом такої поведінки, а й тим, як, яким чином, у якій послідовності, та в який час можна вчиняти певні юридичні дії. Фактична поведінка має здійснюватися строго відповідно до її правової моделі. До про­цедурних повноважень компетентного органу входять його права й обов'язки в процесі розгляду і вирішення справ у сфері соціального забезпечення населення.

До основних процедурних прав фізичних осіб при розгляді їхніх справ органами соціального забезпечення належать, зок­рема, такі: 1) робити запити; 2) подавати клопотання про за­прошення свідків, призначення експертизи, витребування до­даткових доказів, надання копій документів, що є у справі, тощо; 3) ознайомлюватися з матеріалами справи і робити ви­писки з них; 4) давати усні та письмові пояснення; 5) мати пред­ставника; 6) брати участь у дослідженні доказів у справі; 7) ви­ступати рідною мовою та користуватися послугами переклада­ча; 8) отримувати інформацію про хід розгляду справи; 9) ос­каржувати рішення компетентного органу. Особа користуєть­ся й іншими процедурними правами, які дають можливість оперативно, всебічно, повно та об'єктивно розглянути її спра­ву. Разом з тим фізична особа зобов'язана добросовісно корис­туватися наданими процедурними правами, з'являтися на ви­клик компетентного органу, подавати документи, які відповід­но до закону є необхідними для провадження у справі.

Орган, що розглядає справу у сфері соціального забезпечен­ня, має право отримувати від установ, організацій та під­приємств незалежно від форм власності інформацію та доку­менти, необхідні для розгляду і вирішення справи; запрошува­ти фізичну особу для дачі письмових і усних пояснень по суті справи, а також інші права, що випливають з його компетенції. Цей орган зобов'язаний: 1) роз'яснювати зацікавленим особам їхні процедурні права й обов'язки, сприяти належній реалі­зації їх; 2) роз'яснювати можливі наслідки вирішення справи (наприклад, переведення з одного виду пенсії на інший); 3) ви­рішувати у встановлені строки питання про задоволення пода­них клопотань або про відмову в задоволенні їх із зазначенням мотивів відмови; 4) повідомляти особу про результати розгля­ду справи і роз'яснювати їй порядок оскарження прийнятого рішення; 5) давати відповіді особі на її запити і приймати рішен­ня щодо її клопотань; 6) приймати громадян в установленому порядку та надавати їм консультації; 7) облаштовувати місця приймання громадян технічними та іншими засобами для на­дання необхідної інформації, наприклад, зразками документів, контактними телефонними відомостями про місце знаходжен­ня посадових осіб, відповідних служб тощо.

Процедурні правовідносини у праві соціального забезпечен­ня можна класифікувати на окремі види за різними критерія­ми. Так, залежно від виду соціального забезпечення, на реалі­зацію якого спрямовані процедурні правовідносини, виділяють:

1) процедурні правовідносини в пенсійному забезпеченні; 2) про­цедурні правовідносини у зв'язку з призначенням грошових допомог і компенсацій; 3) процедурні правовідносини, які виникають у зв'язку з наданням натуральної допомоги, соці­альних послуг і пільг.

За формою соціального забезпечення розрізняють: 1) проце­дурні правовідносини у сфері загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування; 2) процедурні правовідносини у сфері державного соціального забезпечення та державної соці­альної допомоги; 3) процедурні правовідносини у сфері недер­жавної соціальної підтримки найбільш вразливих верств насе­лення.

За цільовим призначенням процедурні правовідносини поді­ляються на такі види: 1) щодо встановлення юридичних фактів;

2) з приводу реалізації права на конкретний вид соціального забезпечення; 3) відносно розгляду в позасудовому порядку справ з питань забезпечення фізичних осіб певними видами соціального забезпечення.

З урахуванням стадій застосування компетентним органом норм права соціального забезпечення виділяють: 1) процедурні правовідносини в стадії встановлення й аналізу фактичних да­них справи; 2) процедурні правовідносини в стадії вибору й аналізу норм права соціального забезпечення; 3) процедурні правовідносини у стадії прийняття рішення.

26. Процесуальні правовідносини в соціальному забезпеченні здебільшого виникають внаслідок подання громадянином, право якого порушено, до компетентного органу скарги (або позовної заяви в разі звернення до суду з позовними вимогами) на дії або рішення органів чи посадових осіб, які призначають або надають той чи інший вид матеріального забезпечення чи соціального обслуговування.

Враховуючи той факт, що процесуальні відносини по вирішенню спорів, які виникають між суб’єктами соціально-забезпечувальних правовідносин, й досі урегульовуються переважно нормами адміністративного, адміністративно-процесуального та цивільного процесуального галузей права, дисертант, разом з цим, обгрунтовує доцільність віднесення згаданих правовідносин до системи правовідносин з соціального забезпечення, виходячи, наприклад, з таких міркувань:

зазначені правовідносини є похідними від матеріальних або процедурних правовідносин у сфері соціального забезпечення, оскільки спори, що в них вирішуються, виникають з приводу застосування чи реалізації матеріальних чи процедурних норм права соціального забезпечення;

щонайменш одним з учасників зазначених процесуальних правовідносин виступає суб’єкт права соціального забезпечення (наприклад, громадянин або сім’я, які мають право на конкретний вид соціального забезпечення і право яких порушується); другим учасником може виступати вищий в порядку підлеглості відповідний орган соціального забезпечення чи захисту (що розглядає скаргу та вирішує спір);

одним з суб’єктів названих правовідносин здебільшого виступають особи, які відносяться до соціально вразливих верств населення, мають особливий правовий статус (зокрема, інваліди, престарілі особи, безробітні, діти-сироти тощо), а тому зумовлюють певну специфіку змісту правових норм, що регулюють відповідні процесуальні відносини;

нині існуючі норми адміністративного, адміністративно-процесуального та цивільного процесуального права не враховують всієї специфіки процесуальних правовідносин, які виникають у сфері соціального забезпечення, а значить є недостатніми для їх належного правового регулювання, що, в свою чергу, обумовлює невідкладну потребу у створенні спеціальних процесуальних норм у праві соціального забезпечення.

28.

Для окремих категорій працівників, зайнятих на роботах, що потребують підвищеної інтенсивності, значних емоційних та фізич­них навантажень, в наслідок чого людський організм зношується значно швидше, законодавством передбачене пенсійне забезпечен­ня у зв'язку з утратою професійної працездатності, тобто вихід на пенсію до настання віку, який дає право на пенсію за віком. При цьому враховується тривалість такої роботи, тобто наявність певного спеціального стажу - вислуги років. Визначена законом тривалість вислуги років є для певної категорії працівників основ­ною підставою для пенсійного забезпечення. Вона також впливає і на розмір пенсії. За вислугою років призначення пенсії пов'язується не з досягненням пенсійного віку та наявністю за­гального стажу, хоч в деяких випадках і ці критерії беруться до

83

уваги, наприклад, при призначенні пенсії за вислугу років держав­ним службовцям, а з утратою професійних якостей, коли працівник не може повноцінно працювати за своєю професією до похилого віку і йому призначається пенсія як компенсація втраче­ної професійної працездатності.

У юридичній літературі вислуга років визначається як трива­лий, виміряний, зазвичай, в роках період трудової, державної, а в окремих випадках і іншої суспільно-корисної діяльності, що створює за певних умов для визначеної законом категорії працівників право на відповідні конкретні види пільг і переваг (грошові виплати, пенсії, додаткові відпустки тощо). Вислуга років - це пільга, що застосовується до конкретного та обмежено­го кола осіб: військовослужбовців, працівників правоохоронних ор­ганів (органів внутрішніх справ, суду, прокуратури), митних ор­ганів, державних службовців, окремих категорій працівників народного господарства. Перелік державних органів, сфер народно­го господарства, професій і посад служба чи праця на яких дає пра­во на пенсію за вислугу років, а також тривалість вислуги років і правила її нарахування встановлюється законодавством для кож­ної окремої категорії працівників.

У юридичній літературі вислуга років визначається як тривалий, виміряний рядом років період трудової чи державної діяльності, що створює за певних умов право на відповідні конкретні види пільг і переваг (грошові виплати, пенсії, додаткові відпустки).

Пенсія за вислугу років — це щомісячні виплати з Пенсійного фонду та інших джерел фінансування, що призначаються довічно в розмірі, співвіднесеному з минулим заробітком (винагородою) особам, які мають установлений законом спеціальний стаж (вислугу років).

За своїми ознаками й цілями пенсії за вислугу років найбільш близькі до пенсій за віком: тут також вимагається певний стаж роботи (служби), а в деяких випадках — вік. Найчастіше ці пенсії призначаються незалежно від віку.

Цілі пенсійного забезпечення за вислугу років — встановлювати пенсії за вислугу років окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких веде до втрати професійної працездатності чи придатності до настання віку, який дає право на пенсію за віком.

Коло осіб, які мають право на пенсію за вислугу років, визначене законодавством. Це окремі категорії працівників, перелік яких установлено в статтях 54 і 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а також в інших спеціальних нормативних актах.

Відповідно, законодавство вирізняє чотири категорії громадян:

1. військовослужбовці та службовці (працівники) органів внутрішніх справ;

2. працівники цивільної авіації та льотно-випробувального складу;

3. державні службовці, судді, працівники прокуратури та митних органів;

4. окремі категорії працівників (спеціалістів) національної економіки.

Першій із зазначених категорій пенсії призначаються за наявності певної вислуги років служби незалежно від віку, інколи — в сукупності з віком та іншими обставинами (хворобою, скороченням штатів військових формувань).

У другій групі умовами призначення пенсій за вислугу років є наявність певного стажу роботи за спеціальністю (вислуги років) і припинення до часу звернення за пенсією роботи, яка дає право на пенсію за вислугу років.

У третій групі право на пенсію виникає за наявності вислуги років (спеціального стажу на зазначених посадах і досягнення пенсійного віку).  У четвертій групі умовами призначення пенсій за вислугу років є встановлена законодавством робота (професія, спеціальність), її тривалість, а також досягнення певного віку чи незалежно від віку.

Згідно із статтями 52, 54, 55 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне забезпечення» до цієї групи належать:

1. працівники освіти, охорони здоров'я і соціального захисту;

2. спортсмени — заслужені майстри спорту і майстри спорту міжнародного класу, члени збірних команд України;

3. артисти театрально-концертних та інших видовищних установ, підприємств і колективів;

4. робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо забезпечують організацію перевезень та безпеку руху на залізничному транспорті, в метрополітенах;

5. плавсклад суден морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості;

6. механізатори (докери-механізатори) комплексних бригад на вантажно-розвантажувальних роботах у портах;

7. водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайняті в технологічних процесах на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланців, руди, порід;

8. працівники геологорозвідувальних експедицій;

9. працівники, безпосередньо зайняті на лісозаготівлях і лісосплаві.

Тривалість вислуги років перелічених категорій працівників різна. Вона встановлюється окремими списками професій і посад, робота в яких дає право на пенсію за вислугу років. Списки затверджує Кабінет Міністрів України. У більшості випадків вислугу років встановлено в половинному розмірі від загального трудового стажу для чоловіків і жінок зі знижкою віку на 5 років.

Правила нарахування розміру пенсій за вислугу років визначено як загальним пенсійним законодавством, так і іншими нормативними актами про статус і соціальний захист окремих категорій працівників.

Це залежить від виду спеціального стажу, що його мають працівники. Можна назвати два способи нарахування пенсій за вислугу років.  В одних випадках пенсії за вислугу років (спеціалістам галузей національної економіки та іншим категоріям працівників) розраховуються так само, як і пенсія за віком (за стаж роботи — 25 років у чоловіків і 20 — у жінок).

В інших випадках пенсія за вислугу років нараховується у вищих диференційованих відсотках до заробітку, посадових окладів (80-90% винагороди у державних службовців, суддів, прокурорських працівників).

Коло осіб, які мають право на пенсію за вислугу років, достатньо широке і виходить за рамки дії закону про пенсійне забезпечення. Крім цього нормативного акта, є ціла низка інших законів, які регулюють даний вид пенсійного забезпечення, а саме Закони України:  - «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р. №2262-ХІІ;  -  «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. №3723-ХІІ;  -  «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. №2790-ХІІ;  - «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. №2862-ХІІ;  - «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991р. №1789-ХІІ;  - Митний кодекс України тощо.